Студентське життя у творчості мандрівних дяків

Дослідження на тему:

СТУДЕНТСЬКЕ ЖИТТЯ У ТВОРЧОСТІ «МАНДРІВНИХ ДЯКІВ»

Роботу виконала:

учитель української мови

та літератури

ДЗОШ І-ІІІ ступенів №45

Ю. Є. Тімохіна

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………. 3

РОЗДІЛ I. ОБРАЗ «НЕЩАСНОГО СТУДЕНТА» У ТВОРЧОСТІ «МАНДРІВНИХ ДЯКІВ»………………………………………………….. 6

1. Наші мандрівники дячки й західноєвропейські ваганти й мандрівні клирики………………………………………………………………. 6

2. Зразок мандрівного студента……………………………………….. 6

3. Значення парохіальної школи в давній Україні…………………… 9

4. Українські ваганти. «Мандрівні дяки»…………………………….. 9

5. Аналіз творів про школярські успіхи у науці……………………... 11

6. Аналіз творів про школярську нужду……………………………... 12

   7. Образ «нещасного студента»……………………………………….. 14

   8. Мандрівні студенти на селі………………………………………… 16

   9. Жанрова природа творчості мандрівних дяків……………………. 19

РОЗДІЛ II. БАРОКО ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ…………………...26

1. 1. Філософсько - естетичні засади бароко…………………………….26

   2. « Високе», «середнє», «низове» бароко…………………………….29

   3. Проблема специфіки українського бароко…………………………33

   4. Поетика бароко……………………………………………………….35

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………..38

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………40

ВСТУП

Темою нашого дослідження є «Студентське життя у творчості мандрівних дяків», яка пов'язана зі студентством.

Актуальність роботи полягає у тому, що студенти багатий внесок зробили у субкультуру Українського Бароко, бо після закінчення студій ставали особливою соціокультурною групою. Але також вони дуже вплинули на подальший розвиток культури України. Завдяки цьому ми можемо вивчати її особливості культурного життя.

Предметом дослідження є творчість мандрівних дяків, учнів, студентів, їх особливості написання текстів тощо.

Об'єктом дослідження є поезії XV - XVIII століть, з яких випливає образ студента, причини створення саме такого образу.

Таке дослідження є цікавим із причини того, що ці тексти були створені самими студентами про їх власне життя, побут, навчання, виховання. Виявлено звичаї, обряди, традиції, вірування.

Роль «мандрівних» студентів у розвитку літератури і культури XVII-XVIII ст. досить велика. Українське студентство створило оригінальний театр - вертеп, який став народним. На канікулах, щоб заробити трохи грошей спудеї старших років навчання рушали по селах і хуторах, пропонуючи населенню свої послуги, зокрема, як учителів. А з нагоди великих християнських свят разом з вертепом чи іншою виставою, колядками, врочистими декламаціями та травестіями, жартівливі орації становили святкове дійство, були частиною розважального "репертуару" мандрівних дяків. За виголошення цих поздоровлень вони отримували знову ж таки матеріальну винагороду. Всі ці поезії є анонімними, деякі збереглися в кількох варіантах.

До нас дійшли два рукописні збірники того часу (зберігаються у Львові), крім того деякі вірші «пішли в народ», стали частиною фольклору й були записані збирачами фольклору в XIX ст.

Всі тексти в цій роботі цитуються за виданням «Українська література XVIII ст.», датоване 1983 р.

Українське бароко було дуже яскравою віхою в історії України, то ж не дивно, що багато митців, зокрема літераторів, зверталися до набутків тієї доби. Так, бурлескний образ студента - згадаймо "Вій" та перші розділи "Тараса Бульби" - є у романтика М. Гоголя. Але навіть письменники-реалісти другої половини ХІХст. плекали саме такий образ також. Це романи А. Свидницького "Люборацькі" та "Хмари" І. Нечуя-Левицького створені в 1860-70х роках. Мабуть причина такого стану речей у тому, що народницьке вшанування фольклору було в них надзивичайно потужним первнем творчості. А завдяки тому, що згадані письменники були дуже популярні, особливо І. Нечуй-Левицький, то відповідний образ студента ще міцніше вкорінювався в народній свідомості.
На сьогодні "студент з бароко" не вмер, але активно функціонує в анекдотах про студентів. Основна колізія в подібних фольклонрних текстах - це те саме обігрування образу нещасного (голодного, бідного тощо) студента, або жартівлива розповідь про "жорстокість" викладачів, або розповідь про кмітливість, життєрадість, живучість студента.

В українському літературознавстві дослідження творчості мандрівних дяків триває давно. Про них писали М.Грушевський, М.Возняк на початку XX ст. Радянські літературознавці хвалили ці тексти «за реалізм». Д. І.Чижевський та Дж. Грабович на сторінках «Історії української літератури» та, відповідно, рецензії на неї мали дискусію щодо того, чи можна вважати ці тексти блюзнірськими, чи не суперечать вони релігійності того часу.

Мандрівні дяки спричинилися до розповсюдження рукописної літератури. Література мандрівних дяків є запізненою паралелею до зах.-евр. середньовічних «голіярдів». Це здебільша гумористичні та бурлескні твори, вірші-травестії, пародії, сатири: поема про попа Негребецького, «Синаксар виписан із служби дванадцяти нетлінних братів Коропських на пам'ять пиворізам о ізобліченії сивухи»; гумористичні діялоги, ліричні поезії. Найвизначніший твір у прозі - автобіографія Іллі Турчиновського; серед ін. авторів: Микола Мазалевський й ін. Починаючи з інтермедій М. Довгалевського, типи бурсаків зустрічаються і в пізнішій літературі (В. Наріжного, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Тобілевича). Вплив мови і стилю мандрівних дяків помітний від І. Некрашевича до І. Котляревського і «котляревщини» першої пол. 19 в.

Творчість мандрівних дяків досліджували І. Франко, М. Петров, П. Житецький, П. Єфименко, О. Білецький, П. Попов.

Найновіше культурологічне дослідження питання - монографія Геннадія Ноги «Звичаї тії у давніх школярів бували…»:Український святковий бурлеск XVII-XVIII ст.» (К.:Стилос, 2001).

У нашій роботі ми не можемо охопити всі аспекти досліджень з цього питання, тому проведемо невелике самостійне дослідження деяких конкретно-важливих питань.

РОЗДІЛ І. ОБРАЗ «НЕЩАСНОГО СТУДЕНТА» У ТВОРЧОСТІ «МАНДРІВНИХ ДЯКІВ»

1.1. Наші мандрівники дячки й західноєвропейські ваганти й

мандрівні клирики.

М. С. Грицай зазначає, що своїм тривожним життям нагадують наші мандрівні студенти і дячки західноєвропейських вагантів і мандрівних клириків,таких самих мандрівних співаків і віршарів,якими були й українські мандрівні школярі. Подібне життя давало привід і до подібної літературної творчості, тим більше, що крім подібності життя була й подібність освіти. І саме ця подібність освіти, знайомство із західними школами, їх наукою й поезією не могла лишитися без впливу на літературну творчість наших віршарів. Таким чином можна шукати в творчості наших мандрівних школярів і дячків двоякої подібності з творчістю західних вагантів: впливу однакових умов життя та впливу літературних взаємин. Одначе була й різниця між літературною творчістю західних вагантів і наших мандрівних школярів і дяків, а саме та, що західні шкільні віршарі писали переважно свої пісні латинською мовою, а у віршах і піснях наших талантів має перевагу рідна мова. Все-таки на загал виказують пісні й вірші західних і наших віршарів, дивну мішанину поважних і жартівливих, побожних і протилежних їм мотивів, тому й спільно зустрінеться і в нас , і на Заході улюблений мотив опису весни чи історія недозволеної любові, повторена за одною з багатьох новел на такі теми.

