Інформаційний збірник для учнів 5-11 класів Літературне Придніпровя

Літературне Придніпров'я

Літературне Придніпров'я

Вчитель української мови

Севостьяненко Н.І.

м. Кривий Ріг

Ка́щенко Адріа́н Феофа́нович ( 1858 - 1921 рр.)

Український письменник, автор численних прозових творів про вікопомну героїку Запорозької Січі. Його перу належать оповідання - «Запорозька слава», «На руїнах Січі», «Мандрівка на пороги», .У повістях «З Дніпра на Дунай», «Зруйноване гніздо» він показав трагічну долю козацтва після знищення Запорозької Січі. Створив галерею портретів національних героїв України у творах «Над Кодацьким порогом» (Про гетьмана Івана Сулиму); «Гетьман Сагайдачний», «Кость Гордієнко-Головко - останній лицар Запорожжя».

Адріан Феофанович Кащенко народився 19 вересня 1858 року в родині небагатого поміщика Феофана Гавриловича Кащенка, родовід якого сягає часів Запорозької Січі в пору її розквіту. Батько був небагатим поміщиком, власником хутора Веселого, який входив до складу Лукашівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Сім'я Кащенків була великою - п'ятеро хлопців і чотири дівчини. Усі діти здобули ґрунтовну освіту та добре виховання. Двом із них - найменшому Адріанові та старшому від нього на три роки Миколі - судилося відіграти помітну роль в історії культури свого народу.

У багатодітних сім'ях діти рано стають самостійними, часто старші виховують молодших. Так було і в Кащенків. Спокійний і мрійливий Адріан мав собі за наставника енергійного та заповзятливого Миколу. У дорослому житті їхні інтереси розійшлися. Микола Кащенко став знаменитим ученим з двома докторськими дипломами, дійсним членом АН УРСР. Він був засновником і директором Київського ботанічного саду. Адріан обрав собі невдячну долю українського літератора. У 1867 р. Адріан поступив до Катеринославської гімназії. Провчившись всього три роки в гімназії, А. Кащенко вступив до юнкерського училища. Але, на відміну від найстаршого брата, який дослужився до генерала, Адріан не зробив військової кар'єри. Прослуживши кілька років офіцером, він, як свідчить брат Микола, вступив на дрібну службу в управління залізниці (був контролером у поїздах). Оселившись у Катеринославі, одружився, купив маленький будиночок на вулиці Польовій, з невеликої платні допомагав навіть старим батькам, а коли в 1888 році померла мати, він узяв на своє утримання батька й доглядав його до смерті. Свої ж глибокі душевні запити задовольняв посильною працею на ниві українського письменств

Одного разу Кащенко хотів поселитися в Києві, ближче до українського національно-культурного життя, до брата, та з цього нічого не вийшло. Він продав власну хату, щоб купити собі оселю на одній із київських круч. Гроші поклав у банк, який збанкрутував на другий же день, і всі його заощадження пропали. Довелось далі тягнути лямку контролера. Начальство його перекидало з місця на місце: спочатку - в Перм, згодом - у Петербург, де він став помічником головного контролера залізниці, далі в Туапсе - головним контролером залізниці, що будувалася, і, нарешті, знову до Катеринослава. Приїхавши в 1913 році до Києва, він прицінювався до однієї хатини, що височіла на Лук'янівському горбі, під яким стоїть Кирилівська церква, та з'ясувалось, що вона не по кишені. Не пощастило А. Кащенку і в сімейному житті. Дружина, свавільна, сварлива особа, часто кидала його і врешті покинула остаточно, але з умовою, що він утримуватиме її довіку.

Востаннє Кащенко приїхав до Києва восени 1917 року. Після перенесеного інсульту письменник хотів одержати сяку-таку пенсію від нової влади, біля керма якої стояли його кумири М. Грушевський та В. Винниченко. Пенсії він не одержав, бо молода республіка потребувала таких сумлінних працівників, як А. Кащенко. Повернувшись до Катеринослава, працював далі з поновленим завзяттям. Протягом 1917 - 1919 років Кащенко опублікував найбільше своїх творів. Так сталось не тому, що тоді він їх найбільше написав. У попередні роки А. Кащенко теж писав не покладаючи рук. Тільки не все з написаного потрапляло до друку. Ряд творів навіть після революції 1905 - 1907 років не могли бути видрукувані з цензурних міркувань.

І лише в 1917 - 1918 роках, коли в Катеринославі з'явилось Українське видавництво, яке невдовзі стало видавництвом Кащенка, він зміг надрукувати свої давніші та щойно написані твори. Адріан Кащенко не щадив себе в роботі, і хвороба знову звалила його. Останні півтора року він був прикутий до ліжка. Помер Кащенко 16 березня 1921 року.

