Дополнительный материал для воспитательного мероприятия на тему Дружба

Дружба - це одна з головних цінностей життя, тому що друг завжди буде поруч з тобою в радісні хвилини і підтримає у важкі. Приказки про дружбу відображають взаємини між людьми, їх погляди на дружбу та її значення в житті.

Приказки про взаємини та дружбу

Людина без друзів - що дерево без коріння.

Найти друга, за якого можна померти, - легко, а такого, щоб за тебе помер, - важко.

Не май друга вірного, не будеш мати зрадного.

Не той друг, хто медом маже, а той, хто правду каже.

Нових друзів май, старих не забувай.

Приказки про друзів

Без вірного друга - великая туга.

Були б пиріжки, будуть і дружки.

Давніх друзів забувають, а при горі споминають.

Дерево міцне корінням, людина - друзями.

Для милого друга і воли з плуга.

Для милого дружка і сережки з вушка.

Друга за гроші не купиш.

Друга шукай, а найдеш - тримай.

Хто друг кожному, той не друг жодному.

Чоловік без друга, що їжа без солі.

Бійся друга, як ворога.

Як не матимеш друга, не матимеш ворога.

Як прийде туга, пізнаєш друга.

Шовкова держава

Дуже давно жив один цар. Держава його займала велику частину заходу. Але той цар ніколи на захід не дивився. Винесе, було, собі стільця й сяде лицем до сходу. І так день за днем усе на схід дивився, гейби когось очікував звідти. При тому одне око завжди плакало, а друге сміялося. У того царя були три сини. Вже дорослі хлопці. І щоразу, як бачили батька, що дивиться на схід, судили між собою:
- Ба, чого наш нянько усе на схід дивиться, й одне око плаче, а друге сміється?
Жоден із них не міг відгадати. Зрештою старший каже:
- Браття, я йду до нянька, позвідаю його.
- Йди, йди...
І старший син пішов. Цар якраз тоді сидів біля вікна й дивився на схід. Вклонився хлопець батькові, а той лише нахмурився:
- Що хочеш від мене? Іди собі геть!..
- Я, няню, хочу вас спитати: чому одне ваше око плаче, а друге сміється?
Цареві не треба було більше. В ту ж мить ухопив булаву, яка лежала коло нього, і так жбурнув у сина, що коли б той не відхилив голову, одразу б його вбив.
Хлопець злякався й вибіг.
- Ну, що сказав няньо? - прискочили до нього брати.
- Ідіть та дізнаєтесь...
Пішов середущий. І з ним таке сталося: мало-мало не вбив його цар. Як вибіг із кімнати, питає його наймолодший брат, якого звали Володимиром:
- Ну, що казав няньо?
- Іди й ти, Володику, і дізнаєшся!
Пішов Володимир. Але не встиг і рота розкрити, як цар ухопив булаву і - бух!
Хлопець відхилив голову, й булава зарилася в стіну. Та Володимир не злякався. Взяв булаву і передав батькові у руки:
- Тут її маєш. Як хочеш мене вбити - вбий! Та не кидай, як у собаку. Старий подобрішав:

- Бачу, що ти не такий боязкий, як твої брати. Скажи, що хотів би дізнатися від мене?
- Я вас, няню, коротко спитаю: скажіть, чому, коли дивитесь на схід, одне око плаче, а друге сміється? - Через те, сине, що коли я був молодий, то мав вірного друга. Його держава називалася Шовкова. Вона звідси - на схід. Ми з тим другом домовилися, що свою старість доживемо вкупі. Та на його державу почали нападати вороги й не дають йому спокою. Тому він не може до мене прийти, а я усе дивлюся на схід і його чекаю. Одне моє око через те і плаче, бо дуже мене бере жаль за другом. А друге сміється, бо я радію, що в мене сини і моя держава перейде в надійні руки. Відтепер мої очі будуть тільки плакати, бо не всі мої сини такі, як я собі думав... Но, розповів я тобі все, і можеш іти.
Доки Володимир говорив із батьком, брати чекали зі страхом. Думали, сердитий цар уже його вбив. Але хлопець зостався живий і спокійно розповів братам, що почув од батька. Тоді старший каже:
- Коли так, я йду просити няня, аби дозволив мені пошукати його вірного друга й привести сюди. Й одразу побіг:
- Няню, дозволь мені йти в Шовкову державу і знайти твого друга.
- Добрі... йди... спробуй...
Старший син почав готуватися. Вибрав собі найліпшого коня, порядно озброївся, взяв із собою їсти і грошей і того ж дня рушив у дорогу.
їде день, ніч... Кінь дужий, годен довго йти. Але ніде й не чути про Шовкову державу. Блудив більше, як рік, і дійшов до срібного мосту.
«Досить мандрувати,- подумав собі.- Повернуся додому. Але, щоб увиділи, як я був далеко, понесу з собою знак».- І відірвав з моста срібну дошку.
Вернувся додому.
- Но, чи знайшов ти Шовкову державу? - питає цар.
- Шовкової держави не знайшов, але вже недалеко був від кінця світу. Коло срібного мосту! Гляньте, се а нього дошка.
Оглянув батько дошку:
- Так я і знав. Коли я був такий, як ти, мені до того Мосту треба було їхати якихось дві години. Можеш іти, ніколи не побачиш мого вірного друга.
Заганьбився хлопець і змовчав.
- Тепер я піду,- сказав середущий.- Побачите, що я знайду Шовкову державу!
Попросив у батька дозволу й виладився в путь. Ходив-блудив цілий рік. Дійшов уже до золотого мосту а далі не захотілося. Відірвав з моста золоту дошку й вернувся додому, показав її батькові.
- Ей, сине, коли я був твоїх років, мені треба було їхати до золотого мосту одну ніч. І ти ніколи не приведені мого вірного друга!
І середущий з ганьбою пішов до царя.
- Но,- каже Володимир,- спробую щастя й я! І побіг просити дозволу йти в Шовкову державу. Батько лише рукою махнув:
- Якщо старші не привели... А ти ще дітвак! Проте, коли хочеш, я тебе не спиняю.
Вийшов Володимир і просто - до стайні. А на дворі зустрівся із бабою, котра його бавила дитиною.
- Куди, куди, Володику? - питає його баба.
- Йой, дозволив мені няньо їхати в Шовкову державу, то йду собі коня вибирати.
- Но, як тобі їхати в Шовкову державу, то не вибирай з-межи сих коней, а іди у пивницю й побачиш там коло дверей мідяний батіг. Візьми його й серед двору лусни! На се із поля пригримить табун коней. Всі будуть чарівні. Але ти і з них не вибирай. Пусти їх до стайні, а позаду буде шкандибати сухоребрий кривак. Того собі й візьми. Той тебе і понесе в Шовкову державу.
Сказала баба і пішла. А Володимир побіг до пивниці. Коло дверей знайшов старий мідяний батіг. Узяв його й серед двору луснув, аж вікна задрижали. На цей луск почулося іржання, й табун коней ніби з неба впав у царський двір. Коні такі, що лиш крил бракує, то літали б! Але Володимир на них і не поглянув. Пропустив до стайні, перечекав, а позаду справді хромицькає сухарда.
Володимир підійшов до нього й почав гладити.
- Знаю, чому ти мене гладиш,- озвався кривак.- Хотів би поїхати до Шовкової держави?
- Ти угадав, конику!
- Якщо так, то поспитай царя, де є моя збруя - сідло і узда, що двадцять п'ять років тому були на мені. Хлопець побіг до батька:
- Няньку, де є збруя з сухого коня?