1.2. Зразок мандрівного студента

Про життя мандрівного спудея-дячка та його культурну роль оповідається у життєписі Іллі Турчиновського, що волочився по школах у першій чверті XVIII ст. був сином бережанського сотника. Таку інформацію надає нам П. В. Білоус. Зразу вчився в місцевій Березанській школі, а потім ходив до нижчих класів Київської академії, звідки взяла його мати додому для помочі в господарстві, де він за «домовою суєтом забув усе» й тому почав подорожувати, «щоб більше світу побачити та знання придбати». Спочатку був домашнім писарем одного сотника, а потім вирушив із двома товаришами шукати пригод до Могилева на Білорусі. В дорозі посварилися. Його товариші, «люті діоклитіяне», трохи не вбили його. Залишивши в їх руках свої гроші, найнявся в пограничному селі Попова Гора до «дяківської половини» й знайшов захист у парохіальній школі. Одначе «люті діоклитіяне» донесли на нього компанійському сотникові, котрий стояв у тім селі, що Турчиновський ображав по дорозі дяків, забирав у них книжки на гроші, тому вони не можуть вертатися назад цим шляхом. Сотник звелів відібрати в нього гроші, книжки й одіж і кинути його до арешту як злодія, а за відібрані речі звелів шинкарці подати меду суддям і товаришам подорожі Турчиновського. Тепер справа набрла іншого повороту. Турчиновського випитали,як треба,й повернули йому увесь маєток, а обмовців кинули на цілу добу до арешту. Компанійський сотник залишив його писарем при собі,одначе він випросився до Могилева, «щоби вивчитися латинської мови й побачити, як живуть люди на світі». Перезимувавши в Могилеві,вступив на весні езуїтьскої школи. Припадково почув православний єпископ його спів у церкві й закликав його на співака, а єзуїти прогнали його від себе як схизматика. Але на новому місці посварився Турчиновський з управителем архієрейського хору й управитель штовхнув його в часі всеношної на Великдень із хорів через залізне поруччя. «Летів я, - говорить Турчиновський - з хорів на діл і, коли б не потрапив на жіночі голови, був би розбився об мармуровий камінь. І багатьом жінкам ушкодив я голови, а одній бабусі вся голова зламалася й вона умерла по трьох днях». Боячися архієрейського гніву, прийняв управитель католицьку віру й далі переслідував Турчиновського. «Утікаючи перед тим лихом», випросився він в архієрея з двома співаками до міста Шклова, де знайшов місце управителя при монастирі Благовіщення. Там прожив чотири роки. Одначе й тут, як звичайно, в нього знайшлися вороги. Разом із якимись двома мандрівними студентами з Києва «виправив» він на Великдень «діалог з інтермедією, на яку зібралася велика маса побожних: і римлян, і єзуїтів, і домініканців, і жидів». Підмовлений католицьким духовенством, закликав його місцевий органіст домініканського кляштору співати до органів. Незважаючи на наказ губернатора, відмовився Турчиновський і за те вибив його органіст із замковими драгунами так дуже, що йому було вже три чверті до смерті. Довелося лікуватися від побоїв. Видужавши, застав зі своїми співаками «того органіста в нічнім часі в шинку й відплатив йому також киями й шаблями». Очевидно, що по такій пригоді не можна було Турчиновському лишитися в Шклові й тому він, «забравши всіх співаків, пустився дубом униз по річці Дніпрі». По дорозі судно наїхало на корчі, плавці вирятувалися з біди завдяки прибережним рибалкам, а їх маєток пішов разом із судном під воду. Якось добилися до Чернігова, де два товариші Турчиновського вступили на службу до архієрея Іродіона Жураківсько. Сам Турчиновський разом з іншими чотирма співаками опинився на прохання генерального обозного Якова Лизогуба в Седневі як дячок. Там жив цілий рік, щоб заробити на одіж. «Приодягшися» трохи, повернувся до свого рідного села, де застав іще в живих батька і матір і всіх своїх рідних. «Проживши щепку вдома», вирушив до Переяслава, де прийняли його на регента до катедри. В 1718 р. оженився й тоді висвятив його переяславський єпископ Кирило Шумлянський за заслуги як співака на священика, для рідного містечка Березані. Так закінчилася кар'єра Турчиновського як мандрівного дяка. Але і як священик перетерпів Турчиновський немало через свою неспокійну вдачу, набуту протягом довгого мандрівного життя.

Та великий частині дячків так і не судилося видертися вгору,навпаки,вони виконувала не раз роль попівських наймитів і відробляли панщину;опис своєї гіркої долі залишили вони в піснях і віршах на цю тему.

Перепис 1782 року в Росії припинив інституцію мандрівних дяків: їх прикріплено до певного місця, в якому могли виконувати церковні служіння. У парафіяльних школах до кінця 19 століття вчили переважно дяки-учителі. До їх обов'язків входили церковний спів і читання, керування церковним хором, супровід священика під час виконання душпастирських обов'язків. Інколи дяки надано привілей носити стихар під час церковного служіння (у католиків це вже не практикується). Дяків-учителів у 14-18 ст. ще й називали «дидаскалами» .

1.3. Значення парохіальної школи в давній Україні

З усіх шкіл давньої України найбільше наближався до смаку народних мас тип парохіальної школи. Засновували їх самі парохіяни, що й давали плату пану «директорові», себто дякові, бо посада дяка при церкві була дійсно пов'язана з посадою шкільного вчителя. Школи в Україні будувалися при церквах і носили їх імена. Коли будували церкву, то будували при ній і кімнату, де жив звичайно «пан-дяк». Дяка вибирала парохія громадою за добрий голос і за знання церковної служби, з одного боку, й за вміння вчити в школі, з другого; в останній ролі він мав назву «пана бакаляра». При парохіальній церкві вчилися діти, головно беззахисні сироти, що жили в церковних домах і допомагали дякові в церкві та школі. Разом із дяком вони ходили колядувати, співати духовні гімни, віршами і діалогами поздоровляли парохіян на Різдво й Великдень і т.д. Найстарший із помічників дяка називався піддячим, а інші називалися крилосниками, псаломщиками. Вивчившись в школі, вони ставали помічниками «пана бакаляра», а потім і самі робилися дяками. Деколи доходили шкільними до цієї посади в пізньому віці. Та й наука давалася їм не одразу. Доводилося мандрівкою здобувати ширшу освіту. Як це було з ремеслами, по цехах Західної Європи, де майстер не відкривав учневі всього свого ремесла та зневолював його мандрувати від одного майстра до другого, так і кандидати на дяків ходили від одного дяка до другого, зокрема йшли туди, де були славні вчителі, бо дяк тримався правила, що захожого юнака має так учити, щоб він не сів на місце дяка. Продиктоване спочатку потребою мандрування дяків перемінилося з часом у звичку.

1.4. Українські ваганти. «Мандрівні дяки»

Феноменальним явищем в історії давньої культури і шкільництва на Україні були ваганти - українські мандрівні студенти і «мандрівні дяки». Як їх тільки не іменували: «школярі2, «бурсаки», «спудеї», «нищі студенти», «бакаляри», «пани бакаляри», «миркачі», «недоуки», «канцеляристи», «мандровані пахолки», «пиворізи», «мандрівні дяки», «горілко пивці». В дослідженнях та художніх творах їх здебільшого виводили як потішників, голодранців, занятих випивох, бешкетників, любителів пива і браги, авторів гумористичних бурлескно - травестійних поезій, норовливих громил - дяків, в'юнких канцеляристів. Однак це явище значно глибше і серйозніше, а гумор був прикриттям; найдоступнішим засобом здобування провізії, визначальною рисою індивідуального характеру українців, як тих, хто говорив, так і охочів слухачів.

Українські ваганти стали зачинателями демократичної літератури народною мовою, пропагандистами передових ідей світової культури, живими розповсюджувачами важливих політичних і громадських новин.

Починаючи з середини ХVст. сини заможних українських родин вирушали здобувати освіту до Європейських університетів. Зі створенням Львівської братської школи, Острозької, а потім Києво-Могилянської колегії в Україні з'явилися власні студенти.
І хоча студентство ніколи не було окремою суспільною верствою, станом чи класом - кожна людина, розпочинаючи навчання, незалежно від походження перетворювалася на студента, а закінчивши студії поверталася до світу поза стінами alma mater, воно стало особливою соціокультурною групою, створило і залишило по собі цікаву субкультуру часів Українського Бароко. До нас дійшли згадки про особливе арго студентів Києво-Могилянської Академії, тексти шкільної драми, зшитки конспектів з лекціями професорів Академії, а також бурлескно-травестійні поезії.

З кінця XVIII століття маємо свідчення Шафонського, що бідні ученики жили в окремому до школи приналежному домі, який називався бурсою. Туди давав архієрей кілька разів на тиждень житній хліб і крупи на кашу, але всього того було так мало, що без іншої допомоги могли б були бурсаки повмирати з голоду та холоду. Пильніші і талановитіші з них вступали на кондиції в шляхетські доми як приватні вчителі й носили титул інспекторів. Решта випрошувала для себе харчі та дрова в парохіян. Шафонський жалкував за те, що студенти-бурсаки ходили цілими юрбами в обідню пору по домах парохіян і співали різні канти під вікнами, коло воріт і на площах, за що й отримували винагороду в грошах або їжею. Від першого слова пісні, якою висловляли подяку господарям дому за милостиню, їх назвали циркачами. Особливо багаті збори мали на свята Різдва й Великодня; «нищенські» вірші, які в часи тих свят виголошували по домах убогі школярі, дістали пізніше назву різдвяних і великодніх.

