Естетика смерті у прозі постмодерністів. Апокаліптичний дискурс у творчості Є. Пашковського

Лекція №

Тема: «Естетика смерті у прозі постмодерністів. Апокаліптичний дискурс у творчості Є.Пашковського».

Мета: ознайомити студентів з постмодерною символізацією смерті в сучасній українській літературі на прикладі творчості Є. Пашковського; розвинути навички аналізу постмодерного твору; виховати інтерес до сучасної української літератури.

Методи і прийоми: розповідь

Література:

Основна:

1. Гундорова Т. Атомний дискурс і Чорнобильська бібліотека, або як зустрілися Пашковський з Бодрійяром// Кур'єр Кривбасу. - 2004. - №174. С. 149 - 162.

2. Єшкілєв В. Вісімдесятники/ Володимир Єшкілєв// Плерома. - Івано-Франківськ, 1998. - Вип. 3. - С 39-40

3. Єшкілєв В. Пашковський Євген. Володимир Єшкілєв// Плерома. - Івано-Франківськ, 1998. - Вип. 3. - С. 87.

4. Зборовська Н. В. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури: Монографія. - К.: Академвидав, 2006. - 504 с.

5. Зборовська Н.В. Про роман Євгена Пашковського/ Ніла Зборовська// Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків/ Н. Зборовська, М. Ільницька. - Львів, 1999. - С.144-159.

6. Зборовська Н. Романи Євгена Пашковського (поступ художнього поступу)//Слово і час. 1993. № 7 . - С 12-18.

7. Квіт С. Одкровення на зламі тисячоліть (Пашковський Є. Щоденний жезл). - К.: Ґенеза. - 1999. - 471 с.

8. Кравченко Т. Постмодернізм - це принципово не модернізм/ /Слово і час. - 1999. - № 3. - С. 60-61.

9. Медведева В. Сучасна українська література (80-ті - 90-ті рр. ХХ ст.)//Культура і мистецтво у сучасному світі. - К., 2001. - Вип. 2. - С. 96-100.

10. Поліщук О. Позиція персонажа в українській пост модерній прозі //Слово і час. - 2003 - № 2. С.70-74.

11. Тендітна Н. М. Естетика смерті в прозі Є. Пашковського та О. Ульяненка: Монографія. - Слов'янськ, 2010. - 188 с.

12. Харчук Р. Покоління пост епохи// Дивослово. - 1998. - №1 . - С. 6-12.

Додаткова:

1. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн.-К., 2005.

2. Павличко С. Д. Дискурс модернізму в українській літературі - К.:Вид-во «Основи», 1999. - 446 с.

3. Терлецький В. Спроба препарування сучасної української прози // Літературна Україна. - 2002. -10 жовтня.

Студенти повинні знати: як питання «життя і смерті» розглядалось у різні епохи; особливості символізації смерті у прозі постмодерністів; як проявляються апокаліптичні риси у творчості Є. Пашковського.

Студенти повинні вміти: аналізувати постмодерний твір, виокремлювати в ньому стильові домінанти.

План заняття:

1. Питання «життя і смерті» у різні історичні епохи.

2.Постмодерна символізація смерті в сучасній українській літературі.

3. Апокаліптичний дискурс у творчості Є. Пашковського.

Конспект заняття

I. Організаційна частина (привітання, контроль наявності чи присутності студентів на занятті, з'ясування причин відсутності, відмітка в журналі навчальних занять відсутніх студентів, огляд підготовленості аудиторії та студентів, робочих місць до роботи, коротке повідомлення програми роботи на занятті).

ІІ. Оголошення теми і плану лекції.

ІІІ. Виклад змісту лекції.

1. Питання «життя і смерті» у різні історичні епохи.

