Майстер -клас. Елемент уроку Мова жестів

Комунікативно-стилістичні функції жестів, міміки

Стилістика української мови

Усне мовлення являє собою явище і власне мовне (фонетико-фонологічне, лексичне, фразеологічне, гра­матичне), і таке, що доповнюється певними немовними реаліями. Для спілкування, за словами Н. Бабич, «не­достатньо оволодіти мовною системою, опанувати меха­нізм інтонування (мелодію, наголос, темп, паузи) - потрібно ще й набути вправності у застосуванні поза­мовних засобів увиразнення, підсилення емоційності, до яких належать, найперше, міміка і жест» .Жест - певний рух тіла, переважно руки, який супроводжує мовлення людини або замінює його окремі фрагменти. Жестикуляція кожного мовця має певні особливості (передусім виразність, інтенсивність).

Слово «жест» використовують і з переносним зна­ченням - для позначення зумовленої певного метою, наміром поведінки людини: Начальник тюрми Вуль дозволив приносити [в'язням] з дому передачі. Чим можна пояснити такий благородний жест, ніхто не здогадувався (А. Хижняк).

Функціональну адекватну роль (порівняно з власне жестами) виконує весь комплекс мімічних рухів, кожен з яких становить рух (рухи) м'язів обличчя. Це також дуже частотний спосіб вираження фізичного і психічного стану людини.

Своєрідним поєднанням міміки й жестів єп ан то­мім а - поєднання жестових й мімічних рухів м'язів людського обличчя, рук, ніг, якими виражається внут­рішній стан людини, зорієнтований своєю особливою виразністю на іншу особу (осіб); це також різновид теат­рального дійства.

Жести, мімічні й пантонімічні рухи належать до ко- мунікативно-спілкувальних, але не словесних, не зву­кових, а кінетичних одиниць (таких, що виявляються в особливих рухах людини).

Мовлення у проєднанні з жестами й мімікою вира­жає все, в чому людина має потребу. Як і звук, слово, сполучення слів, ужиті з комунікативною метою, так і кожен міміко-жестикуляційний (жестикуляційно-мі­мічний) рух є стилістичною ознакою мовлення, бо до­повнює його, уточнює, збагачує зміст, який виража­ється словесними засобами. Мовленнєве використання засобів міміки й жестів засвідчується і словесними описами: Тут люди розмовляють не голосом, а жеста­ми й порухом губ (Я. Баш); Сагайда рішучим жестом відкинув за вухо свою розпалену чуприну (О. Гончар); Виголосив [оборонець] промову, правда, суху, строго правничу і трохи вбогу змістом, але оживлену саме мімікою промовця (І. Франко).

Міміко-жестикуляційні рухи даються людині май­же без спеціального навчання, природним шляхом значно більшою мірою, ніж це характерно для початко­вого оволодіння мовою. Кожен мовець може послугову­ватись цими засобами свідомо, заздалегідь передбачаю­чи їх, моделюючи, змінюючи залежно від комунікатив­ної мети.

Нерідко мовці висловлюються, інформують, запиту­ють чи спонукають (наказують, просять, закликають) тільки певним жестом або мімічним рухом. Наприклад, на знак згоди чи заперечення похитують головою. Дея­кі народи (болгари та ін.), на відміну від українського, похитуванням голови з боку в бік виражають стверджен­ня, а згори вниз - заперечення; висування європейцями язика означає щось близьке до Ні!, у китайців - погро­зу, в Індії - гнів, у народу майя (Мексика) - вияв муд­рості. Прощаючись, українці, англійці махають доло­нею від себе, неаполітанці ж тримають при цьому руку навпаки - долонею до себе.

Усне мовлення в усіх його стилях (художнє, розмовно- побутове, конфесійне, наукове й особливо публіцистично- ораторське), пов'язане із жестами, мімікою і пантомімою. Творячи писемне мовлення, мовці орієнтуються на його усне відтворення з допомогою немовних засобів.

У жестах, мімічних і пантомімічних рухах своєрідно виражаються розум, почуттєва сфера людини. Наприк­лад, вимовляючи кінцеву частину фрази Не в свої сани не сідай, мовець доброзичливо або глузливо посміхаєть­ся і жестом піднятої догори руки і вказівним пальцем застерігає інших від когось або від чогось.