Досить однобічну характеристику мандрівних дяків подав І. Франко за четвертою інтермедією М. Довгалевського. «Се тип, що витворився при Київській Академії не раніше II половини XVII століття, а в XVIII столітті зробився характерним признаком Подніпрянської України - елемент кочовий і цинічний, носитель усяких веселих і сороміцьких оповідань та пісень, скорой на вигадки і жарти, захланний на їду, а особливо на випивку. Се були невдачники академії, що осилили початкові науки, але не зуміли довести їх до кінця і добитися якоїсь посади і пішли в світ, хапаючись за що можна, за дяківство, за малярство, оправу книжок, голодуючи та ніколи не покидаючи свого гумору. Їм завдячуємо, певно, значну часть тих гумористичних віршів про празники праслов'янської церкви…». Мандрували не тільки невдахи, а майже всі студенти - бідняки, і складали вони нелише жартівливо - сороміцькі твори як засіб жартування і здобування харчу, а й цілком серйозні речі.

1.5. Аналіз творів про школярські успіхи у науці

Той звичай, що бідні ученики жили з випрошеної милостині, вкоренився давно на Українській землі. Вже панегірик митрополитові Рагозі «Просфонема» згадує такий звичай в львівській ставропігійській школі. Зі Львова перенісся він до Києва, а звідти перейшов до інших шкіл по містах і селах із парохіальними школами. Вчив у них дяк школярів «Букваря», «Псалтирі» й «Часословця». Наука проходила нелегко. Про неї перейшов в народ такий школярський вірш:

Ой, як мене моя мама та дала до школи.

Ой, зазнав я бідний там тяжкої неволі.

Казав мені бакаляр промовити: аз, аз -

А як же я не вимовив, він по пиці раз, раз.

Крикнув він удруге: «А ну, кажи: буки».

Ой, ще ж бо я не вимовив, попав в його руки.

Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив: віде, -

А вже його жвава рука по чуприні їде.

Ой, як сказав учетверте: вимовляй - живіше!

Нуте ж, хлопці, зараз його на лаву кладіте.

І просився, і молився, а ще більше злякався,

Бо таку задали хлосту, що світа цурався…

Інший вірш оповідає, що першого дня дали школяреві їсти й пити доволі. Аж третього дня дістав він книжку в руки. Далі вичислені ті муки, котрі перейшов школяр, заки дійшов до нещасної фіти. Ще в XVI ст. увійшов у шкільні устави метод карати суботником того школяра, котрий не виголосив усього вивченого за тиждень перед бакаляром у суботу. Мета дяківської науки була вивчити «Псалтир» й «Часословець» і всі церковні наспіви. Та не всім школярам судилося опановувати цю науку; в одному вірші хвалиться школяр:

Я у письмі на коліна брожу:

Знаю я, що то за книга

Торколой, знаю, що псалтир,

На котрих так часто, хіба в рок читаю.

1.6. Аналіз творів про школярську нужду

Хоч цей малюнок науки в парохіальній школі схоплений з комічного боку, та нема сумніву, що він часто відповідав дійсності. Те саме треба сказати про зображення нужди в школярському вірші. В одному такому вірші нарікає її декламатор чи, може, й автор, що не міг нічого зварити собі; коли б був хотів заложити кухню, мусив би заставити останню одежину, бо, в котрий кут не погляне, не бачить нічого, хіба табори вошей. Не дивно, що горби повиростали на хребтах дячків.

Маєм твари висхлиє каждий із голоду,

А нетерпілисмося зимна і холоду,

Кожного дня встаючи до церкви дзвонити.

А коли би не пішов, то дяк почнет бити.

Іди голий і босий до церкви читати;

Чи маєш ти чоботи, не будут питати.

Але скоро крикнет дяк: до церкви вставайте,

Зараз ся, небожата,за дзвона хватайте, -

То нищий за повороз скоро тілко порвет,

Юж руки од морозу не прудко одорвет.

Інший школяр оповідає у вірші, що має дорогу одіж, яку латає сім літ, але коли прийшов до того містечка, де з своїм віршем ходив по домах, то подер її.

І мав'єм штани, щом їх пу року латав,

І так наш пан-дяк прибрав та їх у мене украв.

Я неборак у штанах добрих хотів піти на вечірниці,

А наш пан-дяк, приоздобившися, у моїх штанах пішов до молодиці.

Ще інший школяр робить свої слабі успіхи в науці залежними від голодування:

Юж бим я і много дотихчас того писма знав

Коли би ми дяк частенько їсти давав.

Але часом два рази або раз

І для того ми в серцу на дяка ураз.

І так з лиха голова дуріє:

Хоч не рада душа, та говіє.

І через неповолниє пости

Посхли в мені жили і кости.

Правда, часом рад дяк щире дати.

Тілко біда, же ні відки взяти,

Бо з віршем з двадцят хат обігну, мало що достану;

Бо який такий біжит з губою, як с хол явою, до горщати,

Аж на останку ніщо і мені посербати.

І так они у мене з горщаток дерут,

Власне як пси стерво, і рвут.

1.7. Образ «нещасного студента»

У зв'язку з тим, що мандрівні студенти, виголошуючи святкові орації прагнули заробити як найбільше, це спричинило до того, що активно пропагувався образ "нещасного студента". Він створювався в кількох параметрах.
Перш за все спудей (школяр) представлявся, як голодний. Проблема незадовільного харчування в ораціях висвітлена найяскравіше. Прогляньмо кілька прикладів:
"А єще єден брат за мною зубами згиргоче, а то все на нове, що ся єму їсти хоче." ("Ово ж і я, панове…");
"О школьних речах рад би-м вам повісти, але вам здоров'я кажучи, хочет ми ся їсти." ("От юж і я,панове").

Інколи голод заважає вчитися: Знову питає мя: "леміш, чересло, лопата, весло, а я, неборак, мислю, коби лемішка і масло".
Через таке становище з харчами, виявляється, що студент може з'їсти все: "Не потреба би присмаки, хоч би і поцвілий сухар." ("Помагай Бог вам, панове міщани…").
Звідси не дивно, що у снах і найзаповітніших мріях спудеї бачать їжу: "…се той празник… бо почали їсти ковбаси і сало, чого у нас у школі зроду не бувало. Мені сеї ночі ві сні приверзлося, що з небес у школу сало приплелося, ковбаси около, як в'юни вертяться, - тії-то потрави і для нас годяться!" ("Хочу вас, панове, чогось іспитати…").

Також виразно поставлена в бурлескній поезії проблема студентів з одягом. Зокрема, це такі поезії:

"Справил-єм собі хороший даламан… куди би ся крізь ню подивив, то рідким вітром підшита. Петлиці з ледом, з морозом оздоблено, а сподок дрижаном слічне урашено." ( "От юж і я,панове…");
"Мав-єм шату дорогую, що-м її сім літ латав, як же-м прийшов до вашого міста. То-м її подрав. І мав штани, що-м їх півроку латав, і так наш пан дяк прибрав та їх у мене украв! … Ось дивіться, панове, який на мені кожух! Власне, як у спасів піст подраний лопух!" ("Христос воскрес, ба, правда, народився!").

Тобто одяг не відповідає сезону, старий, порваний тощо - тому студент постійно мерзне.
Тісно пов'язана з цим відсутність опалення і, відповідно, низькі температури повітря в приміщеннях для навчання та проживання:
"В школі не топлено, - так теж і на кухні нич не готовлено. В школі не топлено, ніт ся где загріти." ("Ово ж і я, панове…" );
"Тілько біда, що Господь нам у школі зимно дав. В єдной шаті трудно ся зігріти, бо дяк в печі лежить і нам нігди ся подіти." ("От юж і я, панове…").

Така ж незадовільна ситуація щодо гігієни, особливо докучають студентам вощі: "Вкусила мя воша єдина в груди, аж мя заболіло всюди." ("Ово ж і я, панове…" ); "Така розкіш наша: воші нас їдять, гниди помагають, а блохи, як козаки вискакують!" ("Христос рождається, я вам колядую…"). Це може виступати, як перешкода до навчання: "А тепер наша лаціна пропела, бо в нашій ся школі пригода стала. Як розігрались воші і блошиці, то попадали горшки з полиці. А наш дяк злякався, на школу подрався. Як погримотить на нього блощиця,він мови, що йому в очах блищиться." ("Осей же я студент зі Львова...").

Багато уваги приділено проблемі насильства над учнями збоку викладачів, особливо на початку навчання: "А он мовить до мене з фурією: "Мов же з фуком!", а з одного боку кулаком, а з другого стусом!" ("Помагай Бог, ваша мосць…").

Згадана в студентській поезії також проблема дефіциту навчальних посібників та підручників: "Знаю я, що то за книга торколой, знаю, що псалтира, і всіх книг много я знаю на котрих так часто хіба в рік читаю." ("От юж і я, пан Івах…").