Андріан Кащенко починав свій шлях у літературу з друкування народних легенд, переказів, казок. У 1883 році виходить книга «Жар-птиця, або з паном не братайся, у прийми не бери і жінці правди не кажи». Якби ця скромна книжка була єдиною в його творчості, то і тоді б ми згадували його ім'я - адже з цієї книжечки починається відлік українського художнього друкованого слова на Придніпров'ї.

А. Кащенку судилося стати популярним історичним повістярем, який у своїх творах популяризував славне минуле рідного народу. («Запорозька слава», «На руїнах Січі», «Під Корсунем», «Зруйноване гніздо» та інші). Основна його праця - «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» - стала бестселером.

Літературний доробок письменника не такий уже малий, як на його життєві умови, ще не зібраний і зовсім не вивчений. На Радянській Україні знайомство з А. Кащенком тривало до 1933 року, на Західній - років на дванадцять довше. У роки культу й застою на його книги було накладено категоричне табу. Після майже шести десятиліть мовчання А. Кащенко знов заговорив до нових своїх читачів.

Іван Манжура (1851 - 1893рр.)

В історію української культури Іван Манжура увійшов як поет, фольклорист, етнограф демократичного напрямку. Діяльність його припадає, в основному, на 70 - 80-ті роки XIX століття.
Іван Іванович Манжура народився 1 листопада 1851 року в м. Харкові в родині дрібного чиновника. Сумним і безрадісним було дитинство майбутнього поета. Рано померла мати. Батько, хворий, перебуваючи в постійних конфліктах з начальством, змушений був часто міняти місце роботи. Згодом він зовсім втратив її, і тоді почалися тяжкі роки поневірянь. Обставини відірвали сина від батька назавжди. На Івана звернула увагу його тітка - дружина відомого вченого-філолога, професора О.О.Потебні. Вона віддала хлопця до повітової школи, де він виявив себе як здібний і старанний учень. Незабаром його прийняли на казенний кошт до гімназії, проте згодом, за "непокірну вдачу", виключили з шостого класу. Деякий час юнак перебивається випадковими заробітками, дає приватні уроки тощо. У 1870 році він стає вільним слухачем Харківського ветеринарного інституту, але 1872 року його, як "неблагонадійного", звідти виключають без права вступу до будь-якого вищого навчального закладу.
Після цього Іван Манжура живе переважно на Катеринославщині. Займаючи різні дрібні посади, сяк-так заробляє собі на хліб, часто міняє місце роботи, постійно мандрує по селах, містечках, мешкає серед убого люду, пильно приглядається до його життя, переймається радощами і болями трудівника. Саме тоді розпочинається систематична діяльність Івана Манжури як фольклориста й етнографа, відданість якій він зберіг до кінця своїх днів. Незабаром він налагоджує зв'язки з Південно-Західним відділом Російського географічного товариства в Києві, надсилає туди свої численні записи пісень та казок. Багато зібраних ним фольклорних матеріалів було згодом опубліковано у виданнях цього відділу та на сторінках деяких тогочасних періодичних видань.
У середині 70-х років на Балканах розгорівся визвольний рух проти турецьких поневолювачів. Іван Манжура в числі інших добровольців з України відбуває до Сербії
Повернувшись наприкінці жовтня 1876 року після поранення, яке дістав у цій війні, на Україну, він майже постійно живе то в самому губернському місті Катеринославі, то в навколишніх селах - Мануйлівці та Олексіївці, - працює в місцевих газетах і журналах, збирає зразки народної творчості. Одним з перших Іван Манжура звернув увагу на усну поезію робітничого класу - серед його записів є зразки фольклору, в яких зображено трударя, що знемагає під тягарем експлуатації. Чимало записаного з народних уст фольклорного матеріалу було надіслано ним до Харківського історико-філологічного товариства, до деяких наукових журналів, а також на адресу українських та російських дослідників народної творчості.
Про авторитет Івана Манжури як діяча вітчизняного народознавства красномовно свідчить те, що у 1887 році його було обрано дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства (яке, до речі, у 1890 році видало і його винятково цінний фольклорний збірник "Сказки, пословицы и т.п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ И.И.Манжурою"), а пізніше (1891р.) - дійсним членом Товариства аматорів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті.
Постійно й цілеспрямовано займаючись збиранням, а почасти й публікацією фольклорно-етнографічних матеріалів, Іван Манжура водночас формується і як пристрасний співець знедоленої сіроми. Особливо виразно почав проявлятися талант поета у 80-х роках. Саме тоді на сторінках катеринославських газет і журналів (а трохи згодом - і в галицьких виданнях) з'являються його вірші під псевдонімом Івана Калічки, а також у вигляді невеликих видань - "метеликів" для масового читача - поетичні переробки деяких популярних казкових мотивів. Певне місце в літературній спадщині поета посіли також переклади та переспіви з інших літератур.
При активній допомозі й гарячій підтримці О.О.Потебні, який відіграв неабияку роль у формуванні та спрямуванні поетової музи, у 1889 році вийшла друком у Петербурзі перша і єдина прижиттєва збірка Івана Манжури "Степові думи та співи".
Успіх окрилив поета, і він, як свідчать автобіографічні матеріали та епістолярія письменника, розпочинає посилено готувати до видання збірки своїх творів "Над Дніпром", "Казки та приказки і таке інше". Проте цим намірам Івана Манжури не судилося здійснитися. Усі його дальші спроби знайти дорогу до читача розбивалися об тверді мури царської цензури.
З раннього дитинства і до кінця свого життя знедолений, бездомний поет, не маючи постійного пристановища й певного заробітку, поневірявся по чужих хатах. У постійних клопотах про шматок хліба насущного Іван Манжура змушений був перебиватися випадковими заробітками, пишучи кореспонденції, нариси та фольклорно-етнографічні статті.
З кінця 80-х років за "неблагонадійним" поетом і фольклористом посилюється нагляд поліції, яка й раніше досить насторожено, з підозрою ставилася до його літературної та етнографічної діяльності.
Хвороба дедалі більше підточувала здоров'я Івана Манжури.
Знесилений у боротьбі зі злиднями, виснажений несприятливими умовами життя, постійно переслідуваний, надломлений хворобою, Іван Манжура помер 3 травня 1893 року у Катеринославі на сорок другому році життя.
* * *
Літературна спадщина Івана Манжури порівняно невелика. Проте майже все, створене поетом, назавжди увійшло до культурної скарбниці українського народу, посівши в ній досить помітне місце.