Жест і міміка вкрай важливі для художньо-літера­турного мовлення. Було б неприродно сприймати ху­дожню оповідь персонажів, які мають застиглі облич­чя, відсутні погляди і реагують на все емоційно ней­трально. Культура письменника й читача виявляється, зокрема, в тому, як сприймає він художнє слово, допов­нене жестом, мімікою, словесно відтворює їх. Невер- бальні елементи мовлення повинні бути вмотивовані функціональною метою твору, узгоджуватись із змістом і тональністю тексту і відтворювати явища життя в усій різнобічності, отже, й з охопленням найтонших виявів настрою людини, персонажа. Наприклад, у реченні Ма- ланка сплеснула руками і, не розтуляючи їх, видивля­лась на його здивованими, повними обурення і жаху очима (М. Коцюбинський) жест, мімічний рух персона­жа разом із словами передають його почуттєвий стан.

Особливо багато важать міміка, жести й пантоміма для кіно. Вони є важливим елементом авторського мис­тецтва, зорієнтованого на відтворення усномовних си­туацій життя, розкриття на екрані (на сцені - в драма­тургії) і в художньому тексті найголовнішого, найтипо- вішого в характері й поведінці людини.

Міміку й жести як винятково своєрідні немовні засо­би спілкування поділяють на умовні й неумовні. До умовних мімічних і жестових рухів нале­жать знаки, які незрозумілі непосвяченим особам (на­приклад, спеціальні жести військових, певні елементи жестового мовлення членів релігійних орденів тощо). Неумовні мімічні рухи, жести, які продуку­ються стихійно, бувають вказівними, показувальними, підкреслювальними, суто індивідуальними, такими, які не відтворюють чого-небудь неповторного в кожному Я і здебільшого не виконують комунікативної функції. Це, зокрема, як вважає лінгвіст світового рівня Л. Блум- філд, «незначні маніпуляції з предметами (наприклад, звичка стискати що-небудь у руках)». На його думку, жестами супроводжується будь-яке мовлення. За своєю сутністю, особливо ж інтенсивністю, жести неоднакові в окремих мовців і значною мірою зумовлені традиція­ми певного народу. Італійці жестикулюють сильніше, ніж народи, які розмовляють англійською. В добу ни­нішньої цивілізації особи привілейованих верств насе­лення, освіченіші, вихованіші жестикулюють менше за інших.

Не слід використовувати міміко-жестикуляційні ру­хи надмірно чи невмотивовано з погляду комунікатив­ного, стилістичного. Наприклад, зайве похитування вперед-назад, тупцювання, манера триматися за спинку стільця, крутити в руках сторонні предмети, тривале хитання головою, звичка терти носа, тримати себе за ву­хо тощо справляє на інших враження небажане.

Важливими і своєрідними виразниками мислення, почуттів людини є очі, брови, руки, ноги. Це відображе­но і в багатьох текстах, висловах: …батько слухає, - бровою не здвигне (Панас Мирний); бровою не веде; хоч би бровою моргнув; з протягнутою рукою; покласти руку на серце; Мажуга підіймає руку, наче голоблю, стискає кулак і викидає з запалих грудей, наче з бе­зодні: - Бастувать будем! (М. Коцюбинський); прос­тягати руку (за милостинею); Морщачись, Погиба скидає з правої ноги тіснуватий чобіт (М. Стель­мах); брати ноги на плечі; валитися з ніг; вертітися на ногах; вибирати (перебирати) ногами; звалюва­тися з ніг; встати (вступити) не на ту ногу; ноги затрусилися від танцю; ледве ноги волочити та ін. Більшість слів прямо чи непрямо вказує на певний жест, який у багатьох випадках може осмислюватись метафорично.

Отже, жести, мімічні і пантомімічні рухи - це зна­ченнєво й стилістично важливі немовні засоби спілку­вання, які суттєво й своєрідно доповнюють вербальне (словесне) мовлення в його найрізноманітніших формах вияву. Вони є невід'ємними елементами усного мовлен­ня в межах усіх стилів. Жестові, мімічні, пантомімічні рухи повинні бути етичними, естетичними, а на цій ос­нові також і стилістично вмотивованими, комунікатив­но найдоцільнішими.