Особливе місце в студентському фольклорі приділене латині. З одного боку це обігрування народного пієтету перед людиною, що володіє багатьма мовами: "Не дивуйтеся, панове, що я недорікий. Але в мене розум великий. Як стану з вами по лаціні розмовляти і мудрагелю вати: авсбіскум сагайдакум, маркубізум тісакум." ("Осей же я студент зі Львова..."). З іншого - латина виступає невід'ємний елемент освіти: і як синонім, чогось такого, що неможливо вивчити, і як щось таке елементарне: "За рік я бо вєм тої лаціни мислюся навчити..."
Отож, бурлескні тексти пропонують нам такий образ студента: голодного, бідного, легковажного, трохи самовпевненого. Неодмінні атрибути його побуту - нестача грошей, харчів, підручників, неопалювані та брудні гуртожитки, а до того ж лихі викладачі, й невідомість по закінченні навчання. Попри це все студент не занепадає духом, жартує, кепкує з себе та своїх обставин, намагається викрутитися й заробити, де тільки можна.
Зважаючи на специфіку жанру, ми не можемо розраховувати, що студентська творчість запропонує нам реалістичний образ життя студіюючої молоді. Та попри жартівливий характер бурлескних текстів ми бачимо звичний для нашого суспільства образ студента. В чому тут річ? Звісно для актуальності саме такого образу студента є й об'єктивні, наприклад, матеріальні, причини, але вони не є визначальними. Справа в тому, що українська література засвоїла бурлескний образ студента.

1.8. Мандрівні студенти на селі

Під час літніх вакацій розходилися спудеї, що не мали де приміститися, або ті, котрі любили всякі пригоди, по Україні на так звані епетиції й розносили засоби своєї шкільної мудрості по краю. Дехто придбав собі грошові засоби на найближчий шкільний рік, дехто йшов на Запоріжжя, але найбільша частина займала місця дяків у школах, вибираючи сільське життя та його:

Капусту, горох, ріпу, біб, в салі варені.

О вечори щасливі! О ночі блаженні!

Та частина школярів мандрувала з місця на місце, доки не знаходила собі місця, що давало б їм задоволення. Від цього й пішла їх назва - мандрівні школярі та дяки. А що волокитне життя вироджувалося в них у пристрасть до вживання пива, дістали ще назву пиворізів.

Зливаючись з народною масою, пиворізи перетворилися з колишніх латинників у псалтирників, а про свою латину говорили, що «стоїть латина прив'язана під тином». На тему відомостей з латини в не одного з них значного поширення серед народу набув вірш премудрого Грецька родом із Коломиї. Шістнадцять літ учився він латинського письма й на сімнадцятому знав азбуку. «З великою мудрістю до батька приходить; батько письменних в дім пастухів зводить, щоби його запитали і, що знає, стрібували, бо хвилозоп». Пастухам якось ніяково зразу, але потім вони осмілюються: «І ми ту латину знаєм і тебе ся запитаєм: як в вас по латині: женуть в поле свині? Скажи, васпан, нам!». Узяв Грицько книжку в руки тай пішов до хліва, став у кутку «з презентацією, мовить свиням орацію: алянтус, свинянтус, згризантус травантус на стерникус!». Свині не їли три дні, вивалили кучу й розбіглися. «Батько Грицька за чуприну: а на що ти, песій сину, маєш їх лаяти, аж утікати мусили всі?» Грицько втікає «в обі ноги мановиком, без дороги, руками махає, пісеньку складає сам о собі».

Коли допікали нестатки студенти найстарших філософських і богословських класів збиралися увечері гуртом на майданах побіля рундуків перед торговцями та роззявами й співали партесні канти на честь святих або інших популярних імен. Їх називали «співаками»; вони самі створювали і лібрето, і музику, що так захоплювала сучасників. «Ось де зародок тієї музичності, якою прославлялася потім наша північна Італія, що дала Росії Бортнянського, Березовського, Веделя та інших, - писав історик. Гімни і канти ці лунали по селах, особливо в літній час, коли заможні вихованці відправлялися під стріхи своїх батьків чи родичів, а бездомні і безпритульні сироти гуртувалися в численні мандрівні трупи, маючи на увазі лише одне, - будь - як прохарчуватися до осені».

У бурсах, де вчилися мандрівні дяки було дуже багато свят. Бажаними шкільними святами були рекреації - перерва для відпочинку між лекціями із різними культурними заходами, різдвяні і великодні святкування, мандрівки з метою підробітку. Для рекреацій щотижнево виділявся короткий відпочинок по четвергах, а весною - три травневі дні поза стінами класів і бурс академії. Студенти, професори й усі інші прихильники освіти у певні дні виходили для забав на знамениту гору Скавику (Щекавицю) поблизу урочища Глибочиця й перебували там зрання до пізнього вечора.

На рекреаціях відпочиваючі забавлялися іграми, співанням церковних і світських пісень, проголошували забавні пародії і діалоги, ставили інтермедії, комедії та трагедії, які спеціально готувалися до таких нагод і які мають велике значення для розуміння ренесансної культури в загальноєвропейському контексті. Студентські пародії, травестії, фацеції, університетські мораліте і фарси латинською і народними мовами Європи мали генетичну спорідненість, внутрішню подібність з балаганними творами. Студентські розваги виплескувалися з казенних шкільних стін на простір, студентська рекреативна творчість виносилася на площі та зливалися з народною культурою, без якої вона за своїм характером не змогла б існувати. Її авторами біли або студенти, або професори з колишніх студентів.

Українське студентство створило оригінальний театр - вертеп, який став народним. До різдвяних свят студенти, особливо бурсаки, готували спеціальні вірші - орації, «звізду» тощо. Вони ходили гуртом, охоче зливалися з міською та сільською «не школярською» молоддю, колядували, щедрували, співали, грали на інструментах за що отримували подаяння грішми, хлібом, калачами, ковбасами, іншою стравою; іноді їх пригощали горілкою.

Поряд із виголошенням поважних різдвяних орацій чи не більшим успіхом користувалися гумористичні бурлескно - травестійні й пародійні твори про бідацьке навчання школярів - бурсаків. У таких віршах Бог, диявол, святі, ангели, рай, пекло та інші святині подано як звичайні явища, забарвлені народно - побутовим колоритом, значною мірою добродушного гумору, причому гумору саме українського.

Студенти започаткували носити на Різдво вертеп, який запозичили із Заходу. Згодом він став набутком народних мас і переродився і в «живий» вертеп, коли ролі виконували живі персонажі. Збереглося кілька варіантів тексту, найбільш поширений так званий «сокиринецький» вертеп із колекції Г. Галагана. В другій частині цієї вертепної драми виведено образ мандрівного дяка - учителя з колишніх бурсаків. Тут «кондяку - бакаляру» селянин за навчання сина дарує свиню, за що той велеречиво дякує.

Що ж до пияцтва, то автори здебільшого висміювали прихильників оковитої, вживаючи різну форму «чтений и песнопений» - ірмоси, тропарі, кондаки, устави, синаксари. Зрештою, П. Житецький визнає, що у власних інтересах студенти повинні були висувати перед народом не гірші, а кращі свої якості, літературні самки і навики. Також П. Житецький вважав, що орації та травестії - це найцінніший здобуток творчості мандрівних дяків, що становлять одну з найоригінальніших сторінок української літератури.

1.9. Жанрова природа творчості мандрівних дяків

Промовистою пам'яткою XVIII ст., що відображає життя і творчу діяльність мандрівних дяків, є автобіографія Іллі Турчиновського (1695-?), який описав «житіє і страданіє своє в пам'ять дітям своїм, і внукам, всьому потомству». Автор народився в родині сотника з містечка Березань, «воспитан в благом наказанії», а коли настав час, батьки віддали його на «книжне учення», де він засвоїв «граматику, часословець і псалтирі». Батько часто бував у військових походах, тому Ілля займався ще й господарством, але хотілося вчитися далі, тому він у 15 - річному віці вирушив із Березані «по школам волочитися». Відтоді і розпочинаються його мандри, сповнені пригод та різноманітних подій.

Мандрівник детально розповів, як одного разу його мало не позбавили життя два розбійники, проте обійшлося переляком та брутальним пограбуванням. Іншого разу в шинку, де він зупинився на нічліг, у нього відібрали одяг, а книжки віддали шинкарці за «цебер меду». Турчиновський залишився перед присутніми козаками лише в самій сорочці, «в немалом риданії сльози іспущал». Однак на печі проснувся п'яний «отаман компанійський», який допитався, що то син знайомого йому сотника із Березані, і тоді Іллю відпустили, повернувши дещо з відібраного добра.

Побував мандрівний спудей у Могилеві, на декілька років осів у Шкловському монастирі, де з ним трапились злі пригоди: однієї ночі «римляни» (католики) напали на монастир і почали «бити всіх півчих і студентів», а Іллю, «с булана витягши, безмилосердно били і шаблями рубили, где главу мою у двох місцех до мозгу прорубали, и несли мене у Дніпр ріку утопить». Але нагодилися міщани, які поверталися із ярмарку, і врятували Турчиновського. З труднощами та новими пригодами він дістався до Седнева, де у 23 - річному віці одружився, після чого мандри його закінчилися, Іллю висвятили у сан священика, і він перестав писати автобіографію.