ДМИТРО АНДРІЙОВИЧ МАЙБОРОДА

(Д. МАЙ - ДНІПРОВИЧ)

(1895-1930)

Прізвище письменника Д. Май - Дніпровича сучасному читачеві мало що промовляє. Скажемо більше: на сьогодні він майже забутий. Тим часом цей чоловік жив, творив, а життя його і творчість пов'язані також з Криворіжжям.

Народився Дмитро Андрійович Майборода 1895 року в Черкасах. Батьки - незаможні селяни, якогось матеріального забезпечення чи ґрунтовної освіти своєму синові дати вони не могли. Дмитро закінчив лише двокласну школу, після чого змушений був самотужки заробляти собі на хліб. Мандрував Україною та Росією, наймитував, працював на залізниці, потім на шахтах Донбасу, - пізнавав світ не з книжок, а з власного гіркого досвіду.

Віршувати почав ще на шкільній лаві, звісна річ, російською мовою, адже українських шкіл в імперії не було. Революція, національне пробудження вплинули і на Дмитра Майбороду. Він саме шахтарював на Донбасі, коли туди прийшла підтримана радянською владою «українізація». Дмитро Майборода свідомо переходить на українську мову, вірші його з'являються в українських газетах під поетичним псевдонімом Май - Дніпрович. Тема праці, працюючої людини посідає провідне місце в його доробкові. «Залізна пісня», «Старий шахтар», «Шахтар», «Криворіжжя», «Майстерня», «Залізно і кров», «Дніпросонце» - назви говорять самі за себе. Твори Д.Май - Дніпровича публікують журнали «Всесвіт», «Гарт», «Зоря», «Культробітник», «Плужанин», «Червоний шлях». 1928 року виходить перша й остання збірка Д. Май - Дніпровича «Залізний тон».

Д. Май - Дніпрович дуже вірив, що його поколінню, його народові пощастить зрештою побудувати справедливу й сонячну державу, а далі цю правду й світло поширити на все людство.

Заявив себе також як прозаїк, оприлюднивши оповідання «Санник», «Вирок», «Зима». Треба зауважити, що в прозі Д. Май - Дніпрович більш суворий і реалістичний, аніж у поезії.

Тяжкі обставини життя спричинили невиліковну як на ті часи хворобу- туберкульоз легенів. 1928 року Д. Май - Дніпрович переїздить до Тирасполя, де було й тепліше, і сухіше. Останнім твором Д.Май - Дніпровича було поема «Грабарі». Помер він 6 січня 1930року в Тирасполі, де й похований.

