План-конспект єдиного уроку до дня міста Відомі особистості Переяславщини

Міністерство освіти і науки України

Переяслав-Хмельницький міський методичний кабінет

Історичні портрети

«Відомі особистості Переяславщини»

Підготував

класний керівник 7 класу

Переяслав-Хмельницької

ЗОШ І-ІІІ ступенів №3

Бован Андрій Васильович

Переяслав-Хмельницький 2015

Історичні портрети «Відомі особистості Переяславщини»

Мета:Поглибити знання учнів про Переяслав-Хмельницький, його культурні традиції, сторінки історії та видатних людей краю. На прикладах біографій видатних людей показати становлення та здобутки міста. Сприяти формуванню історичної пам'яті, вихованню патріотизму, любові до рідного краю

Обладнання: зображення Герба міста Переяслава - Хмельницького, портрети видатних людей Переяславщини, запис Гімну Переяслава - Хмельницького.

Хід уроку

І. Органiзацiйний момент.

Учні розташовуються в класній кімнаті.

ІІ. Повідомлення теми, мети і завдань уроку.

Всі ми живемо у місті з особливим колоритом і традиціями, славною історією. І так як і у людей наше місто відзначає свій день народження.

В Переяславі Михайло Галактіонович відомий, як почесний житель міста, людина, яка впродовж кількох десятиліть за власною ініціативою безоплатно робила Дідів морозів для центральної площі. Проте в першу чергу його знали, і це вже далеко за межами Переяславщини, як легендарного активіста ветеранського спортивного руху. Практично все своє свідоме життя він присвятив спорту та пропаганді здорового способу життя.

Народився Михайло Галактіонович 1930 р. в м. Переяславі в родині шевця Галактіона Карповича і Єлизавети Аксентівни. У голодний 1933 рік сім'я, щоб вижити, переїхала до Києва. Там, в одній із столичних шкіл, малий Михайло отримав початкову освіту. Після початку війни у 1941 р. родина повернулася до рідної домівки. Відтоді доля не розлучала Михайла Галактіоновича з Переяславом. У 1947 р. юнак закінчив місцеву СШ №2 і влаштувався на роботу в чайну райспоживспілки. Тут кмітливий юнак став учнем відомого в місті кухаря - Федора Макаровича Касьяна. У 1950 р. Михайла Литвиненка призвали до лав Радянської армії, служив на Чорноморському флоті кухарем. Після демобілізації він повернувся на роботу в чайну, згодом перейшов у ресторан «Дружба», де працював до виходу на пенсію. За сумлінну професійну роботу отримав звання «майстер-кондитер», був нагороджений бронзовою медаллю за участь у Виставці досягнень народного господарства СРСР та золотою медаллю за перемогу на Виставці досягнень народного господарства України.

У 1984 р. пекарська справа поєднала Михайла Галактіоновича з музеєм хліба Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». Більше того, дата народження М.Г. Литвиненка - 14 жовтня 1930 р. - співпадає з датою відкриття музею у 1984 р.

Від початку створення музею хліба перед співробітниками постала проблема тривалого зберігання експонатів хлібопекарських виробів. Навіть ідеальні умови з об'єктивних причин не могли забезпечити цього. Як бути?

До пошуку методики зберігання пекарських пам'яток було залучено досвідченого пекаря-кондитера М.Г. Литвиненка, який після багатьох експериментів винайшов свою оригінальну рецептуру виготовлення муляжів хлібних виробів шляхом комбінування різних складників: глини, цементу, лаку, яєць. Він стовідсотково досяг виконання поставлених музейниками завдань. А їх було немало: реальне виконання об'єкта в натурі, точність передачі характерних ознак матеріалу (тіста), високий ступінь достовірності передачі пропорцій, форми, деталей оздоби, довговічність виробів. Нелегко було працювати над першими, пробними зразками муляжів, але Литвиненко розумів важливість довіреної йому справи: без належного оформленого пекарського сектору музею хліба висвітлення хлібопекарства не могло бути повноцінним. І нині музейні працівники пригадують, як одного дощового дня до нитки вимоклий Михайло Галактіонович приніс до музею хліба перші вдалі муляжі пряників - добре вкутані, щоб не намокли. Йому так хотілося порадувати результатами своїх пошуків, що навіть злива його не спинила.