В автобіографії є свідчення про те, що Турчиновського займався творчістю: «Прилучившися з Києва два студенти желали у Орши или в Могилеви ходить до школ. С ними я потрудився, і на світлоє воскресеніє виправили діалог з інтермедією. На якій многолюдствіє благочестивих собралось, і римлян, і самих єзовітов, і доменькан… І всі тому удивились, яко там, в тих краях, той вещи не видали».

Загалом у творах «мандрівної братії» відображено проблему поєднання комічного та сакрального. У середньовіччі вважали, що сакральне не має бути смішним, оскільки воно належить до сфери серйозного, високого мистецтва, тоді як комічне - сфера низького. У творчості мандрівних дяків усе змішалося і перестало бути однозначним: це межовий зріз, який виявляє химерну дифузію у зіткненні середньовіччя та Ренесансу, проте український варіант цього явища - низове бароко.

На думку сучасного дослідника низового бароко Геннадія Ноги, дяківські вірші, орієнтуючись на звичайного, простого («земного») реципієнта, «символізують завершення в українській культурі ери сакрального мистецтва. Нова культура, на порозі якої вони стоять, є за своєю природою масовою, загальнодоступною». Звернення до неї було закладене в основі поетики бароко. Намагаючись дотримуватися однієї з провідних вимог барокової поетики - здивувати, приголомшувати, автори бурлескних віршів у той же час прагнули зробити їх максимально зрозумілими для реципієнта. Вони врахували його вірування, страхи, сподівання, досвід і схеми мислення. Звідси злиття двох світів - «організованого світу культури» та хаотичного світу антикультури», зіткнення яких і породжує вибух сміху - веселого, розв'язного, грубувато - приземленого, іноді цинічного та іронічного.

Для творчості мандрівних дяків характерне легковажне ставлення до християнської традиції, Д. Чижевський відносив до бароко, яке, засвоївши традиції західноєвропейської сміхової культури, поєдналося із новими тенденціями просвітницького критицизму. Це зумовило звернення до комічних жанрів, які за своєю природою належать до комічної літератури і є альтернативою жанрів високих, художніми формами деструктивного письма (пародії, бурлески, вірші - орації, травестії).

Пародія (грец. рarodia, букв. - пісня навиворіт, антипісня) - гумористичний або сатиричний твір, що імітує творчу манеру письменника чи окремого твору з метою його висміяння.

У шкільних поетиках (Феофан Прокопович, Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський) пародію кваліфікували як наслідування, другорядний рід «вправи». Проте пародії давніх спудеїв не обов'язково виникали як шкільні «вправи», їх створювали поза стінами школи, під час мандрів по містах і селах. За своїм змістом це були твори, в яких автори зважувалися пародіювати священні тексти, службу Божу, церковні книги: «Правило увіщательноє пияницям, піваємоє не в церквах, но школах» (пародія на літургію), «От посланія Бахусового к пиворізам» (пародія на читання Апостола), «Синаксар на пам'ять пияницям о ізобрітенії горілки» ( пародія на агіографічний збірник), пародійні акафісти і величання на честь «вареників - великомучеників», «горілки - мучениці» тощо. Комізм у пародіях найчастіше досягався невідповідністю форми (мова і стилістика «високих» церковних творів) і змісту («низькі» побутові явища).

Бурлескні ( італ. вurla - жарт) вірші - орації (лат. oro - говорю) - речитативні

гумористичні твори, основним засобом яких є навмисна невідповідність між темою і

словесною формою: подання «високої» теми, зниженим, часом вульгаризованим

стилем, «низької» - високим, піднесеним.

Як писав П. Житецький, різдвяні та великодні вірші - орації «складають одну із оригінальних сторінок української літератури XVIII ст.». Ці твори зображували різдвяну сценку з пастухами, покоління вохвів немовляті Христу, сюжет про Ірода, картини пекла та Раю, міф про Адама та Єву, наприклад:

Христос родився,

Мир взвеселився

Сегодняшніми часи,

Для сих родин

Всяк християнин

Умиває ковбаси.

Бідна Єва

Одну з древа

Вирвала кисличку,

Збула власті -

Треба прясти

На гребені мичку!

Глупа жона:

Сама она

Яблучко строщила,

За один плод

Увесь народ

В пекло втащила.

Творчість мандрівних дяків представлена значною кількістю травестійних творів.

Травестія (італ. travestire - перевдягати) - різновид жартівливої бурлескної поезії,

коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою перероблено на

твір комічного характеру.

Мандрівні дяки травестували переважно різдвяні та великодні сюжети і персонажі. Святі особи у їх віршах ні одягом, ні поведінкою не відрізняються від «земних» людей: «Єва в халаті походжає», Йосип, як звичайний селянин, ходить у свитці, пророк Давид «у кобзу грає», Хам «ріже в сопілку», інші біблійні персонажі - «ті бичка, ті козачка, ті горлиці скачуть», Христос з'являється у чоботах, Бог зображений стареньким дідком. Наприклад, пекло у «Вірші, говоренному гетьману запорозцами на світлий празник Воскресенія Христово 1791 года» зображено так:

Єва згнута була тута от злого шайтана,

Сей покуса злійший Пруса і Кримського хана.

Мучить дарма, у них ярма з шиї не злазили,

Струп на плечах, бо по печах все дрова возили.

З ярма ж - в хомут, з узлами кнут, дротяниї пуги,

З шиї до п'ят на спині знать кровавия смуги.

І старуху бьют по брюху Пятницю святую,

На подпрягу колимагу запрягли і тую.

Щоб скакала, не брикала, кладуть в рот удила,

Січуть плетью, щоб там мітью ступою ходила.

Понеділок, хоть не смілок - та ж йому заслуга,

Змикулився, зсутулися, ледве втік із плуга.

У бурлескно - травестійному творі легко змінюються функції біблійних персонажів: наприклад, місію зруйнування пекла автори доручають не Христу, а Мойсею, до того ж звільнення пекла подано з гумором:

Власне бугай с кошари в гай випреся голодний,

Пекло відпер і шлях простер до раю свободний.

Загалом твори мандрівних дяків мають такі художні особливості:

• бурлескний стиль, травестування та пародіювання;

• комізм як наслідок невідповідності форми і змісту;

• культивування дотепу, оскільки основне призначення творчості мандрівних дяків - розважати слухачів і читачів. Дотепність досягалася завдяки гумористичному передаванню реалій свого «нищ енського» життя; фантазуванню і вигадуванню чудес, уявних мандрівок у Рай та пекло; гіперболізуванню у розповідях про свій побут, навчання та мандри у пошуках їжі та питва; іронічно - гумористичному намаганню зробити себе об'єктом висміювання та дивакуватості;

• своєрідна розробка топосу мандрів: постійні переміщення у просторі, безконечні пошуки кращого місця, де можна поїсти, випити і погуляти; фантастичні подорожі у краї, де трапляється багато дивовижних речей;

• мовна стилізація: використання лексики, синтаксису, риторики книжної мови, латинських вкраплень, макаронічної мови (жартівливі вислові, у яких змішуються слова різних мов), каламбурів з гумористичною метою; відбір з фольклору фразеологізмів, порівнянь, приказок, образних висловів, розмовно - комічної лексики;

• наближення ритміки бурлескно - травестійних віршів до ритміки народних пісень, тонізація вірша:

Пішов же вон, Адаме, з раю!

Об'ївся яблук, аж сопеш!

Це ти так доглядаєш гаю?

Без попиту що хоч і рвеш!

Природа українського бурлеску - це природа масової культури. Джерело гумористичної поезії, змішуючи земне з небесним, пропонувало гармонію у співіснуванні двох світів. Такі суперечливі поняття, як природне і надприродне, високе і низьке, трагічне і комічне, прекрасне і потворне, не були для мандрівних дяків непримиренними. У цьому сенсі вони абсолютно відповідали естетичним засадам бароко (Г. Нога).

Пародій та бурлескно - травестійних віршів XVIII ст. не друкували, лише зрідка їх заносили у рукописні збірники, тому вони переважно функціонували як твори усні, фольклорні і були популярними в народному середовищі. Творчість мандрівних дяків вплинула на бурлескно - травестійний та формотворчий характер першого твору нової української літератури - «Енеїди» І. Котляревського та його епігонів у перші десятиліття XIX ст., а також на творчість С. Руданського, Остапа Вишні, П. Глазового, на деконструктивні тенденції у літературі кінця XX ст., започатковані угрупованням БУ - БА - БУ.

РОЗДІЛ II. БАРОКО ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ

1.1. Філософсько-естетичні засади бароко

Бароко - літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI-XVIII століть.