Шаповал Іван Максимович (1905 - 2003рр. )

Шаповал Іван Максимович народився 4 січня 1905р. в селі Гаражівка, нині входить до складу с. Велика Комишуваха Барнівського району Харківської області. Український письменник, краєзнавець, учений у галузі металургії. Кандидат технічних наук, Член Національної спілки письменнників України (від 1967 року).

Народився в селянській родині. Трудове життя почав з 14 років. У 1923р. вступив до комсомолу. До 1935 року перебував на комсомольській і культурно-освітній роботі.

У 1928-1933 роках навчався на робітничому факультеті та працював у Дніпропетровському історичному музеї. У 1934-1938 роках навчався в Дніпропетровському металургійному інституті.

Після закінчення інституту працював інженером, майстром ливарного цеху на заводі імені Карла Лібкнехта . Був завідувачем промислового відділу міської партії, секретарем парткому металургійного інституту. Далі - доцент Дніпропетровського гірничого інституту (до 1970 року).

Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджено орденом Червоної Зірки та медалями.

Від 1950 року часто виступав у періодичній пресі зі статтями та нарисами.

Автор книги про Дмитра Яворницького «В пошуках скарбів» (1963).

Лауреат премії імені Дмитра Яворницького.

Михайло Хазан (1911-1942рр.)

Михайло Хазан народився в селі Репетине, що поблизу Довгинцево . То було село євреїв-хліборобів. Там жив його дід,батькові брати та сестри .А оскільки це поруч з Кривим Рогом,то багато родичів було й у місті. Коли петлюрівці громили в Кривому Розі єврейські сім'ї,то родичі на якийсь час поверталися до Репетина.

Вчився Михайло Хазан у єврейській школі. Кажуть,що вчителеві розповіді хлопець схоплював прямо на уроці,отримував лише відмінні оцінки. Вчити уроки вдома не було місця(в одній кімнатці жила багатодітна сім'я Хазанів і численні родичі). Знаючи добре єврейську,російську та українську мови, він підробляв перекладами ще школярем. Тоді ж,очевидно,почав писати оригінальні твори. Сестра Михайла Хазана загадує про якісь товсті загальні зошити в їхньому домі. До них меншим дітям не дозволяли торкатися. Чатувала їх мати Хазана. Хоча сама розумілася на єврейській.

А ось що писав про дитячі роки сам Михайло Давидович. Зараз знайдено лише одну сторінку його автобіографії. «Яка в мене біографія? Я не можу написати, що я робив до революції. Мене викриває моя молодість. Я пишаюсь, що належу до покоління, яке жодною своєю свідомою думкою не належало до жахливого минулого.

Батько мій з малих років працював у наймах шорником Його батьки й брати злидарювали на землі, і тільки тепер його родина знайшла собі місце в колгоспі ім. Якіра на Сталіндорфщині (нова назва села Репетине).

Я вчився самотужки. Три роки - у школі, закінчив лише шість груп. 1923 року я організував у своєму селі перший піонерський загін. Я не міг закінчити семирічки. І тому пішов працювати на біржу праці…» На цих словах рукопис обривається.

Він знав всіх місцевих літераторів ,які гуртувалися навколо редакції газети «Червоний гірник». Очолював літературне осереддя молодий поет і прозаік Леонід Юхвід. Разом вони невдовзі й почнуть видавати літературні сторінки міської газети.

У грудні 1925 року відбулося об'єднання літераторів Кривого Рогу… Організацію тоді назвали « Кривліто» (Криворізьке літературне об'єднання).

Початок 30-х років - це, без перебільшення, час шаленого розквіту, безборонного буяння літературного життя в гірничому краю. Якраз тоді вийшло дев'ятнадцять номерів часопису «Кривбас».

Більше такого яскравого суцвіття літературних сил у Кривому Розі й не було ніколи. Журнал виходив щомісяця, серед його авторів відомі харківські та київські письменники, наприклад, Іван Микитенко,Володимир Сосюра,Олександр Ковінька. А поруч ще незнані широкому читачеві - Леонід Юхвід , Дмитро Ткач, Олекса Гуреїв.

ПАНАС НОГІН

(ПЕТРО НОГІН)

(1913-1976рр.)

Народився в Кривому Розі 28 квітня 1913 року у родині гірника, закінчив криворізьку школу й учительський інститут, працював на шахті електриком, потім у редакції газети «Червоний гірник».

Звідси його покликали нелегкі воєнні дороги. Артилерист Ногін з першого й до останнього дня Вітчизняної війни громив фашистську нечисту силу, а повернувшись додому, пішов на шахту гірничим майстром.

Більше десяти повоєнних років Петро Семенович Ногін працював у «Червоному гірнику», розповідаючи на його сторінках про непросту працю гірників, металургів, і виношував плани майбутніх книжок.

