Горлівський НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів № 22»

Один день війни…

(зі спогадів рідних та близьких)

Есе підготували учні 5-6 класів

Керівник Матвеєнко О.П.

2013-2014 н.р.

Відлуння війни

Зі спогадів моєї бабусі - Антощук Галини Йосипівни.

В останні роки війни (1944-1945) в нашому селі на Хмельниччині німців вже не було. Діти сміливіше гралися край села, де розпочинався старий смерековий ліс. Одного разу ми знайшли серед хащів покинутий танк. Усім було цікаво залізти в середину. Серед покинутих речей ми знайшли гранату. Стало цікаво - чи бойова вона?! Хлопчаки розвели вогонь, а дівчатка збирали хмиз. На розжарені жаринки кинули гранату… Скільки довелося нам пережити під час війни, але так жахливо не було ніколи. Стався вибух. Двох хлопчаків було вбито зразу. Одного скалічено: відірвало ноги та руки. Він не прожив і двох днів. Осколками вбило мою подругу, вона стояла ближче. А мені пощастило: я відстала від друзів, несучи важкі гілляки для вогню.

Цей день назавжди залишився в моїй пам`яті. І хоча зараз мені 85 років, з яких 67 я прожила на Донеччині, мені часто сняться обличчя моїх односельців-дітей.

Матвеєнко Дар`я, 5-А

Вірний друг

Мій дідусь Біда Микола Максимович розповив моїй мамі таку історію…
Під час Другої світової війни розміновувати об'єкти саперам активно допомагали навчені собаки. Один з них - Джульбарс - знайшов при розмінуванні ділянок в європейських країнах за останній рік війни 7468 мін і понад 150 снарядів. Напередодні Параду Перемоги в Москві 24 червня Джульбарс отримав поранення і не міг взяти участь у параді в складі школи військових собак. Тоді Сталін наказав нести пса Червоною площею на своїй шинелі.

Дорошенко Євген, 6-Б

Опалене війною дитинство

На жаль, в нашій родині вже не залишилось ветеранів Великої Вітчизняної війни. Але моя мама розповідала мені про бабусю Люду, яка народилася 30 липня 1941 року. Їй був лише 1 місяць, коли почалася війна. Її мама майже не їла, бо не мала що їсти. Дитина не отримувала корисних речовин через материнське молоко. Тому бабуся моя до з років не могла ходити.

Коли село бомбардували німецькі літаки, мама ховала дитину в підвалі, та сусіди говорили: «Бери дитину з собою, вона ж хвора. Може, разом із нею і нас Господь захистить». Так і сталось - в їхню хату не потрапив жоден снаряд.

Друга моя бабуся - Ксенія - під час війни була підлітком десяти років. Згадувала, що був великий голод. В хаті була саме сіль та вода. Ксенія їла сіль та пила воду - від того ноги в дитини тріскались та вкривались кривавими ранами. Врятувала людей весна. Їли усе, що виростало з землі: травицю, молоде листя з дерев.

Війна - це жах, горе, смерть. Я хочу, щоб війни більше не було. Я за Мир.

Щербаков Павло, 5-Б

ОДИН ДЕНЬ ВІЙНИ

Від імені Проняєвої Світлани Тихінівни

Сталося це, коли мені було лише 5 рочків. Йшла Велика Вітчизняна війна. Наше селище захопили фашисти. В наш будинок заселилось декілька німецьких солдат та один офіцер. А нас - діточок разом із мамою - поселили у сарай.

Їсти на той час було нічого, особливо нам. Один з солдат мав руде волосся і гучний сміх. Кожного дня він сидів у нас на подвір'ї і їв щось смачне зі свого казанка. Я сиділа неподалік і лише дивилась, не могла попросити, бо це ворог, і мені було страшно.

У той день рудий солдат підманив мене до себе одним рухом пальця. Я спочатку боялась, але він усміхався і я підійшла до нього. Солдат дав мені казанок: «Їж». Я взяла казанок, сподіваючись, що зараз зможу поїсти смачної каші, але коли зазирнула всередину, побачила, що там зовсім нічого не залишилось. Казанок був порожній. Я ледве не розплакалась та подивилась солдату в очі, а він лише голосно сміявся, радів, що зміг поглузувати над голодною дитиною.

Цієї «задоволеної» пики я не забуду ніколи!