- А хто тебе нарадив про таке спитати?
- Кажіть швидше, бо я поспішаю.
- Спустися в другу пивницю і там знайдеш збрую. Двадцять п'ять років тому я кинув її там. Уже, мабуть, погнила...
Спустився хлопець у другу пивницю й зі свічкою ледве знайшов збрую. Така була запліснявіла, заіржавлена, що жаль і дивитися. І шабля, і рушниця - все вийшло із ладу. Володимир ні на що не зважив. Зібрав збрую і приніс коневі.
- Тут є!
- Добрі. Тепер готуйся, й увечері - в путь. Пішов Володимир до своєї кімнати, зібрався й - до стайні. Але свого сухарди уже не впізнав: такий золотий коник стався з кривака, що лиш дивитися на нього! А зброя - шабля, рушниця - так і світяться!
- Но, рушаймо!
Через півгодини вже були в путі. Як виїхали з міста, татош наказав:
- Зажмури очі.
Хлопець зажмурився, а кінь піднявся у повітря і почав летіти. Летів, летів добру годину. Потім спустився на землю.
- Розплющ очі? Що видиш?
- Виджу срібний міст.
- Знай, оце той міст, до котрого твій старший брат за цілий рік їхав. Рушаємо далі.
Знову піднявся у повітря й летів з одну годину. Коли сів, питає:
- А тепер що видиш?
- Виджу золотий міст. Мабуть, той, коло котрого став мій середущий брат, бо й дошка відірвана.
- Так і є. Тепер трохи спочинемо, а тоді - далі, щоб на ранок бути в Шовковій державі.
Відпочили й знову в путь. Тепер було страшно. Татош піднявся у повітря й таким густим потемком рвався уперед, що передніми ногами лиш проривав собі дорогу. За тим стояла скляна гора, а тою горою самим верхом-гребенем іти. Страшно й глянути у прірву.
- Нічого не бійся,- говорить татош. - У моїх підковах діамантові вухналі, що їх двадцять п'ять років тому цар наказав набити. Я не сковзну з гори.
І цілих сім миль верхом гори пройшов.
- Ще буде темний тунель довгий на сім миль. Зажмури очі.
Володимир нараз зажмурився, і кінь проліз крізь потемок. Як були вже на другому боці, заговорив:
- Розплющ очі й подумай - де ми?
Володимир глянув і аж руками знову закрив очі: така зоря-світло! На гіллі золоті квіти, трава вся шовкова. Куди лише глянути - така краса, що не можна й розповісти.
- Майже, що ми в Шовковій державі! - Так і є! Подивись добре: бачиш - чорніє шатро? Ото намет батькового друга.
І тільки це сказав, вже були коло шатра.
А тут пасеться кінь, такий самий, як татош. Його господар спить під шатром. Волосся вже сиве.
Володимир скочив із коня й пустив його пастися. Відв'язав із себе шаблю, ліг коло незнайомого й тої ж миті заснув і собі.
А чоловік прокинувся: дивиться - коло нього спить молодий хлопець. «Міг би його забити,- думає собі,- але не зачеплю, бо й він мене не рушав, коли знайшов сплячим».
Оглянувся довкола, побачив другого коня й упізнав його:
- Гей! Та це хтось прийшов від мого цімбори! - вигукнув радісно.
І не мав далі терпіння, розбудив легіня:
- Вставай! Хто ти за один? Чого прийшов у мою державу?
Володимир прокинувся, встав і розповів: чий він син, нащо прийшов.
Старий з радості аж заплакав:
- Я би, сине, пішов із тобою, та ворогів у мене ще дуже багато. Кожний день нападають на мою державу.
- Де ж ваші вороги?
- Та за них і не питай. Зараз з'являться. А доки нема, їжмо й пиймо!
Виніс із шатра їжу і пиття, і почали гоститися. При тому старий розпитує за Володимирового няня. Хлопець відповідає, але не встиг договорити, бо вороги посунули із усіх боків: і піхота, і кіннота - всяке тобі військо.
- На коней, сине, бо біда!
Тої ж миті вихопили шаблі, почали рубати ворогів. Рубали, сікли. Перебили всіх. Тільки шість гусарів лишилися в живих. Ті обернули коней - і навтьоки! Володимир і старий - за ними! Гусари добігли до одної гори, а в ній розчинилися залізні ворота, й вороги заскочили у схованку.
- Вертайся, сине! - гукає старий.- Бо як заскочиш усередину - загинеш!
Але Володимир не слухав, поскакав за ворогом в гору, і залізна брама за ним зачинилася. Татош і за горою наздогнав утікачів, і хлопець усіх порубав.