Сказати правду, на той час багато письменників не обходилися без декларативності, загальщини. Копри оспівувалися частенько, а шахтар, з його болями й радощами, лишався поза увагою. Виділялися вірші Ногіна. Були в нього й копри, але був і шахтар - працьовитий, мудрий, благородний, гострий на слово. Зумовлювалося це не тільки здібностями поета, а й тим., що мав він певний життєвий досвід. До цього слід додати, що Панас обожнював гірників. Говорив про них захоплено: «Це ж люди! І тілом, і душею - богатирі!»

1960 року він знову повертається на шахту. Цього ж року у видавництві «Радянський письменник» вийшла його повість «Добре, синку!». Ще через кілька років - нова повість про молодого художника Вадима Чижа. У 1963 році була видана повість «Авторитет» і роман «Бунтівне підземелля» (видавництво «Промінь», 1966), публікація розділів повісті «Шахтний дядько» у «Червоному гірнику», повість «Зелений змій». Роман «Бунтівне підземелля» був виданий у Москві російською мовою, і про Криворіжжя дізналися в усьому колишньому Радянському Союзі.

Ногін не боровся з режимом і не писав у шухляду. Вірив він у світле майбутнє, хоча говорив про нього з присмаком легкої іронії. Але брехня, жорстокість, чванство, творча несвобода пригнічували його.

Петро Семенович Ногін був членом Спілки письменників України, опікувався над молодими авторами, допомагав їм словом і ділом. Вихід кожної нової його книжки був помітною подією в житті криворіжців. Автора запрошували до себе шанувальники літератури, просили розповісти про новий твір, поділитися своїми задумами.

Його вже немає, але він продовжує жити в рядках своїх творів.

МИКОЛА ХАРЧЕНКО (1916р. )

Народився Микола Олександрович Харченко 25 вересня 1916 року в місті Бердичеві на Житомирщині. Разом з батьками переїхав в село Листвина біля Корсуня, де жив його дідусь, що став його першим вихователем. Тут закінчив школу. У 1932 році дід помер, і Микола переїздить до Кривого Рогу. Влаштовується працювати на руднику імені Карла Лібкнехта, відвідуе школу масових професій, по закінченні якої юнаки йшли працювати до шахти. Робота була дуже тяжкою, а Микола особливою фізичною силою не відрізнявся. Тому працював на шахті недовго, бо захворів. За діагнозом лікарів, що визнали в нього туберкульоз кісток, він був виведений з шахти. Коли лікувався в Євпаторії, відвідував робітфак. Потім займався активною комсомольською діяльністю на руднику.

У 1936 році Харченко поїхав навчатися в Олександрійський культпросвітний технікум, де брав участь у роботі драматичного театру - редагував стіннівку технікуму. У 1939 році закінчив навчання в технікумі. У 1940 році Микола Олександрович призваний до лав Радянської Армії, але за станом здоров'я демобілізований. До початку Великої Вітчизняної війни був літпрацівником газети "Фрунзівець" рудника імені Фрунзе. З 22 червня 1941 року працював в ІГ-17/91 ( інфекційний військовий госпіталь ), що знаходився в приміщенні СШ №18. У 1942 році пішов на фронт. Воював у артилерії, у місті Ірдиці закінчив полкову артилерійську школу, служив в Ірдицькому полку.

На Полтавській землі біля села Пустошки 10 березня 1944 року був тяжко поранений. Після війни Харченко повернувся до Кривого Рогу й працював парторгом на шахті №3 рудника імені Фрунзе.

У 1950 році Миколу Олександровича запросили працювати до редакції газети "Червоний гірник" завідувати промисловим відділом. У 1953-1956 роках він вчиться у Вищій партійній школі при ЦК КП України і працюе завідуючим партійним відділом "Червоного гірника". З 1962 року - начальник відділу кадрів рудника імені Ілліча.

Головним героєм публіцистичних творів автора був і залишається робітник, найчастіше шахтар. Поезія Миколи Харченка більш різнопланова, але головною темою є тема соціальна, робітнича. З великою любов'ю і годістю поет пише про свое місто:

Снаги й краси щасливий збіг,

Крицевого достатку ріг

Руда й метал - твій хліб і сіль

В мені твої розрада й біль,

Душі робочої глибінь...

Щаслива доля поколінь.

("Моєму місту")

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

(1918 - 1995рр.)

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. у селі Ломівка, що знаходилося в передмісті теперішнього Дніпропетровська. Навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові й дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. У 1938 році навчався в Харківському університеті.

1941р. молодий «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Найвідоміші твори:

«Блакитні вежі Яновського», «Бригантина», «Тронка»,

«За мить щастя», «Крапля крові», «Кресафт», «Людина і зброя»,

«Микита Братусь», «Прапороносці», «Собор», «Твоя зоря», «Циклон».