Термін «бароко» був уведений у XVIII столітті, причому не представниками напряму, а їхніми супротивниками - класицистами, які вбачали в мистецтві бароко цілком негативне явище. До речі, із засудженням ставилися до бароко й у XX столітті, зокрема - в офіційному радянському літературознавстві. Нерідко взагалі відкидалася сама можливість існування цього напряму в українській і російській літературах.

Етимологія терміна «бароко» не визначена й сьогодні. Так, існують принаймні три версії щодо його походження. Відповідно до першої, термін сходить до португальського виразу «perola Barroca» - «перлина неправильної форми». За словами Альбрехта Шене, це «екзотичне коштовне, мерехтливе багатокольоровим переливом, нерівномірне й незавершене за формою утворення перлини щасливо підійшло до назви доби».

За другою версією, термін «бароко» походить від латинського «baroco». Ця назва використовувалась у схоластичній логіці стосовно одного з різновидів силогізму, що відзначався особливою складністю та дивовижністю.

Згідно ж із третьою, найменш поширеною версією походження терміна «бароко», він сходить до французького жаргонізму художніх майстерень «baroquer», який означав «розчиняти, пом'якшувати контур».

Термін «бароко» вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Але згодом його починають вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті термін «бароко» застосовують до музики, у XIX столітті його вживають стосовно скульптури та живопису. Наприкінці XIX століття починають говорити про бароко в літературі. Вважається, що першим термін «бароко» щодо літератури використав Фрідріх Ніцше: у 1878 році видатний філософ писав про барочний стиль грецького дифірамба, а також про барочний період грецького красномовства.

Але справжнє поширення терміна стосовно літературних явищ розпочинається після того, як швейцарський філолог Генріх Вельфлін видав у 1888 році свою книгу «Ренесанс і бароко». Порівнюючи два твори італійської літератури XVI століття - «Шалений Роланд» Аріосто і «Звільнений Єрусалим» Тассо,- Г. Вельфлін говорить про їхні відмінності як про відмінності стилів - ренесансу й бароко. Вже через п'ять років після опублікування праці Г. Вельфліна, у 1893 році, польський історик і філолог Едвард Порембович вживає термін «бароко» в монографії, присвяченій поетові А. Морштину.

На початку XX століття розпочинаються дискусії про бароко у східнослов'янських літературах, зокрема - в українській літературі. Так, після жвавої дискусії на сторінках української періодики народилася думка про бароко як найхарактерніше вираження українського національного стилю в мистецтві. Згодом відомі літературознавці О. Білецький та І. Єрьомін, аналізуючи творчість Симеона Полоцького, вводять поняття «бароко».

Термін «бароко» дає можливість об'єднати в середині цього літературного напряму чимало течій і шкіл, які існували здебільшого в XVII столітті й відзначалися типологічно спорідненими рисами. Серед них італійський маринізм (школа поета Джамбаттісти Маріно), іспанський ґонґоризм (школа, пов'язана з іменем поета Ґонгори-і-Арґоте), французька преціозна література (салон маркізи де Рамбульє), англійська «метафізична школа» (Джон Донн та інші), німецька «друга сілезька школа» (X. Г. Гофман-Свальдау). До літератури європейського бароко, окрім вищезгаданих засновників і лідерів шкіл, належать Кальдерон, Тірсо де Моліна, Кеведо (Іспанія); Тассо, Базіле (Італія); Сорель, д'Обіньє, Скюдері (Франція); Уебстер, Кер'ю, Саклінґ (Англія); Ґріфіус, Лоенштейн, Мошерош Ґріммельсгаузен (Німеччина); Хуана де ла Крус (Мексика); Ґундуліч (Хорватія); Зріньї (Угорщина); В. Потоцький, С. Твардовський, А. Морштин (Польща) та інші. До українського літературного бароко можна зарахувати творчість Мелетія Смотрицького, Симеона Полоцького, Митрофана Довгалевського, Івана Величковського, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича.

Розквіт європейського літературного бароко припадає на XVII століття, яке поєднує дві великі епохи - Ренесанс і Просвітництво. Бароко, що приходить на зміну Ренесансові, тривалий час розглядалося як зворотний бік останнього, як «реакційне» мистецтво. Таку традицію негативної оцінки бароко започаткував Г. Вельфлін, який вважав бароко занепадницькою формалістичною течією. Воно, мовляв, належить до тих напрямів, що характеризують кінцевий етап розвитку кожного мистецького періоду. Стверджувалося в літературознавстві також і те, що бароко, яке заперечує Ренесанс, являє собою «крок назад» - від доби Відродження до середніх віків. Однак подібний погляд на таке складне й суперечливе явище, яким є бароко, вкрай однобічний і поверховий. Правильніше вбачати в бароковому напрямі синтез, мистецтва двох епох - Відродження та Середньовіччя (Готики). Дійсно, бароко звертається до змісту й форм готичного мистецтва. Але воно аж ніяк не відмовляється від ренесансних культурних здобутків. У бароко можна спостерігати елементи двох великих стилів.

Проте бароко не тільки синтезувало мистецтво готики й ренессансу, як засвідчував М Возняк. Воно має також цілу низку оригінальних стилістичних і поетичних рис. Барокова література рухлива й динамічна, їй притаманні трагічна напруженість і трагічне світосприйняття. І хоча художня концепція бароко так само гуманістично спрямована, як і ренесансова, в ній, на відміну від світлого, оптимістичного, життєрадісного мистецтва Відродження, посилюються настрої песимізму, скепсису, розчарування. Людина, згідно з провідною бароковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті. Життя її - скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширенішими темами літератури бароко стають «Memento mori!» (пам'ятай про смерть!) і «Vanitas» (суєта). Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорбот життя. Так, іспанський поет Ґонґора-і-Арґоте закликає не поспішати народжуватися «в ім'я життя», а навпаки - поспішити вмерти. Життя в дисгармонійному й хаотичному світі, на думку одного з найвидатніших представників німецького бароко Андреаса Ґріфіуса, є гіршим за смерть.

Людина бароко, на відміну від цільних натур літератури ренесансу, є роздвоєною. Людина бароко - це, за образом англійського поета Дж. Донна, черв, який плазує у бруді та крові. І разом зі скороминучим життям приреченої людини мають загинути всі явища природи, взагалі все, що живе. Так, ліричний герой А. Ґріфіуса із захопленням дивиться на чудову троянду, але думає не про її красу, а про те, що незабаром вона зів'яне.

Часто-густо дійсність для письменників барокового напряму втрачає свою реальність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і ілюзії - один з найхарактерніших елементів антитетичного барокового світосприйняття. Недарма Кальдерон називає свою драму «Життя є сон». Дві дійсності - реальна і містифікована - співіснують і в кальдеронівській п'єсі «Дама-невидимка». Нерідко Всесвіт тлумачиться в бароко як мистецький твір. Звідси - поширені барокові метафори: «світ-книга» і «світ-театр».

За доби бароко почала розвиватися опера, набула поширення пасторальна, сатирична, моралізаторська, бурлескна, філософсько-дидактична лірика. Фабула розвивалася химерно й вільно, часто набуваючи авантюрного, пригодницького спрямування. Найраніше бароко (середина XVI ст..) виявилося у творчості Дж Маріно, від прізвища якого походить назва однієї із стильових течій цього напряму-марінізму. Для нього був характерний гедонізм, що проголошував цінність радісної миті за усвідомлення плинності та минущості життя, іноді ототожнювався з лібертинізмом та преціонізністю; йому ближчий бембізм.

1.2. « Високе», «середнє», «низове» бароко

Деякі дослідники вважають, що бароко не є універсальним ключем до естетичної спадщини XVI-XVIII ст., але сучасне літературознавство не подає більш прийнятного терміна, який дозволяв би краще зрозуміти сутність стилю українського мистецтва того періоду.

Літературне бароко прагнуло вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору. В різних країнах літературне бароко розвивалося в різні часи. На територіях православно-слов'янських країн літературне бароко стикалося з польської та західноєвропейською бароковими культурами. Вони проявлялися нарізних рівнях цього напрямку - «високому», «середньому», та «низовому».

«Високе», або книжне літературне бароко писалося здебільшого церковно- слов'янською або латинською мовами. Народна, розмовна мова є частиною «низького» бароко. Не можна вважати, що літературне бароко було недоступне народові. Зрештою, мова барокових творів може варіювати, залежно від твору або, навіть, окремої, його частини. Так, у певних сценах шкільної драми, мова наближається до народної, зокрема у жартівливих піснях. Наближення до польської мови помічаємо у творах шляхетських кіл (наприклад, «гербовні вірші»). Наближення до російської мови відбувається в деяких пам'ятках XVIII ст. З другого боку, кількість українців серед перекладачів (в XVII ст.) в урядах, на духовних посадах, пізніше в університетах Росії була така значна, що елементи української мови прижилися в російській канцелярській, судовій, шкільній, нарешті - науковій термінології.