Питання життя і смерті здавна цікавили людину. Але кожна епоха в історії людства по новому тлумачила цей феномен. Художнє мислення - це передусім явище естетичне, тобто воно формується на основі чуттєвого сприйняття. Життя і смерть в естетичній діяльності пізнаються як дещо завершене і цілісне. Саме цілісність життєсмерті - головне джерело естетичного пізнання. Так Аристотель розглядав смерть у концепції життя як одну з її складових. Уперше в античності Сенека створив закінчену танатологічну систему - стоїчну філософію про смерть.

В епоху Відродження концепцію смерті розвивав французький богослов, філософ і письменник Мішель де Монтель, який вважав, що смерть звільняє від рабства. Він писав, що той хто навчився помирати, розучився бути рабом.

Предтечею філософського розуміння смерті у християнстві була філософія Платона, який вважав, що філософи - такі особистості які бажають смерті як звільнення поневоленого духу.

Занадто суперечливими і неоднозначними постають трактування смерті в ХХ ст. Маргіналізація християнського потойбіччя поступово формує атеїстичний світогляд. У 1830р. німецький філософ Л. Фейєрбах анонімно видав книжку «Думки про смерть і безсмертя». У своїй праці він писав « Язичники - комуністи: вони по-братерськи розділили володіння життя між собою і смертю; християни егоїсти: вони нічого не залишають померлим; християни все вживають і поїдають все самі, а від покійників просто звільняються; вони відправляють їх на небеса».

Від філософського атеїзму на Фейєрбаха народився революційний комуністичний світогляд Леніна. Оскільки рефлексії над смертю пробуджували самосвідомість людини, то це загрожувало колективістському духові більшовицької епохи. Тому зрештою такі рефлексії табуювалися в радянському суспільстві. Але європейська культура і в ХХ ст. продовжувала активно рефлексувати над смертю.

У другій половині ХХ ст. М. Біша (французький анатом, фізіолог та лікар) відкриває « новий» вітаїзм, який являє собою парадигмальний розрив з класичними концепціями смерті. Його розуміння зводиться до трьох «найважливіших нововедень» : постулювання смерті як сутності, яка постає рівновеликою життю; перетворення смерті в глобальний результат сукупності часткових смертей; сприйняття «насильницької смерті» як моделі, на відміну від «природної смерті».

Як ми бачимо, питання смерті захоплювало людину завжди і ця тема не є новою для нашої культури та літератури.

2. Постмодерна символізація смерті в сучасній українській літературі.

Ідея смерті у сучасній культурі стає епіцентр майже всіх роздумів і понять. У зв'язку з цим виникає дивне поєднання непоєднуваних речей у творчості постмодерністів. Відбувається зміна поетизації та романтизації смерті на «дискурсизацію» розповідей та розмов про неї.

Смерть, самогубство досить швидко входить у норму й перестає шокувати суспільство.

Своєрідно розкривається і тлумачиться смерть в постмодерних творах «вісімдесятників»: Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Є. Пашковського, О. Забужко, Г. Пагутяк. Письменники постмодерніського періоду звертають увагу на вирішення таких проблем сучасного духовного життя, як втрата моральних орієнтирів, ненависть, байдужість, причини морального занепаду людства. О. Поліщук вважає, що за постмодерною манерою письма цих авторів «зберігається манера кода, що проявляється турботою за майбутнє світу, місце людини в ньому». Через постмодерне сприйняття перехідне літературне покоління створює пограничні моделі сучасного їм світу, що обумовлює цікавість до проблематики смерті.

В. Суковата відзначає, що постмодерн моделює смерть як «культурний продукт» і використовує смерть як « ідеологічну конструкцію» в політиці, бізнесі, релігії; смерть, уявляється як один із «візуальних» «обмінів» самої культури; смерть ставиться як «позначка відмінності», демонстрація «я» та «іншого» в культурі; смерть може «споживатися» як один із ресурсів « отримання задоволення».