У 1959-1971 роках Олесь Гончар - голова правління Спілки письменників України, у 1959-1986 роках - секретар правління Спілки письменників СРСР.

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття. Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство» (1972), «О тех, кто дорог»( 1978), «Письменницькі роздуми»( 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.

Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється й вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Помер письменник 14 липня 1995р.

Павло Глазовий (1922-2004 рр.)

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелеватка (нині Казанківського району, Миколаївської області) в сім`ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Після закінчення педагогічної школи в 1940 р. був призваний служити в армії. Учасник Великої Вітчизняної війни. Після війни Глазовий навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися в Київ. 1950 року закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. О. М. Горького. У 1950-1961 рр. - заступник головного редактора журналу «Перець», згодом заступник головного редактора журналу «Мистецтво».

Друкується з 1940 року. Окремими виданнями вийшли: поема "Слався, Вітчизно моя!" (1958), поетичні збірки сатири та гумору "Великі цяці" (1956), "Карикатури з натури" (1963), "Коротко і ясно" (1965), "Щоб вам весело було" (1967), "Мініатюри та гуморески" (1968), жартівлива поема "Куміада" (1969), "Усмішки" (1971), книжки для дітей "Пушок і Дружок" (1957) та "Старі друзі" (1959), написані в співавторстві з Ф. Маківчуком, "Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника" (1958) - у співавторстві з Б. Чалим, "Іванець-Бігунець" (1963), "Як сторінка, то й картинка" (1964), "Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу" (1965), "Перченя" (1966).

СМІХУ ІСКОРКИ ЯСНІ...

Їх залишив по собі класик сучасного українського гумору, справді-бо народний улюбленець Павло Глазовий Знаю: славі, що прийшла до нього, він не прагнув запобігати. Пошуковцем посад, звань, нагород ніколи не був. Тим надійнішою постає ця слава тепер. А народна шана - це передовсім природне відлуння на добро, яке ніс Павло Глазовий у світ... Високий, ставний, з красивим відкритим обличчям, що ледь-ледь (наче здалеку) підсвічувала тепла усмішка, навіть на людях він здавався самітником, зосередженим на своїх думках - наче над отією книгою, що кожен Майстер пише все життя. Павло Глазовий створив у своїх творах строкату й різноманітну галерею персонажів, що самі промовляють за себе, живуть своїм життям, постають такими, якими є: не кращими й не гіршими, але скрізь - справжніми. Котрі, то на жаль, то на радість, втілюють риси, характерні для свого часу й свого народу. У гумористиці Павла Глазового, у єдності віршованих історій, ситуативних подробиць постає широка картина народного життя та його особливості: духовні, моральні, етичні й побутові…

Про все це автор веде мову з усмішкою, іронією, часом легким сарказмом (гуморист!). Але ширше й важливіше - з великим і щирим уболіванням за людину. Її життя, мову, Батьківщину... З гарячими думками про майбутнє: чи збережуть українці своє рідне - слово, культуру, пам'ять, звичаї? Ці тривоги чимдалі сильніше переймали старого-старого письменника, поставали в нових і нових віршах.Він поспішав і - встиг! Останнє десятиліття стало прощальним злетом. Благословенна доля берегла пам'ять, талант, гострий розум, зацікавлення до сущого навколо - і до останніх днів на землі. Вісімдесятидволітній мудрець (не лише письменник, а й великий читач з назавжди для душі обраним Шевченком) Павло Прокопович пам'ятав усе життя:

Раз добром зігріте серце
вік не прохолоне...

...Нехай ці слова завжди звучать услід добрій пам'яті про нього, хай вплітаються у них «сміху іскорки ясні», які Павло Глазовий лишив по собі. Добрий чоловік - добрим людям.

Життя ж - вогонь. У тім вогні
Серця людські палають,
А сміху іскорки ясні
Над полум'ям літають:
Смішні пригоди і слова,
Події та картини.
Я сам згоряю у вогні
Й збираю ті іскрини.
Якби не міг збирати я
Веселого й смішного,
Давно розпалась би душа
Під тягарем страшного.
Сонце нашої свободи
Йде все вище й вище,
Вільно дихаєм сьогодні -
Аж у носі свище...

Анатолій ЛИПИЦЬКИЙ (1933р.)