Майстер доклав максимум свого розуму, серця, душі, аби створити майстерні копії традиційних пекарських виробів наших предків. І ось уже понад чверть століття увагу відвідувачів привертають насамперед муляжі весільної випічки: «коровай», «лежень», «дивень», «шишки», «дівування», «чоботи», «борона», «гребінь», «барильце». У вітринах, присвячених календарним народним святам, можна бачити «жайворонки», «калиту», «балабушки», «різдвяні пироги» тощо. Окремо варто згадати серію муляжів пряників («коник», «пташка», «квітка-розетка», «Христос воскрес», «випиханець»), зроблених Михайлом Галактіоновичем із використанням унікальних пряничних форм другої половини ХІХ ст., які також експонуються в музеї хліба. Найбільше захоплення викликає коровай величезного розміру «70 років СРСР» (майстер зробив його наперед). Вражають не стільки розміри виробу, скільки натуральність муляжу. А вже скільки в музеї муляжів хлібин, пирогів - взагалі не злічити!

Михайло Іванович Сікорський ( 13 жовтня 1923, Чигирин,Київська губернія, Українська РСР, СРСР - 27 вересня 2011,Переяслав-Хмельницький, Київська область, Україна) -український історик і культуролог, директор Переяслав-Хмельницького історичного музею (1951-1979), Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» (1979-2008), з2008 і до самої смерті був почесним генеральним директором Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав».Заслужений працівник культури України, доцент кафедри історії та культури України Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту імені Г. С. Сковороди. Автор 130 наукових праць і публікацій, з яких 12 книг і монографій.

Михайло Іванович Сікорський народився 13 жовтня 1923 року вукраїнському місті Чигирин, що тоді входило до складу Київської губернії, Української РСР, СРСР у сім'ї робітників. У Михайла Івановича було двоє братів: Іван й Олександр та сестра Марія. Батько дітей, Іван Іванович помер, у 1930 році, коли Михайлу було лише сім років, а мати, Марфа Мусіївна, ще через три роки - у1933 році. Після смерті батьків Михайла разом із братами і сестрою було відправлено у дитячий будинок.

У Чигирині юнак закінчив 8 класів місцевої середньої школи № 1, а згодом, з 1939 року навчався в Запорізькому авіаційному технікумі імені К. Є. Ворошилова (нині - Запорізький авіаційний коледж імені О. Г. Івченко), який закінчив у 1943 року в Омську, куди на початку Другої світової війни був евакуйований навчальний заклад. Після його закінчення Сікорський був залишений у технікумі на посаді інструктора. За гарну роботу на Омському авіаційному заводі імені П. І. Баранова та у технікумі був нагороджений двома медалями.

У 1946-1951 роках Михайло Сікорський навчався на історичному факультеті Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. По закінченню навчального закладу, Михайло Іванович був призначений на посаду директораПереяслав-Хмельницького історичного музею. 1966 року за заслуги в розвитку культури й успіхи в роботі з культурного обслуговування населення України Указом Президії Верховної Ради УРСР Михайлу Сікорському було присвоєно звання Заслуженого працівника культури.^[1]

Протягом багатьох років Михайло Іванович був членом правління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, Національної спілки краєзнавців і Українського фонду культури.

Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР № 123 від 13 березня 1979 року історичний музей було розформовано. Натомість було засновано Державний історико-культурний заповідник^[2], директором якого було призначено Михайла Івановича Сікорського. 1989 року Постановою Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу та Ради Міністрів УРСР йому присуджено Державну Премію УРСР імені Т. Г. Шевченка у галузі літератури, журналістики і мистецтва. А у 1996 році рішенням вченої ради Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту імені Г. С. Сковороди Сікорському було присвоєно вчене звання доцента кафедри історії такультури України.

У 1999 році заповідник отримав статус національного і змінив назву на Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав».^[1] Сікорський був призначений на посаду генерального директора, а з 29 січня 2008року - почесного генерального директора. За майже 60 років подвижницької праці Михайло Іванович підняв багатющий пласт історії і культури древньої переяславської землі. Нині до його складу входить 24 тематичні музеї, а у фондах яких зберігається 173 тисячі пам'яток історії та культури основного фонду збереження. Указом Президента України Віктора Ющенко № 459/2005 від 11 березня 2005 року «за самовіддане служіння Україні на ниві збереження і увічнення культурної і духовної спадщини українського народу, багаторічну подвижницьку науково-просвітницьку діяльність» Михайлу Івановичу було присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.^[3]

27 вересня 2011 року Михайло Іванович Сікорський помер у Переяслав-Хмельницькому. Його поховали наЗаальтицькому кладовищі.