В. Суковата називає три головні напрямки інтерпретації смерті в сучасній культурі:

1) відтворення християнського «страху» смерті, який використовується у постмодерних апокаліптичних відеонараціях;

2) заміна у пост модернізмі «героїчної смерті» на «реконструкцію смерті», тобто дегероїзацію смерті шляхом зниження її пафосу на рівень міркувань про «демографію», «репродуктивність», «можливості медикаментозного контролю», «розширення геронтологічних досліджень» тощо.

3) зміна онтологічного статусу смерті, коли вона як процес, доступний погляду «будь-кого», переходить із акту персонально-приватного й неповторного в публічно-буденний і багаторазовий.

Т. Мичка, аналізуючи ставлення до смерті у постмодерній культурі стверджує, що сучасність «вбиває» її як подію і відчужує від суб'єкта й від процесу самого життя. Крім того, дозволяє уявити ті переживання, яких зазнає Інший і певним чином «привласнити» їх. Акт розглядання смерті стає актом «оволодіння нею». Адже спостереження за чужою смертю багатьма людьми позбавляє її приватності, інтимності. Натомість, об'єднання глядачів співпереживаннями болю, дозволяє пам'ятати про присутність смерті у власному житті.

Найбільш рисами постмодернізму стає бунт проти норми, перенесення акценту із духовності на тілесність. Антинормативність як принцип, що охоплює всі сфери - від моралі до мови, виливається у шокову естетику. Зло перетворюється навіть у своєрідну літературну домінанту, естетичне сполучається з бридким замість прекрасного.

Характеризуючи українську літературу 90-х рр. ХХ ст. Н. Зборовська визначала в ній дві тенденції які закладають постколоніальну свідомість - карнавальну і міфологічну.

Карнавальний сміх існує задля відродження - утвердження життя через смерть. Карнавальний сміх може асоціюватися з «живою та мертвою водою», яка здатна не лише зрощувати, але й оживляти тіло. У театралізовано архетипному розумінні смерть постає не як трагічна загибель індивідуальності, а як повернення в «безособистісне лоно народжую чого життя».

У своїй більшості письменники - «вісім десятники» - люди есхатологічного сприйняття. Для них сучасне життя вимірюється кінцем світу і саме кінець є відліком нового часу. Так провідний топос творчості Ульяненка - апокаліптичне місто. Події романів Андруховича «Переверзія» та «Московіада» також занурюють читача в атмосферу Москви та Венеції як апокаліптичних міст. Гундорова виокремлює «риторичний апокаліпсис» Ю. Іздрика, Т. Прохаська, Ю.Андруховича та «метафізичний апокаліпсис» Є.Пашковського.

Як своєрідний кінець світу трактує Чорнобиль М. Закусило. У трилогії Ю.Іздрика своєрідним смертоносним героєм постає час. Є. Пашковський наголошує на тому, що апокаліпсис значно ближчий, ніж про те думає пересічна людина

Зображення апокаліпсису у художній літературі постмодерного періоду пов'язане з переживанням та обігруванням страху смерті. З іншого боку, хронічна присутність смерті розбуджує самосвідомість. Творчий суб'єкт врешті-решт стає приреченим на роздуми про смерть. Так формується основна художня проблематика: або смерть обезсмислює життя, або смерть надає йому смислу, вивершуючи екзистенційний та метафізичний пошук .

Таким чином, смерть як один з епіфеноменів ментальності дає поштовх протилежним ментальним установкам і різноманітній художній символізації в літературі постмодерного періоду.

3. Апокаліптичний дискурс у творчості Є. Пашковського.

Тепер розглянемо як інтерпретує смерть у своїй творчості Є. Пашковський.

Т.Гундорова визначає дискурс роману Пашковського «Щоденний жезл» як апокаліптичний, бо «…він поєднує свідчення про інших і особисті зізнання, попередження і перестороги для того, щоб запобігти Останньому судному дню і порятувати світ».

О. Проценко називає «Щоденний жезл» «апокаліптичним знаком у кінцевому безчассі, знаком який пророкує долю людства ХХІ ст. і радить йому схаменутися».