Анатолій Григорович Липицький народився 12 серпня 1933 року в м. Кривому Розі на Дніпропетровщині. Закінчив Криворізький гірничо-рудний технікум. Був ініціатором-засновником альманаху «Саксагань», який редагував до 2009 року. Працював інженером-електриком на Ново-Криворізькому ГЗК, на енергетичних підприємствах Магаданської області: Колимі, Чукотці, Магадані. Друкувався в періодиці Магадана, Владивостока, Дніпропетровська, у журналах «Дальний Восток» (Хабаровськ), «На Севере Дальнем» (Магадан), в альманасі «Саксагань» (Кривий Ріг), колективних збірниках та «Антології прози Придніпров'я».

Прозаїк. Пише російською та українською мовами. Автор книг: «Амгуемская переправа» (1977 р.), «Пересечение» (1982 р.), «Оглянись в пути» (1986 р.), краєзнавчої збірки про становлення енергетики на Крайній Півночі (1986 р.), збірки повістей і оповідань «Восхождение» (1998 р.), тритомника вибраних творів під загальною назвою «Север в сердце моем» (2008 г).

Член Національної Спілки письменників України.

Валентин Чемерис (1936р.)

Валентин Чемерис-сучасний український письменник, народився на Полтавщині в 1936 р.

Навчався в Літературному інституті імені О.М. Горького (м.Москва), працював на підприємстввах Придніпров'я,в редакціях обласних газет, у Дніпропетровському видавництві "Промінь".

У 1989-1994 рр.був головою Дніпропетровської організації Спілки письменників України, працював в Адміністрації Президента України головним консультантом (1993-1994рр.).

У 1996-2001 рр.- секретар Національної Спілки письменників України, член її Президії і Вищої Ради.

Багато років працював у редакції газети "Літературна Україна".

Свій творчий шлях Валентин Чемерис розпочав як сатирик - гуморист. Видав 16 збірок - гуморески, пародії, веселі повісті.

Серед них: "Вибори таємного агента", "Як стати щасливим", "Коли спокушає диявол", "Операція "Земфіра", "Царська охота".

Зібрав і впорядкував том "Українські анекдоти".

В.Чемерис - автор дев'яти романів, серед них історичних: "Ольвія" (три масові видання), "Скандал в імператорському сімействі", "Смерть Атея" , "Епірська відьма, або Олімпіада-цариця македонська", "Фортеця на Борисфені", "Генерали імперії"; повістей : "Її звали янголом смерті", "Я любила Шевченка", "Кохання в Україні", "Життя і смерть Володимира Глібовича, князя переяславського", "Убивство на хуторі біля Диканьки, "Три шаблі над скарбом", "Державна коханка", "День Ворона" та ін; фантастичних: "Білий король детективу", "Приречені на щастя", "В Сузір'ї Дракона"; збірок оповідань і повістей - "Три секунди на вибір", "Маруся Чурай", "Тайна Агати Крісті"; романів-есе "Президент", "Голгофа українського православ'я", "Бомба для Патріарха" та інших.

В. Чемерис - автор ряду творів для дітей.

Повість "Аравійська пустеля" вміщена в підручнику з української літератури для 5-го класу, уривок з роману "Ольвія" - в хрестоматії української літератури для 7-8-х класів, у 4-му класі вивчається оповідання "Три секунди на вибір".

Нагороджений Орденами рівноапостольного князя Володимира Великого ( І, ІІ, ІІІ ступенів ) та святого архистратига Михаїла, Почесною грамотою і медаллю Кабміну України, преміями ім. Д. Яворницького, Остапа Вишні, Юрія Яновського, І.Нечуя-Левицького.

Заслужений працівник культури України.

Виступає також як публіцист.

ВОЛОДИМИР МИХАЙЛИЧЕНКО

(1936-1978рр.)

«Це втрата для нашої літератури, що

не стало Володимира Михайличенка.

З усього видно, що він розвинувся

у неабиякого поета, та, мабуть, і прозаїка.

Про Криворіжжя ще ніхто,

здається, не писав з такою

синівською любов'ю і так талановито.»

Олесь Гончар

Вперше зі своїми віршами Володимир Михайличенко почав виступати в школі (орієнтовно, це був, мабуть, 1950 рік). На літературному вечорі свої поезії тоді читав світлої пам'яті Іван Євстихійович Хоменко,а після нього- юний Володя Михайличенко , худеньке сором'язливе хлопченя. Про нього заговорили в школі, учителі пророкували йому майбутнє на літературній ниві. Та він і сам, навчаючись добре з усіх предметів, віддавав перевагу гуманітарним, кохався в літературі.

У 1953 році в родину Михайличенків прийшла біда: від силікозу помер вітчим Володі Анатолій Самбірський. Рідного батька, Терентія Семеновича, хлопець не пам'ятав. Той дуже молодим покинув цей світ, коли Володі було три роки. Щиро шануючи вітчима, пізніше Володя присвятить йому вірш «Батько», де є такі рядки:

...Чи день забуть мені, як ти зачах

Від лютої хвороби силікозу ?

