МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕПАРТАМЕНТ НАУКИ І ОСВІТИ

ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
ВІДДІЛ ОСВІТИ ВЕЛИКОБУРЛУЦЬКОЇ

РАЙОННОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

Військово-патріотична акція «Слобожанські дзвони Перемоги»

Напрямок : « Війна у спогадах очевидців»

Вона була дівчиною сміливою і

самовідданою.

Виконала:

Суркова Анастасія Дмитрівна

учениця 8-Б класу

Великобурлуцької загальноосвітньої

школи I-III ступенів

Великобурлуцької районної ради

Харківської області

Керівник:

Морозова Любов Володимирівна,

вчитель історії, керівник історичко - краєзнавчого

музею Великобурлуцької загальноосвітньої

школи I-III ступенів

Великобурлуцької районної ради

Харківської області

Великий Бурлук

2016

Анкета учасників акції

Суркова Анастасія Дмитрівна

учениця 8-Бкласу Великобурлуцької загальноосвітньої

школи I-III ступенів

Великобурлуцької районної ради Харківської області

Дата народження: 27 грудня 2001 р.

Адреса:

вул. Медична, 9 смт Великий Бурлук Великобурлуцького району

Харківської області

Контактний телефон: (095)2161514

Морозова Любов Володимирівна

учитель історії, керівник історичко - краєзнавчого музею

Великобурлуцької ЗОШ I-III ступенів

Великобурлуцької районної ради

Харківської області

Мікрорайон № 1, б.6, кв. 4

Домашній телефон : 5­-32-52,

мобільний телефон (095)711-64-02.

Зміст

1.Вступ…………………………………………………………………4-5

2. Вона була дівчиною сміливою і самовідданою…………………...5-7

3. Післямова…………………………………………………………….7

4. Додатки……………………………………………………………….8-13

5. Список використаних джерел………………………….....................15

1.Вступ

Ні, це не заслуга, а удача -
Стати дівчині солдатом на війні,
Коли б склалося життя моя інакше,
Як у День Перемоги соромно було б мені! ...

(Юлія Друніна).

Війна-це жахлива трагедія в житті кожного народу. За всю історію людства не було таких катастроф та стихійних лих, які забрали б більше життів, ніж війна. Болісною раною в історії нашого народу залишилася Друга світова війна 1939-1945 років. Війна - це подія, про яку можна говорити багато, але її хочеться забути водночас. Війна - це мільйон людських жертв, слізні спогади наших дідів та прадідів, які були свідками тієї жахливої події, коли під уламками гранат та свистом куль захищали свою Батьківщину. Ми звикли до того, що на війні немає місця сентиментальності й ніжності, а слово "герой" в нашому розумінні - це обов'язково боєць, солдат, словом, чоловік. В усіх на слуху імена: Жуков, Рокосовський, Панфілов і багато інших, але мало кому відомі імена тих дівчат, які прямо з випускного балу потрапили на війну, без яких, можливо, і не було б перемоги.

Війна - справа чоловіча. Однак у ХХ-му сторіччі участь жінок у війні, причому не тільки як медичного персоналу, але й зі зброєю в руках, стає реальністю. Особливо масовим це явище стало в період Другої світової війни.

Поряд з чоловіками хоробро билися з ворогами - фашистськими зайдами й жінки. Їх було понад 800 тисяч. За бойові заслуги й подвиги у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками 89 з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу. З них 48- посмертно. Серед відзначених найвищою нагородою 32 жінки - льотчиці, 15 - санінструкторів і медичних сестер, по 13 підпільниць і партизанок, 7 - снайперів, дві розвідниці, по одній - телефоністка, кулеметниця, танкіст, комсорг піхотної роти, і одна радистка - Е. К. Стембовська. Чотири відважні жінки стали повними кавалерами ордена Слави, 150 тисяч нагороджено орденами і медалями. 650 жінок відзначено високими нагородами зарубіжних країн. А скільки було невідомих героїнь!..

Жінка на війні… «Це щось таке, про що ще немає людських слів, - каже колишній санінструктор О.В. Корж. - Якщо чоловіки бачили жінку на передовий, у них обличчя іншими ставали, навіть звук жіночого голосу їх перетворював ". На думку багатьох, присутність жінки на війні, особливо перед обличчям небезпеки, облагороджувало чоловіка, якій був поруч, робило його набагато хоробрішим.

Однією із таких бійців була жителька селища Великий Бурлук Лідія Карлівна Градська.

2.Вона була дівчиною сміливою і самовідданою

Лідія Карлівна Градська народилася 13 липня 1926 року в селищі Великий Бурлук. В червні 1941 року Лідія Карлівна закінчила 7 класів Великобурлуцької школи. В школі почалися канікули. На канікулах, разом з іншими дітьми, працювала в колгоспі «Червоне поле», доглядаючи курей. Була обідня перерва. Лідія Карлівна прийшла додому. По радіо ( воно тоді було в кожній оселі) оголосили, що на нашу країну напала Німеччина. Що відчувала тоді юна дівчинка? І жах, і бажання піти на фронт. Але не брали, бо мала ще була. Війна увірвалася в життя Ліди і закінчилося дитинство.

Коли німці наступали на селище в 1942 році, посилали на будівництво оборонних споруд в селі Амбарне, Григор'ївці, потім рили протитанкові траншеї в селі Мартова по річці Сіверський Донець.