Психоаналітичне тлумачення «Щоденного жезлу» виходить з того, що Україна як материнський об'єкт уявляється автору апокаліптичним страхітливим, тотальним несвідомим, яке поглинає світло свідомості. Натомість автор зі своєю одержимою любов'ю до трансцендентного (Бога) несвідомо виступає руйнівною силою, символічно знищує Україну як тіньовий об'єкт.

Є. Пашковський наголошує на тому, що апокаліпсис значно ближчий, ніж про те думає пересічна людина. Він може настати у будь-яку хвилину, і не обов'язково для всього світу відразу. Але індивідуальний кінець світу буде особливим, найбільш жахливим. І що найстрашніше, об'єктивні причини - природні катаклізми - повінь,напад сарани в Єгипті, аварія на ЧАЕС, голодомор і тому подібне - лише наслідки суб'єктивних апокаліпсисів.

У посланнях Є Пашковський намагається розповісти про все те що знає, чув або бачив, що непокоїть і турбує так, що інколи не в змозі заснути, що спливає як докір сумління, або від чого почуваєшся неймовірно щасливим. Тому зважаючи на це, у творі асоціативно активізується величезна кількість тем, у яких розкриваються мотиви смерті. Про «Щоденний жезл» можна говорити як про тотальний реалізм у мовлені, коли головною установкою виступає не єдність, а «тотальність реальності», а відповідно життя і смерті.

Перша смертоносна категорія в романі - це час. На думку Є. Пашковського, сучасна Україна живе в зупиненому часі. Він вказує дату, коли «час зупинився назавжди» . Це квітень вісімдесят шостого року. З того відліку, всі люди які мешкають на території смерті асоціюються у нього з приреченими «поволі вигибати».

Є.Пашковський пізнає себе тим, хто «усвідомлює кінець світу…» Світ виповнений трагізмом, дихає жахом, відчаєм та безнадійністю. Це світ фатальної історії, де ХХ століття - епоха «страхітливого», адже глобальні катаклізми спровокували рух до всесвітньої загибелі. Письменника цікавить запитання, як виживатиме українська людина в умовах, коли її існуванню постійно загрожуватиме небезпека.

Апокаліптичними рисами окреслено в романі «Свято» Є. Пашковського й місто. Воно стає причиною смерті більшості його героїв. «Втеча» з села призводить до значного занепаду й деградації людської особистості. Героїв спочатку приваблює цивілізація міста, але зрештою воно ж стає, почасти, й причиною їхньої загибелі.

Звернення Є. Пашковського до сільського апокаліпсису обумовлено, перш за все тим, що Україна для нього це сільська цивілізація, в якій людина ще не повність втратила духовну чутливість на основі зв'язку з природою та поколіннями. Згідно з людським світобаченням, душа людини промовляє голосами не лише мертвих. але й ще ненароджених, тому кожна сільська родина таїть у собі нескінченну ріку спогадів, звернених у минуле й майбутнє. Особливого значення у «Святі» надається спогадам трьох бабі, які щонеділі збираються для того, щоб згадати «…живих, покійних, звіяних від села людей». Як талісман-оберіг виступає для Андрія в романі згадка про покійного прадіда. Видіння коли поранений махновцями прадід з братської могили веде Андрія за руку, сповнює сенсом усе його подальше існування.

«Свято» - це світлий спомин про сільську культуру повернення втраченого сільського раю. У художній структурі опозицією до «свята» - простору життя є «безодня» як смерте існування. У кожного героя своє свято і своя «безодня».

У романі «Свято» Є. Пашковський так означує ситуацію кінця століття: «…світ приречений з воєнного, з демографічного, з екологічного боку, отож ненароджені - вже покійники земля цурається обтяжувати ними себе…». На думку автора , апокаліпсис, чутки про «світопреставлення» згубно впливають на людину. Вона стає байдужою не тільки до свого майбутнього, але й до сьогодення Виправданими стають вбивства ще ненароджених дітей.