А що було довкола? Там, за горою, був палац. А з того палацу виходили весь час по два вояки: один верхи, один піший. Доки Володимир розглядався, а їх назбиралося уже ціла рота. Сміливець усіх порубав і зайшов до палацу. Бачить: стоять кросна, а за кроснами стара бабище тче. Не полотно, а військо! Коли кине човника у лівий бік - вискочить з-під кросен піхотинець, коли у правий бік - гусар.
Володимир відрубав їй голову. Витяг кросна на двір, поколов і запалив. Як вогонь розгорівся, кинув бабу в полум'я. «Но,- думає собі,- вже тепер, напевно, минулася війна з-за Шовкової держави. Ворога нема».
Тільки так подумав, коли з вогню вичкочила кістка і сталася тою ж самою бабою, що ткала. Володимир вхопив шаблю й хотів стару зарубати знову, але вона почала просити:
- Не вбивай мене, легіню. Я знаю, хто ти за один і чого сюди прийшов. Як мене тепер уб'єш, я більше не воскресну. А я вже не та, що була. Після вогню я чиста душа. Як мене вб'єш, я пропаду, але й ти звідси не вийдеш, бо ніхто на світі не знає, крім мене, як звідси можна вийти.
Володимир пошкодував бабу.
- Я вас не вб'ю. Лишайтеся живі. Як хочете, вертайтеся зі мною в Шовкову державу.
- Мені туди не можна, бо ми закляті вороги з царем Шовкової держави. Та більше я не буду на нього нападати. А тобі за добре серце покажу дорогу. В додачу подарую двадцять чотири діамантові клинці. Сховай їх, бо придадуться.
І повела Володимира до тої гори, крізь яку прийшов, махнула рукою і закричала:
- Відчиняйся!
Гора розступилася, вчинився тунель. Тим тунелем хлопець повернувся в Шовкову державу, і гора замкнулася.
Старий гірко плакав. Думав, що хлопець навіки пропав.
- Та ти повернувся?
- Авжеж, я вернувся і визволив вашу Шовкову державу. Ніколи на неї не будуть нападати!
Сіли гоститися: їли, пили і при тому Володимир розповів усе, що з ним сталося за високою горою.
- А тепер збираймося до нас, бо мій няньо вмре з жалю за вами.
- Та вже можемо їхати спокійно, бо тепер ніхто не нападе на мою державу.
Посідали на коней і рушили. А коли доїхали до скляної гори, старий засмутився: - Ой, сине, мені більше не судилося бачити твого няня. Через сю гору мій кінь не перейде, бо не має у підковах діамантових клинців. Вже давно зносилися, і я набив йому простих.
- Якщо тільки у цьому біда, то зараз допоможемо,- каже Володимир. Швиденько вийняв ті клинці, що їх дістав від баби, набив у підкови, і рушили далі.
Цар сидів під хижею, поглядав на схід, і його очі плакали. Але коли побачив свого вірного друга, відразу очі почали сміятися. Не знав, кого і обіймати - чи друга, чи сина.
Відразу замовив велику гостину. Старі друзі посідали коло столу і почали розповідати один одному, що сталося за двадцять п'ять років, відколи не бачились.
Перейшла бесіда на Володимира.
- Прекрасного сина маєш,- сказав вірний друг.- Ми не могли побити наших ворогів, а він сам їх знищив.
- Добрий витязь,- каже й старий цар.- Але Песьоголовця і він не переміг би.
- Так, так... Песьоголовця не міг би побити, бо ще такий на світі не вродився, щоб його пересилив. Володимир чув бесіду старих. Підійшов і звідує:
- Де той Песьоголовець? Вірний друг говорить:
- Не раджу тобі починати боротьбу з Песьоголов-цем. Ти вже показав свою хоробрість, а там на тебе смерть чекає...
Але Володимира не можна було відрадити. Дарма просили й батько, й вірний друг. Хлопець не мав спокою. Пішов до свого коня й питає його:
- Чи був ти коли-небудь у Песьоголовцевій державі?
- Ой, був! Айбо ледве виніс звідти ноги.
- Я хочу йти проти Песьоголовця!
- Що зможу, все зроблю. Завтра рано можемо пуститися в путь.
Справді, другого ранку рушили в дорогу. Татош знявся в повітря й за добрі три години спустився на землю.
- Но, ми тут,- каже.- Чи бачиш палац? Там живе Песьоголовець. Але уважай: коли потрапиш у біду, добивайся скоріше до мене, і, може, ще вирвемося звідси.
- А що то за дівчина з вікна виглядає? Песьоголовцева донька?
- Не вгадав. Ото дочка Чорного царя. її вкрав Песьоголовець і держить у полоні. З тим увійшли у двір. А дівчина з вікна махає руками і кричить:
- Не йди сюди, Песьоголовець тебе вб'є! Володимир нічого не слухав. Тоді дівчина спустилася вниз і почала хлопця просити:
- Рятуйся! Песьоголовця тепер немає вдома, але як повернеться, в ту ж мить уб'є тебе!
- Я для того й прийшов, аби поборотися із Песьоголовцем!
Дівчині сподобався леґінь, і вона каже:
- Слухай! Я не можу тобі допомогти, але хоч розповім, від чого в Песьоголовця така страшна сила. У пивниці має таке вино, що як із нього випити, з'являється сила за п'ятдесятьох людей. У те вино треба замочити палець. Скільки разів замочиш, стільки разів по десять сил додається.
І повела його в пивницю, показала бочку із чарівним вином. Володимир напився вина, налив повну флягу, прив'язав її на шию і сховав під плаття. А бочку розбив.
Вийшов на двір і почуває в собі таку силу, що може дерева з корінням вимикати.
Нараз лиш щось бунчить у повітрі. Не встиг і подумати, що воно таке, як перед ним упала булава.
- Песьоголовець вертається,- пояснила дівчина.- Як наближається до дому, кидає булавою - дає про себе знати.
Хлопець, не довго думаючи, замочив палець у вино, вхопив булаву й кинув у той бік, з котрого прилетіла. І булава впала просто перед копитами коня Песьоголовця, хоч він був десь за сім миль од свого палацу.
- Гей, та що се? - закричав Песьоголовець.- Там хтось мене чекає?
Вхопив булаву знову, стис коня острогами і за хвилину опустився серед свого двору.
Хлопець став перед ним. Але Песьоголовець засміявся.
- Добрі, що прийшов, бо вже мені надокучило чекати тебе. Двадцять років тому приснилося мені, що прийдеш боротися зі мною. Звідси не вернешся живий! - І швидко побіг у пивницю. Але вина уже не напився.
- Но, нич. Я й так з тобою розрахуюся. Як хочеш - розщибатися чи шаблями рубатися?
- Як хочеш ти...
- Зачинаймо шаблями!
Вхопили шаблі й почали рубатися. Січуться так, аж шаблі іскри мечуть, але не можуть поранити один одного. - Недобре,- каже Песьоголовець,- шкода шаблі тупити. Будемо розщибатися.
- Най буде по-твоєму.
Відв'язали шаблі й, поставивши, почали чигати, як би вхопити один одного. Добрих півгодини не могли зчепитися. Зрештою Песьоголовець таки влучив мить, вхопив Володимира і так ним ударив, що той до литок застряг у землі.
Але хлопець вискочив із ями, схопив Песьоголовця і кинув ним до колін у землю. Швидко замочив палець у вино, і сила прибула, але й Песьоголовець ще не подавався. Вхопив Володимира й кинув ним до пояса у землю. Тоді посяг за шаблею, хоче йому відрубати голову.
Володимир вихопився, вдарив Песьоголовцем й відтяв йому голову.
То була перемога! Дівчина не знала з радощів, що чинити. Почала просити Володимира, аби зостався у палаці. Хлопець не схотів.
- Наперед підемо до няня, а там буде, як старі розсудять. Підготувалися в дорогу.
- Сідай до мене на коня.
- Ні, зробимо не так,- сказала дівчина й побігла до своєї кімнати. Звідти принесла діамантовий прутик.
- Вдар ним палац з чотирьох боків, і він стане завбільшки з яблуко.
Так і вчинив. Вдарив палац з чотирьох боків, і сталося з нього мале яблуко, яке поклав собі у кишеню.
Посідали на коней і того ж дня з'явилися в царевому дворі.
- Вернувся! - радісно зустріли Володимира старі.- Чи так, що за сміливість мало життям не заплатив?
Але Володимир не відповів нічого, лише вибрав місце для палацу, поклав яблуко на землю і чарівним прутиком постукав. Помалу, помалу - із яблука виріс діамантовий палац.
- Гей, та се Песьоголовців замок! - дивуються старі.- Ми його добре знаємо! Но, хлопче, тепер віримо, що ти переміг і Песьоголовця!
І знову вчинили велику гостину. Але послали і по Чорного царя. А як той з'явився, справили весілля, й батько молодої передав на зятя половину царства. А вірний друг батька подарував царевичу цілу Шовкову державу.
Більше Володимир нічого не хотів. Вирішив так, що старший його брат засяде вітцівщину, а середущий - Песьоголовцеву країну.
І всі народи сих держав жили собі в мирі.