Арусланова Аліна, 5-А

Один день війни

Моя прабабуся розповіла мені про війну. Ій було 7 років, коли почалася війна, але вона добре пам'ятає один дуже жахливий день. Вони їхали з України на Урал до своїх родичів, їхали у вагоні, де було дуже багато людей. Раптом в небі показалися німецькі літаки і вони стали бомбити їх потяг. Поїзд зупинився, вагони горіли, люди почали тікати і ховатися від бомбування. Почалася паніка і моя прабабуся загубилася, вона не знала, що робити і побігла у поле, їй було дуже жахливо. Німці продовжували бомбити. Коли настала тиша, моя прабабуся пішла до поїзду, там була жахлива картина: багато людей загинуло, поранені стогнали від болю, люди шукали своїх родичів. Прабабуся стала шукати свою сім'ю і раптом побачила свого брата. Вона голосно заплакала від щастя, притулилася до брата і не могла від нього відірватися. На все життя залишився цей день в її пам'яті.

Федюнін Роман, 5-А

Вражені сміливістю

Про день, який дуже запам'ятався моєму прадідусеві під час Великої Вітчизняної війни, розповіла з його слів мені бабуся.

В той день повинна була відбутися велика танкова битва між німецько-фашистськими загарбниками та Радянськими військами. Прадід був тоді командиром танку.

Дві танкові армії стояли одна проти іншої і чекали сигналу для початку атаки. Раптом щось сталося з двигуном танку мого прадідуся; треба було терміново його ремонтувати. Прадід без коливань виліз зі своєї броньованої машини і деякий час ремонтував двигун, знаходячись на відстані досяжності куль кулеметів супротивника. Але зі сторони німців, ніби вражених сміливістю і здивованих патріотизмом радянського воїна, не пролунало жодного пострілу, доки ремонт не було завершено. Танк все ж таки взяв участь у битві, але в цьому бою мій прадід був поранений.

За бойові заслуги прадід відзначений багатьма нагородами, в тому числі Орденом Вітчизняної війни першого ступеню.

Михайленко Анастасія, 5-А

Найбільша радість

Моя прабабуся Євдокія Михайлівна мені розповіла про нелегку частину свого життя. Коли вона була молодою дівчиною, йшла Велика Вічизняна війна. Вона жила у селі Бігач Чернігівської області і це село після боїв з німецькими військами було ними захвачено. ЇЇ як і багатьох інших дівчат та жителів села силоміць вивезли поїздами до Німеччини. Там всі вони працювали на заводі, там вони і жили, і харчувались. Вся територія заводу суворо охоронялася по периметру військовими і була огороджена колючим дротом. Працювали вони майже безперервно, відпочинку, як і харчування, було дуже мало, внаслідок чого люди хворіли і вмирали, медична допомога нікому не надавалася. Моя прабабуся з іншими полоненими робили спроби втекти з заводу, і одного разу їм це вдалося. Але так як вони знаходились у Німеччині, то далеко втекти без води та їжі вони не могли. Вони вирішили найнятися до заможного німця, який мав свій будинок та велику земельну площу, щоб він їх не повернув назад до заводу. За їжу найманці виконували будь-яку роботу. Німець за будь-яку провинність саджав їх до погребу з водою на добу і більше, та моя прабабуся казала, що їй було все ж таки краще в німця, ніж на заводі. Також вона пригадує, що цей заможній німець дуже сильно боявся радянських військ і не вірив у перемогу Німеччини, тому він нікого з них не вбив і завжди казав, що коли прийдуть радянські війська, щоб вони всі казали, що він з ними добре поводився.

Так і сталося - мою прабабусю звільнили американські солдати - вона повернулася до свого рідного села. І це була для неї найбільша радість - опинитися вдома. Зараз їй 92 роки, але вона і досі добре пам`ятає ті жахливі часи.

Пантелієнко Анна, 5-А

Спасло знание языка

В годы Великой Отечественной войны мою прабабушку, Марию Васильевну Лисичкину, которой было 16 лет, фашисты угнали на работы в Германию. Там она стала работать на хозяев. Один день ей запомнился очень ярко, когда она взбунтовалась и ее хотели отправить в концлагерь, но она избежала этого, потому что ее хозяйка заступилась за нее , так как прабабушка хорошо знала немецкий язык....У прабабушки было три старших брата. С войны вернулся только один брат. Он воевал в танковых войсках и был ранен.

Вот так знание немецкого спасло жизнь моей прабабушке.

Cухомлинова Анастасия, 5-Б