Немало дівчат у 40-х, ледве закінчивши курси телефоністок, зенітниць, медсестер, штурмували військкомати з єдиним проханням: на фронт! "Не дивіться, що я мала. У мене серце за Батьківщину болить!" - так умовляла військових Лідія Градська. Лише на передовій до них приходило розуміння, як усе-таки нелегко жінці бути солдатом...

8 червня 1943 року Ліду визвали в райвійськкомат разом з групою дівчат - добровольців і відправили їх в 407-й артилерійський полк 9-ої артилерійської дивізії 57-ої армії окремої армії 3-го Українського фронту.

Важкою, незвичною для дівчат виявилась солдатська служба. Але вони не злякалися и не скаржилися - з виключною наполегливістю вивчали радіостанції, телефонні апарати, вчилися по контурам і звуку впізнавати і свої, і ворожі літаки. Тренувалися швидко і чітко передавати донесення, освоювали стрілецьку зброю, займалися стройовою підготовкою.

Війна пресувала час і дівчата за півтора-два місяця освоювали професії спостережників,радіотелеграфістів, електромеханіків.

20 липня 1943 року дівчата прийняли присягу. Разом з Лідою Карлівною присягу прийняли Білоусова Ольга, Шапар Поліна, Кисіль Ліза, Яресько Юлія. Ці дівчата теж були з Великого Бурлука.

Бойове хрещення Лідія Карлівна прийняла на річці Сіверський Донець в районі сіл Старий Салтів - Хотимля. Потім було село Гола Долина, що знаходилось на дорозі Ізюм - Слов'янськ. Це село декілька раз переходило із рук в руки. Голу долину німці зі страху називали «Долиною смерті».

«Мені довелося приймати участь,- згадує Лідія Карлівна,- в налагодженні зв'язку з командним пунктом, а також носити їжу зв'язківцям. Одного дня, уже під вечір, я з повним відром каші відправилась на командний пункт. До командного пункту було 2 км. Йшла по дорозі через поле, потім окопами, бо була дуже відкрита місцевість. Там все була перерите траншеями, але по ним іти з такою ношею було важко. Я вийшла на дорогу, але мене помітив німецький снайпер. Він почав стріляти. Прострелило пілотку, знявши її з голови. А я падала і ховалася за відро, потім кинулася тікати і змогла сховатися в траншеї. З великими труднощами добралася до командного пункту, де всі з нетерпінням чекали на вечерю.»

За своєчасне забезпечення зв'язку і взяття села Гола Долина багатьох солдатів, в тому числі і Лідію Карлівну, нагородили медаллю

«За бойові заслуги», про що зроблено запис в червоноармійській книжці.

А дальші було форсування Дніпра, визволення Запоріжжя. Хоч на війні Лідія Карлівна була радисткою, але разом з нею завжди була санітарна сумка. Так було і під Запоріжжям. Разом з санінструктором Юлею Яресько, вона перев'язали поранених під постійними розривами снарядів і переносили їх у безпечне місце. Було і форсування Дунаю, а потім бої за визволення Одеси, Тирасполя, Румунії, Молдавії, Угорщини, Югославії, Болгарії, Австрії. Під час боїв на озері Балатон полк, в якому воювала Лідія Карлівна, попав в оточення біля містечка Шарбогард, але зміг з нього вийти. Під час бою поранених було багато. І командир полку Микола Федорович Міхневич дав наказ всіх радисток направити на допомогу медикам. Лідія Карлівна допомагала своїй землячці Каті Чабановій. Поблизу дівчат вибухнув снаряд. Вони поповзли в сусідню воронку, тягнучі з собою пораненого. Він тяжко, з надривом стогнав. Трішечки затихло і дівчата поклали пораненого на носилки і швидко понесли його до машини, яка стояла в стороні від зони обстрілу. Повертаючись назад, побачили ще одного пораненого. По погонах зрозуміли, що це підполковник. Ним виявився командир 21 стрілецької дивізії Козир. Потім було ще 8 поранених. При виході з оточення, Лідія Карлівна підібрала 39 поранених. За ці бої Лідію Карлівну було нагороджено медаллю « За відвагу». За взяття Відня та Будапешту також була нагороджена медалями. Велику Перемогу Лідія Карлівна зустріла в Австрії у званні єфрейтора.

«Ми в той час,говорить Лідія Карлівна,- були як велика, дружня родина, допомагали один одному в будь-яких ситуаціях».

Після демобілізації в 1945 році повернулася в рідне селище. Працювала в земельному відділі при райвиконкомі, а в вересні 1949 року була вибрана секретарем Великобурлуцької селищної ради. На цій посаді пропрацювала до 1981 року, до виходу на пенсію.

3. Післямова

Нелегкою була перемога, нелегкою була доля людей, які її здобули. Пам'ятати цих героїв - це наш святий обов'язок. Саме їм ми зобов'язані тим, що живемо в незалежній державі, а можливо, зобов'язані ще й своїм життям. Цих людей вже й не так багато, проте ми маємо дякувати долі, що нам пощастило поспілкуватися з ними, з людьми, якими пишається країна, про яких з гордістю каже народ - ветеран війни. І доля кожного з них - це ціла історія.

Кожен ветеран-надзвичайно цікава людина, і не поспілкуватися з ним - це позбавити себе таких вражень, яких не дасть жоден фільм. Ратний подвиг батьків, дідів і прадідів у Великій Вітчизняній війні ніколи не може бути забутим. Його не можуть зменшити ані десятиріччя, ані суспільні зміни. . Без миру немає майбутнього. Ми всі вдячні за спокій і радість від миру на нашій рідній землі, у нашій вільній Україні, тобі ветеране.