Соловей і Жук

В.Сухомлинський

У садку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди. Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й на маленьку дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.

А коло Соловейка літав великий рогатий Жук. Він літав і гудів.

Соловей припинив свою пісню та й каже:

- Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.

Жук гідно відповів:

- Ні, Солов'ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов'я.

- Ну й мудрець! - всміхнувся Соловей.- Виходить, що й ти потрібен людям? Ось запитаємо дівчинку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.

Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:

- Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі - Солов'я чи Жука?

- Хай собі будуть і Соловей, і Жук,- відповіла дівчинка. Тоді подумала й додала: - Як же можна без Жука?

Питання для обговорення:

Чи погоджуєшся ти з відповіддю дівчинки? Як відповів би ти на запитання Солов'я і Жука? Поміркуй, що хотів сказати нам цією казкою письменник.

Будь дослідником! Знайди в попередніх розділаз твори Василя Сухомлинського. Про що вони? Як поради дає нам письменник?

Кошеня на ім'я Бруно

Якби кошеня на ім'я Бруно було людиною, то йому, мабуть, дуже личили б окуляри. Білосніжне від вух до кінчика хвоста, навкруг зеленкуватих-сірих оченят носа воно мало дві круглі коричневі цятки, які були страшенно подібними на окуляри. А ще, якби на кошеня на ім'я Бруно було людиною, то безумовно читало б багато книжок. Бо звідки ж іще дізнатися про різні цікавинки, які тебе оточують? Адже кошеня на ім'я Бруно було дуже допитливим кошеням. «Чому дерева високі й гілясті, а трава низенька, і приємно стелиться під лапками? Чому інколи тепле сонечко ховається, і з неба починає литися дуже мокра й геть неприємна вода? Чому горобці, які тільки кошеня підбереться до них ззаду звичайно, щоби трішки погратися, негайно здіймаються у повітря й сідають на найтоншу бузкову гілку..? Ці та багато інших запитань постійно турбували Бруно, тож він з ранку до вечора тинявся двором, щоб отримати на них відповідь. Слід сказати, що тварини, які жили поруч, не дуже полюбляли, коли кошеня на ім'я Бруно чіплялося до них зі своїми запитаннями. «Чому-му, чому-у-у - тому-у! відразу невдоволено відповідала Корова. «Це ме-еене неее стосується, не вникаючи у суть запитання, мекала Кізка. «Поспішшшаю, поспішшшаю, шипів зазвичай Гусак. Пізнішшше, пізнішшше...». «Ко-ко-коли ти вже займешся яко-коюсь ко-ко-корисною справою», додавала Квочка.