Коваленко Іван Юхимович (13 січня 1919, Лецьки - 18 липня2001, Боярка) - український поет-шістдесятник, дисидент, політв'язень радянських часів, учитель. До когорти шістдесяників його відносять досить умовно. Поміж іншими шістдесятниками вирізняється тим, що, будучи старшим за більшість з них приблизно на 20 років, вступив у 60-ті роки вже зрілою особистістю з цілком сформованим світоглядом і значним творчим доробком. На відміну від більшості шістдесятників, не йшов на компроміси з владою, принципово не друкувався за часів тоталітаризму, дотримувався класичних форм віршування, хоча й експериментував з поетичними формами верлібру та сонету.

Іван Коваленко народився 13 січня 1919 року в с.Лецьки, що на Переяславщині у сільській родині. Батько - Юхим Гнатович Коваленко - був досить освіченим, мав фельдшерську освіту. На селі був за рільника (агронома), вмів з невеликої земельної ділянки одержати багатий урожай і прогодувати чималу сім'ю. Мусив вступити до комуни «Маяк батраків». Але згодом через спроби дбати одночасно за власне господарство був з комуни виключений і піддався репресіям: зруйнували його хату, відібрали садибу і до самої смерті не дозволили мати свій куток. Матір - Божко Марія Григорівна - з чоловіком прожила недовго, все шукала своєї жіночої долі, часто полишаючи Івана самого, тож ріс він фактично сиротою при живих батьках. Мав трьох братів - рідного Володимира та двох по батьку - Петра та Василя. Закінчив 10 класів Переяславської школи № 1. Взимку Іван вчився, а влітку їхав у село і працював у комуні. Ледве вижив під час голодомору 1932-33 рр., коли вимерла половина села. Вчився добре, але за непокірний характер тричі виключався зі школи. Захоплювався астрономією (школа мала власну обсерваторію), влаштував шкільний театр, дуже багато читав, почав складати вірші. Останні два роки навчання жив і харчувався при школі, бо від батьків допомоги не отримував. Не був ні піонером, ні комсомольцем.

Творча доля Івана Коваленка досить трагічна, оскільки багато ранніх творів загинуло під час Другої Світової війни. Преважна частина творчого доробку зрілих літ втрачена через арешт та слідство. Під час арешту були вилучені всі до одного вірші Коваленка. Значний творчий доробок поета на чернетках, писаних олівцем (а таких була переважна більшість), було знищено під час слідства. Вірші, написані впродовж 10 місяців у слідчому ізоляторі, майже всі загинули на етапах. Лише декілька збереглося завдяки адвокатові. Майже все, що писав у таборі, теж було відбирано і знищено. Тим не менш, творчий доробок поета нараховує приблизно 400 поетичних, публіцистичних творів і перекладів. Творчість Івана Коваленка високо оцінили Іван Світличний, Микола Жулинський, Євген Сверстюк, Іван Драч тощо.

Поетичний доробок Івана Коваленка відрізняється широтою тематики, образністю, багатством тропів, оригінальними авторськими неологізмами. Особливої уваги заслуговують ліричні вірші поета - вишукані, мелодійні, сповнені глибокого філософського змісту. Громадянські вірші поета - пристрасні, викривальні, сповнені любові до України та болю за її закатованих синів - ходили у самвидаві за часів тоталітаризму та стали підставою для звинувачень І.К. у антирадянській діяльності та націоналізмі.

Друкувався за радянських часів у газеті «Нове життя» (Пряшів, Словаччина). За часів незалежності України - в українській періодиці та Канаді.

Володи́мир Гна́тович Заболо́тний (*1 (13) серпня 1898 - † 3 серпня1962) - український архітектор, засновник і президент Академії архітектури України, один з авторів проекту будинку Верховної Ради України.

Народився 1 серпня (13 серпня за новим стилем) 1898 року в селі Карань (згодом перейменовано на Трубайлівку, нині в складі містаПереяслав-Хмельницький) в сім'ї майстра-золотаря з виготовлення церковного начиння.