Митці бароко часто виявляли більше уваги до зовнішньої форми, ніж до змісту творів. У літературному бароко дивним чином поєднувалися суперечності: земне й небесне, духовне і світське, античність і християнство.

Літературне бароко приділяє велику увагу природі і людині, але виховує її для служби Богові. Для літературного бароко властивим є потреба руху, мандрівки, напруження відчуттів, а в природі бароко знаходить напруження, боротьбу, рух.

Поняття низького бароко з'явилися уже в ренесансовій поетиці, на нашому терені першим це заманіфестував Павло Русин із Кросна. Так, у вірші «Похвала поезії» він вістить, що поета має вабити «Фебів храм», він має шанувати «дев'ять муз,сестер» саме, до такого випадає молодому співцю горнутися:

Вчених книг його не згортай ніколи,

Чистим серцем пий ті зразки високі.

До низової поезії можна віднести передусім любовну, творену під впливом народної пісні, котра є не мовою розуму, як у вчених поетів, які більше розмірковували про любов, а таки мовою чуття. Це пісні світові, танечні, ліричні.

Водночас до низової поезії можна віднести гумористичну, сатиричну, творену в природному ключі, і гротескову поезію, хоча гумористична й сатирична могла творитися як учена, виходячи з теоретичних приписів, про що вістить та ж «Поетика» М. Довгалевського. Відтак сценки з народного життя дуже часто ставали творами низового бароко, яке любило такі форми протиставляти і поєднувати їх із формами високого. Таким чином, низове бароко - це поетика, творена так званим низьким стилем і стихійними, природними, невченими письменниками, в яких низький стиль - не заданий прийом, а природне естетичне бачення: у вчених же поетів низький стиль - одна з форм вченого поетичного творення, що виникло від усвідомлення існування природних форм зображення, часто комічного, народу.

Також низький стиль використовували рибалтівська комедія і інтермедії, найдавніші зразки подав Я.Гаватович.

Ще одним підвидом літератури низового бароко була так звана школярська, ч дяківська, чи нищинська поезія, у якій учні і дяки-вчителі, жартівливо, користуючись при цьому засобами гротеску і бурлеску, а часом поєднуючи ці два стилі, зображують своє життя-це були, можна так сказати, наші ваганти (відомо, що вагантами називали бродячих представників церковного кліру, зокрема школярів-студентів, правда, в Європі такий тип мистецтва панував y XII - XV ст., у нас він розвинувся у XVII - XVIII). Відтак наші школярі (до речі, цей стан складали не лише учні, але й навчителі ) стали носіями цього підвиду низового бароко, головними його носіями, поруч із псальмами, пародіями та «піснями світовими» вони виконували декламаціі особливих віршів, розігрували сценки, співали й танцювали; очевидячки, в цьому середовищі творилися й різдвяні та великодні вірші. Вершиною такого віршування стала творчість Петра Поповича - Гученського.

В школярських віршах часто проступає тема шкільної науки, подаються сценки з побуту школярів ( учнів - сиріт, мандрівних студентів чи дяків, які з допомогою такої поезії здобували собі хліб насушний ), оповідається як вони вчаться, голодують, тікають із школи, терплять биття тощо. Тема їжі ( гастрономічна поетика ) в таких творах набуває гіпертрофованого узагальнення, що зрештою і є гротеском.

Подібну поезію творили люди, котрі добре знали закони поетики, тобто були вони вчені, хоч і культивували низове бароко.

Школярська поезія, на жаль, не зібрана повно в окремому виданні, хоча загалом це одна з вельми яскравих сторінок тогочасної поезії, особливо низового бароко. Уся школярська поезія написана українською мовою.

До низового бароко слід віднести ще й пародійну літературу. Першим сатириком був грецький сатирик Гіппонакс.

Варто, однак, відзначити, що поміж подібних творів низового бароко другої половини чи кінця XVIII ст. трапляються й такі, в як гумористичний елемент чи бурлескний стиль хоча й наявні, але не надмірні, а гумористичний тон, як і в школярській поезії, змішується із сумним.

Віршів, творених у стилі низового бароко в козацькому середовищі, дійшло до нас не багато, більшість із них вийшли із середовища шкільного, дяківського чи священичого.

Бароко заслуговує найпильнішої уваги істориків культури й потребує ретельного вивчення.

1.3. Проблема специфіки українського бароко

В. Шевчук вважав, що бароко посідає надзвичайно важливе місце в історії української культури. Разом з тим воно є добою, коли розгорнулися інтеграційні процеси континентального масштабу, що охопили різні ділянки духовної діяльності. На Україні бароко заявляє про себе могутнім акордом золотих бань київських соборів, що були збудовані чи перебудовані у цьому стилі; потужним декоративним потенціалом української гравюри, високою метафізикою поезії; драматичним живописом, авантюрною бентежністю козацької душі.

Українське бароко виникає на рубежі XVI-XVII століть і розвивається протягом двох віків. «Справжній початок бароко,- зазначає Д. Чижевський,- це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко - утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відігравали велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 року та заснування київської школи 1615 року й її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко».

Бароко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо.

На Україні барочна архітектура розвивається не тільки за рахунок нового будівництва, а й через надання давньоруським храмам епохи Київської Русі рис нового художнього напряму (як це, наприклад, мало місце при реставрації Софії, Михайлівського монастиря, ансамблю Лаври в Києві, чи Успенського собору в Чернігові). Навіть при будівництві нових барочних храмів використовуються традиції Київської Русі, як це мало місце при будові Преображенського собору Мгарського монастиря.

Антитетичність в барокко на Україні має символічне значення і подається з цього боку здебільше через драматургію світло-тіньових контрастів. Воно передає спрагу фаворського світла одного з символічних образів Христа.

Ефекти мінливого багатоманіття світу використовуються і в барокковій архитектурі України. В ній посилюється використання позолоти, що відзеркалює кінематику буття, створюється така поліфонія золотих бань соборів, яка дозволяє виразно, на блискучому фоні розкрити драматургію бігу хмар, примарність туманних плям, хвильові накати завірюхи та кружіння снігу, майоріння сонячних бликів чи мерехтіння дощу.

В епоху бароко на Україні формується та розповсюджується культ князя Володимира Святого, гетьманів П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Мазепи, митрополита П.Могили, про що свідчать, зокрема, козацькі літописи ХVІІІ століття (Літопис Грабянки та літопис С.Величка) та "Історія русів". Хрестителю Русі присвячуються, наприклад, п'єса Ф.Прокоповича "Володимир" та "Слово о Владимире" А.Радивіловського. І.Мазепа оспівується в віршах А.Стаховського, Ст.Яворського, Д.Туптало; анонімна п'єса "Милость Божія" та "Разговор Великороссии с Малороссиею" С.Дівовича, вірші Г.Бузановського присвячуються героїзації образу Б.Хмельницького. Пісні та поезії створювались на честь П.Сагайдачного та І.Сірко.

Важливою тенденцією барокового мистецтва на Україні стає героїзація зображуваних образів. Навіть портрет-гравюра вченого та церковного діяча І. Гізеля, що його створив Л.Тарасевич, вінчає максималістський заклик "plus et ultra" (більше і вище). Характерним засобом героїзації в українському бароко стає використання образу вершника як символу епохи. Знаменною щодо цього є геральдична композиція І.Щирського "Лицарь-вершник".

Стиль українського бароко зберігає інваріантні риси й інтенції художньої мови європейського бароко: ускладнену метафоричність і символіку, контрасти й антиномії, риторичні фігури, емблематику, оксюморони тощо. Барокова риторика оприявнюється в текстах численних українських письменників від Івана Вишенського до Григорія Сковороди. Водночас в бароковому українському письменстві розпочинається формування нової жанрової системи, з підсистемами ліричних і драматичних жанрів, яких раніше в ній не було.

Зрозуміло, бароко на Україні, як і в інших країнах, було надзвичайно різноманітним і за тематикою, і за художніми засобами. В українській поезії цього напрямку були і трагічні теми, і песимістична проблематика ілюзорності, плинності буття, але визначальна тенденція була пов'язана з виразом здатності людини протистояти ворожим силам небуття.

Бароко на Україні ніколи не було за своїми художніми засобами автономним, самобутнім напрямом. Полістилістика, яка взагалі була його специфічною ознакою, посилювалась на Україні різнотипністю культурних систем, що були втягнені у розвиток української цивілізації в епоху бароко.

До особливостей українського бароко слід віднести ту обставину, що культурний контекст його розвитку далеко виходив за межі ідейного ґрунту барокової свідомості Західної Європи.

Отже, бароко являє собою надзвичайно складне, яскраве та вагоме явище, без котрого годі увити собі історію як усеєвропейської культури навзагал, так і української засібна.