Є. Пашковський, змальовуючи сільський апокаліпсис у романі « Свято» звертає увагу, як змінилося ставлення до смерті жінки-матері. Письменник символічно проводить паралель між абортом Анни та вбивством дитини Павлючкою. Остання народивши дитину, живцем зарила її в лісі. Дізнавшись про це, односельці змусили спокутувати гріх дитиновбивства. А короткий вислів «діди й ті в спину плюють» засвідчують глибоку зневагу до вчинку цієї жінки. Проте аборт Анни стає символом часу. Тут «цивілізована» смерть уже не сприймається сучасною людиною як смерть загалом.

Важливим знаком загибелі української селянської культури у Є.Пашковського є образи покинутих і занедбаних цвинтарів - особиста, а то почасти й родинна провина народу. Той хто забув, де знаходиться могила прадіда, не може претендувати й на власну пам'ять по смерті.

Хоча роман має назву «Свято», у ньому замальовуються здебільшого насиченні смертю будні, трагедія села і тих міст, у які втікають герої у пошуку щастя.

Експресивний ліричний відступ з ключовим словом «пора» у новелі «Вовча зоря» Є.Пашковського, часте повторення одного і того ж слова розкриває мить, де « час природного буття - кінець літа , початок праведної божої осені, переростає в узагальнений образ пори осмислення, грядущої грандіозності часу спокути, розкованого апокаліптичного приходу, що пронизує своїм змістом всю смислову тканину роману.

У ранньому романі Є. Пашковського «Вовча зоря» провідний сюжет - один із варіантів притчі про блудного сина. Гріховне життя або синівський блуд ілюструє історія Миколи.

Апокаліптичного значення набуває в романі «Вовча зоря», за висловом Н. Зборовської, образ «Колодязя прірви», який тісно пов'язаний із біблійним мотивом праведності природи та «…створеною реальністю природного світу людини, фатально приреченої існувати в абсурдному світі. У «Вовчій зорі» дослідниця трактує «мотив повернення із абсурдного міського світу у світ природи як повернення із грішного апокаліптичного світу людини у світ Бога…»

Єдиним порятунком для людини в художній метафізиці Є.Пашковського стає віра в Бога. Тут прозова образність формується ідеологічно на основі Святого Письма.

Є. Пашковський усвідомлює себе автором українського апокаліпсису. Так у романі «Безодня» він поєднує образ апокаліптичної зорі із образом кінцесвітного бездонного колодязя, що є алюзією на одне з пророцтв Івана Богуслава.

У «Безодні» автор згадує кару за осквернення священного дерева у давньому суспільстві «… людині прохромлювали живіт, кілком прибивали до кори кишку і, ширяючи вогняним жигалом під ребра, змушували увихатись круг стовбура, висотувати нутрощі до погибельного кінця. Хоча українська історія тлумачиться Є. Пашковським як історія проклятого народу, але вона подана у світлі символічної біблійної притчевості тому християнська віра, вважає письменник, має базуватися не на первісному страхові смерті, а духовній силі, яка б стримувала людину від вбивств і злодіянь. «Святий Боже помилуй нас, розгублених і лукавих, наївних і злих, маловірних і приречених на безпросвітну осінь», - так щиро моляться герої роману «Вовча зоря».

Для християнського світогляду характерна віталізація смерті: адже мова іде про смерть, яка постійно перетворюється на життя. Тобто, смерть дає поштовх новому початку, вічному становленню.

Картини буяння зелені на цвинтарі, описані в романах Є.Пашковського, символізують опір смерті, життєствердний бунтівний оптимізм з семантикою подоланої смерті. Попри непримиренність позицій, жорстокість присудів у творах письменника переважає християнський мотив доброти.

Отже у романах Є. Пашковського ми дуже чітко простежуємо апокаліптичний дискурс.

ІV. Підсумки заняття

Можливо у кого виникли питання? Щось було незрозумілим?

12