«Які ж вони неввічливі», думало ображене кошеня. Якось воно вирішило знайти друга за межами свого подвір'я. Тож, не довго думаючи, перебігло через садок, вибралося на тин, стриб! і опинилося на стежині до лісу. Тут Бруно зустрів незвичайну тваринку: голчастий м'ячик, який поволечки котився у його напрямку. Кошеня страшенно зацікавилося цим сотворінням й одразу засипало його запитаннями: «Тобі не важко жити із цими колючими голочками? А хто тобі дає молочка? А як ти утікаєш від собак?» Тваринка, а це, як ви вже здогадалися, був Їжачок, виявилася дуже балакучою. Їжачок розповів про себе багато: що колюча шубка рятує його від ворогів, що він, як і кішки, ловить мишей, а живе у власному кублі на краю лісу. «Який ти цікавий співрозмовник, зітхнув Бруно. Не такий, що мої знайомі, які живуть у нашому дворі. Вони страшенно нудні. Як мені з ними бути?»

Їжачок задумався. «Це добре. Якщо хтось думає, то не скаже якоїсь дурниці, принаймні першої, що спадає на думку» подумало кошеня, і згадало мешканців подвір'я.

«Розумієш, Бруно, сказав Їжачок, кожен із них заклопотаний своїми справами і розмови з тобою далеко не завжди для них вчасні. Проте є один засіб: спробуй дізнатися про них більше, поцікався їхніми справами чи проблемами. Часто істоти насправді не такі, які здаються з першого погляду. Можливо, вони можуть розповісти тобі набагато більше, ніж тебе цікавить…»

«Цікаво, що може мені розповісти той зарозумілий Гусак чи забудькувата Кізка» подумало кошеня на ім'я Бруно, проте пообіцяло спробувати.

Наступного ранку кошеня, переминаючись з лапи на лапу, тихенько запитало у Квочки: «А вам не важко сидіти так довго на одному гнізді?»

Як на диво, квочка чемно розповіла, що мусить висиджувати діток аж три тижні. І хоч у неї дуже вже потерпли лапки, вона нізащо не дасть яйцям захолонути.

«Справді, яка ж вона віддана матуся» подумало кошеня на ім'я Бруно після цієї розповіді.

«А куди це ви постійно поспішаєте?» боязко запитало воно у Гусака. Той, не зашипів, як завжди, загрозливо, а сказав, що щоранку мусить спішити зайняти якнайкраще пасовище для свого стада гусенят.

«Який турботливий батько», подумав Бруно й прогулявся з Гусаком до річки. Птах по дорозі розповів йому, як замерзає взимку вода. Ця розповідь страшенно сподобалася Бруно, адже він, як і всі кошенята, не любив воду тільки за те, що вона мокра.

А Кізка, як виявилося, учора наступила на колючку. Та Бруно, на здивування усіх мешканців двору, допоміг її витягти. Відтоді вони з Кізкою щодня розмовляли про все-все на світі. Якби кошеня на ім'я Бруно було дитиною, воно тепер мало б багато друзів…Як ти вважаєш, чому?

В.Сухомлинський

Перепел і Кулик

Жив Кулик у болоті, а Перепел у житі. Сумно стало Куликові в болоті. От він і каже своїм друзям-куликам:

- Хіба це життя? Кругом болото й болото. Ну, що тут гарного? Піду я в жито жити. От там краса!

А Перепелові сумно стало в житі. От він і каже своїм друзям-перепелам:

- Хіба це життя? Кругом жито й жито. Ну, що тут гарного? Піду я в болото жити. От там краса!

Пішов Кулик у жито, а Перепел у болото.

Жили вони, поживали та й засумували. Кулик - за болотом, Перепел - за житом.

От і повернулися вони хто куди: Кулик - у болото, Перепел - у жито. Сміються над ними кулики й перепели та питають:

- Ну, знайшли красу? Де ж найкраще?

- У болоті, відповів Кулик. - Бо рідне воно.

- У житі, - відповів Перепел. - Бо воно рідне.