1.4. Поетика бароко

Поетика літературного бароко поєднує в собі різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Так, Богородиця йменується Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, в богословських трактатах з'являються амури й купідони тощо. Таке поєднання «непоєднанного» і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Поетика бароко органічно «сплавляє» символіку з побутовим натуралізмом, аскетику - з гедонізмом, сакральне - із жартівливим. Для митців бароко немає абсолютно нічого, що не могло б співіснувати. За допомогою метафори все можливо поєднати. Головне, аби таке примхливе сполучення вражало й було дотепним. А щоб виявляти свою дотепність, вважає іспанський теоретик бароко Емануело Тезауро, необхідно якраз поєднувати смішне і сумне, трагічне і комічне, бо «не існує явища ані настільки серйозного, ані настільки сумного, ані настільки піднесеного, щоб воно не могло обернутися на жарт і за формою, і за змістом».

Дотепність, парадоксальність, контрастність сполучення найбільше цінувалися теоретиками та практиками бароко. Проблемам дотепності були присвячені цілі трактати, які закладали фундамент нової поетики. Серед них «Дотепність, або Мистецтво вишуканого розуму» (1648 р.) іспанського філософа Б. Ґрасіана та «Підзорна труба Аристотеля» (1655 р.) вищезгаданого Е. Тезауро. Дотепність вважалася також основою художнього пізнання дійсності. Так, Бальтасар Ґрасіан вбачає в дотепності «можливість проникати в суть найвіддаленіших предметів і явищ, миттєво комбінувати їх і зводити воєдино».

Парадоксальне поєднання «непоєднанного» покликане вражати й дивувати. Один з найвизначніших ліриків бароко - італієць Дж. Маріно зазначав, що метою поета є «дивовижне та вражаюче», а хто не здатен здивувати, мусить іти до стайні. Маріно став винахідником характерної барокової поетичної форми - так званих «кончетто». Це були словосполучення з неочікуваними мовленнєвими зворотами, парадоксальними епітетами, оксюморонами. В поезії Маріно натрапляємо й на «радісний біль», і на «багатого жебрака», і на «німого промовця». Зірки в Маріно - «жаринки вічного кохання» та «смолоскипи поховання». Подібні до кончетто форми спостерігаються й у видатного іспанського барокового поета Ґонґори-і-Арґоте. Серед образів його поетичних творів - «блаженна мука» та «найсолодша отрута», а людське життя зображується як «скажений звір», що переслідує свою тінь. До речі, власних кончеттистів мало й українське бароко (Л. Баранович, І. Величковський).

Однією з типових рис літератури бароко є його інакомовність. Е. Тезауро заявляв: «Щоб проявити дотепність, слід позначити поняття не просто й прямо, а інакомовно, користуючись силою вимислу, тобто новим і неочікуваним способом». Інакомовність спричинена й такими рисами барокової поетики, як символізм, алегоризм, емблематизм. Отже, ускладненість стає ще однією характерною рисою літератури бароко. За барочною естетичною концепцією, твори мають бути важчими для сприйняття. Як наголошував Б. Ґрасіан, «чим важче пізнається істина, тим приємніше її осягнути». До того ж, від твору вимагалася можливість різних його тлумачень. Літературні твори бароко ускладнені багатьма позалітературними засобами.

ВИСНОВКИ

У ХVІІ-ХVІІІст. в Україні виникло власне студенство, а разом з ним і студенський фольклор. Одним із найпоширеніших жанрів були вірші - орації, їх ще називають "нищинськими", бо входячи до розважального "репертуару" мандрівних даків вони мали розчулити слухачів і спонукати їх до щедрої матеріфальної нагороди.
Саме в цих текстах самими студентами був створений перший в українській літературі образ студента. Перш за все це образ, з часом перетворений на архитип, "нещасного студента" - з відповідним набором характеристик - голодний, бідний тощо, але водночас сповнений гумору й оптимізму. Такий ефект досягнуто через гіперболізацію, аж до гротеску, розмаїття проблем, з якими стикається спудей, але спрямованість цього сміху направлена на себе, тобто ми маємо самовисміювання.

Мандрівні дяки переходили з місця на місце, шукаючи собі не лише заробітку, але й нових вражень, знайомств, а то й пригод. Інколи такі ходіння тривали роками. Хоча вони, за словами відомого вченого П. Г. Житецького, "не винесли зі школи закінчених знань й пішли по світу промишляти уривками науки". А в тім, знали трохи латину, вміли співати, укласти різдвяний діалог з інтермедією. Вершиною бажань багатьох з них було стати священиком й таким чином забезпечити собі майбутнє. Проте більшість так і залишилася дячками.

Мандрівні дяки, яких ще називали пиворізами, були невід'ємними атрибутами громадського життя.

Поезія мандрівних дяків стала однією із сходинок на шляху до становлення нової української літератури.

Різноманітна тематика, пошуки нових форм, поєднання тогочасної літературної мови з народною стали платформою для подальшого розвитку літератури в Україні.

Прийоми бурлеску і травестії, які так любили використовувати мандрівні дяки, успішно в подальшому використав І.П.Котляревський у своїй знаменитій «Енеїді».

Мандрівні дяки несли в народ ще й просвітництво, сприяли формуванню естетичних смаків у населення, знайомили з життям не тільки церковно-релігійним, але й світським.

Мандрівні дяки спричинилися до розповсюдження рукописної літератури, влаштовували театральні вистави, ходили з вертепом. Література мандрівних дяків є запізненою паралелею до західно - європейських середньовічних «голіярдів». Це здебільше гумористичні та бурлескні твори, вірші-травестії, пародії, сатири: поема про попа Негребецького, «Синаксар виписан із служби дванадцяти нетлінних братів Коропських на пам'ять пиворізам о ізобліченії сивухи»; гумористичні діялоги, ліричні поезії. Найвизначніший твір у прозі - автобіографія Іллі Турчиновського; серед ін. авторів: Микола Мазалевський й ін. Починаючи з інтермедій М. Довгалевського, типи бурсаків зустрічаються і в пізнішій літературі (В. Наріжного, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Тобілевича). Вплив мови і стилю мандрівних дяків помітний від І. Некрашевича до І. Котляревського і «котляревщини» першої половини XIX століття. Творчість мандрівних дяків досліджували І. Франко, М. Петров, П. Житецький, П. Єфименко, О. Білецький, П. Попов.
Отже, симпатичність такого образу призвела до його активного використання й у подальших літературних традиціях, а певні соціальні обставини постійно роблять його актуальним.

Використана література

1. Грицай Михайло Семенович. Українська література XVI - XVIII ст. і фольклор. - К., - 114 с., 1969.

2. Історія української літератури XI - XVIII ст. : навч. посіб. / П. В. Білоус. - К. : ВЦ «Академія», 2009. - 424 с. ( Серія «Альма - матер» ).

3. Історія української літератури. - К. : Видавничий центр «Академія», 2003. - 568 с. ( Альма - матер ).

4. Шевчук Вал. Муза Роксоланська: У 2 - х кн. - К. : Либідь, 2006.

5. Українські інтермедії XVII - XVIII ст. / Упоряд. Л. Мазновець. - К. : Дніпро, 1960.

6. Ушаков Л. В. З історії української літератури XVII - XVIII ст. - Х., 1999.

7. Ушаков Л. В. Українське барокове богомислення: Сім етюдів про Григорія Сковороду. - Х., 2001.

8. Ушаков Л. В. Есеї про українське бароко. - К.: Факт, 2006.

9. Федас Й. Український народний вертеп. - К.: Наукова думка, 1987.

10. Софронова Л. О. Київський шкільний театр і проблеми українського бароко // Українське літературне бароко: Зб. наук. праць. - К.: Наукова думка, 1987.

11. Нога Г. Звичаї тії з давніх школярів бували… Український святковий бурлеск XVII - XVIII ст. - К.: Стилос, 2001.

12. Новик О. Історія української літератури ( давньої ). - К., 2007.

13. Крекотень В. Українська поезія XVII ст. в системі східноєвропейської літератури бароко // Українське бароко. - К. Наукова думка, 1993.

14. Макаров А. Світло українського бароко. - К.: Мистецтво, 1994.

15. Давній український гумор і сатира / Упоряд. Л. Махновець. - К., 1959.

16. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 - ти т. 9 - ти кн. - К.: Либідь, 1993 - 1995.

17. Білоус П. В. Давня українська література в школі. Навчальні матеріали. - Житомир: ЖДУ, 2007.

18. Чижевський Д. Українське літературне бароко. - К.: Обереги, 2003.

19. М. Возняк: Історія української літератури. I, II, 1 - 2. Л. 1920 - 1 ( до кінця 18 ст. ).

20. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.-Луцьк: Вежа, 2000.

21. УРЕ.- К., 1962.- т. 4.