1919 року він успішно закінчив гімназію, 1921 року вступив до Українського архітектурного інституту в Києві. Тоді ректором був архітектор Дмитро Дяченко - лідер необарокового українського стилю в архітектурі (кінця XIX - початку ХХ століття). 1924 року інститут було об'єднано з Інститутом пластичних мистецтв та створено Київський художній інститут (КХІ)

Творча позиція Володимира Заболотного студентської пори яскраво виявилася в його дипломному проекті профілакторію «Кинь-Грусть» на 500 місць. Вирішений у простих геометричних формах і дещо революційно-романтичний за загальним виглядом, цей твір являє собою функціонально досконалий, композиційно стрункий і виразний за образом санаторний комплекс, поєднаний з природним оточенням. 1927 року Володимир Гнатович успішно захистив цей проект, одержав звання архітектора-художника і був залишений викладачем КХІ. Водночас почався перший етап його самостійної діяльності.

Володимира Гнатовича поховано на Байковому кладовищі в Києві. На його могилі 1965 року споруджено монументальний пам'ятник, скульпториФ. А. Коцюбинський, К. А. Кузнецов^[2]. У Переяславі-Хмельницькому, в колишньому будинку його батька, створено Меморіальний музей архітектора В. Г. Заболотного.

Панас Ярмоленко побачив світ 1886 року в селі Мала Каратуль, що на Переяславщині. Село розкинулося на колись широкій і чистій річці Каратульці - притоці річки Трубіж (Броварці).

Як і більшість жителів села, його батьки були селяни. Микола і Гапка Ярмоленки мали один гектар землі, на якій працювали разом з дітьми. В сім'ї було п'ятеро дітей - донька і чотири сини. Троє дітей померли молодими. Залишились Панас і молодший на два роки Архип. Обидва брати були у війську під час Першої світової війни. На фотокартках того часу, що зберігає в родинному архіві внучка Панаса Ярмолена Людмила Догодько, її дід у військовій формі царської російської армії з санітарним хрестом на рукаві. Ймовірно, служив фельдшером.

Повернувшись у відпустку з війська, Панас Миколайович у 1917 році одружився, узяв собі дівчину із сусіднього села Лецьки. Звали її Уляна Чередниченко. Минуло Уляні на ту пору 21 рік. Родина її велика. Батько Омелян Чередниченко мав шість дочок і одного сина. Панас Миколайович привів молоду дружину у батьківську хату. Хата - велика, на дві половини. В одній жили батьки Микола та Ольга Ярмоленки, брат Архип з дружиною Ольгою та дітьми - Миколою, Ольгою, Іваном і Катериною, а в другій - сам художник з жінкою. Архип Миколайович був дяком у Мало-Каратульській церкві Вознесіння Христового.

Художник мав дві доньки - Якилину (Келю), 1918 р. н., та Галю, 1923 р.н. Відомо, що Панас Миколайович понад десять років жив з родиною в Переяславі, на Малій Підвальній. Працював у місцевому клубі художником, викладав малювання у школі № 1. За спогадами, він також деякий час жив чи працював в селі Мазінки. На початку війни Ярмоленки повернулися в Малу Каратуль, жили у власній хаті, недалеко від церкви. Це був найплідніший для художника час. Багато його робіт помічено датами: 1932 - 1945 роки. Збереглися неперевірені дані, що художник ще підлітком десь короткий час навчався малярства у Переяславі.

До війни працював Панас Миколайович у колгоспі ім. Ватутіна у селі Мала Каратуль, а також на своєму полі. Як розповідала родичам старша дочка Якилина, то батько був дуже роботящий, як і всі селяни, працював у полі та у вільну хвилину брався за малювання. Малював він і краєвиди рідної Переяславщини, і жанрові сцени, та найбільше йому вдавалися потрети своїх односельців, родичів, малював не раз свою родину, жінку, дівчат, родичів - Ярмоленків і Чередниченків. Найбільше його картин збереглося в рідному селі Малій Каратулі, в Лецьках, де жила родина дружини Уляни. В околишніх селах - Завальцях (Травневе), Вінинцях, Переяславі на Підварках, у Великій Каратулі, Стовп'ягах, Мазінках, Ташані. Навіть у збереженій частині творчого спадку Панаса Миколайовича Ярмоленка постає в портретах ціла історія Переяславщини - діти, вчителі, селяни, пасічники, військові, старі і малі - люди цієї землі дивляться на нас із його портретів, ніби промовляючи: Це ми, а які ви зараз?