Не те, що в мами, в мене - у очах

Самого сонця ! - закипіли сльози…

Після закінчення школи Володимир працює в редакції газети «Бурильник» на Жовтневому руднику, а потім перейшов до багатотиражки «На трудовій вахті», що тільки організувалася. Він часто друкував свої вірші в газеті, а в травні 1958 року Жовтнева друкарня видала невеличку збірочку творів Володимира Михайличенка «Лірика» тиражем 500 примірників. І це стало значною подією.

А восени, 25 жовтня, у Києві звітували молоді літератори Кривого Рогу Спілці письменників України. Докладний розбір віршів Михайличенка зробив П.Г.Тичина. Він висловив багато цікавих і слушних зауважень: мініатюри Михайличенка - філософські, а це - вища форма творчості. «У Кривбасі Михайличенко виріс, там цей алмаз викопали. У нього хороші наголоси, інтонації, це - основа книжки.»

Володимир став студентом філологічного факультету Київського університету. Він не полишив роботу в редакції багатотиражної газети - вона виходила один раз на тиждень, - встигав приїздити щосуботи додому й «робити» газету. Всіх це влаштовувало.

Підбадьорений прихильністю відомих поетів, Михайличенко готував поетичну збірку, що називалась би «Полум'я». Та не судилось: студент Михайличенко осмілився покритикувати дії Корнійчука… Майже готову книжку «розсипали», про цю подію розповідали його однокурсники пізніше. Та Володимир не втрачав надії, він ще вірив тоді у свій талант, у доброту й совість людську.

Пізніше він напише нові вірші: «Моя Енеїда», «Не спиться знов мені», «Знайшов у життя я глибоко», «Чайка», «Кипить мій край» і багато мініатюр особистої лірики. Вірші були гостросюжетні, сміливі, з чітко окресленою громадянською позицією автора. А фрагмент «Руда і сталь» увійшов у ліричну поему, присвячену пам'яті Володимира Сосюри - дуже вдалий твір про Кривий Ріг

Поезії Володимира Михайличенка друкувалися в журналах «Прапор», «Дніпро», колективних збірниках «Рудана», «Поезія- 67», мініатюри поета увійшли до колективного збірника «Зорі на копрах».

Далі хочеться наголосити про одну-єдину строфу. Вона трансформувалася із кількох, перероблена була багато разів, аж поки ще з юнацьких його віршів через роки не набрала досконалості:

Так сама історія велить,

Це - безсмертне, це не забувається:

У народу палець заболить, -

У поета серце розривається.

Цю строфу можна ставити епіграфом до всієї творчості Володимира Терентійовича. Стисліше, точніше не скажеш. Боліла в нього душа за кожну знедолену людину, за пошматовану кар'єрами й загиджену відвалами красу землі, за річки й ставки… Такий був склад характеру й бачення світу. Понад усе на все життя ставив він правду, честь, совість.

У 1972 році на знак протесту проти того, що велику групу української інтелігенції було заарештовано та заслано в концтабори, він із групою молодих людей на якомусь зібранні виступив з протестом проти сваволі й порушення прав людини на Україні. Крім того, вночі на якомусь руднику він з однодумцями повісив блакитно-жовтий прапор. Це був дуже сміливий крок для того часу.

Врешті - решт органи КДБ розшукали цих сміливців, і коли довідалися, що Михайличенко є одним із ініціаторів цієї акції, дали йому підписати папір, згідно якого він має за 24 години виїхати з Кривого Рогу. У цьому наказі йому заборонялося виступати на будь - яких зборах, вчителювати, працювати на радіо та телебаченні, друкуватися та ще багато іншого.

За кілька місяців до цього у «Сільському трудівнику» надрукували новий вірш - роздум «Недайвода»:

…Кривбасу я іще з колиски син.

Його кварцитних гір, його глибин.

Мене вража і манить таємниця.

Ганна Світлична (1939 - 1995 рр.)

Поетеса, авторка збірок поезій "Стежки несходжені весняні", "Золоте перевесло", "Сонячні причали", "Дозрівання", "Літосбір", "Зором серця", "В сяйві крила", "Терновий світ" та ін.
Лауреат премії ім. Миколи Островського (1978 р.)

20 квітня 1939 р. в м.Павлограді народилася дівчина Ганнуся - майбутня поетеса України Ганна Світлична, якій, крім таланту, послано було долею тяжке горе. П`ятдесят літ горя, безперервного, щомиттєвого, ворогу такого не побажаєш. Народилась вона звичайною здоровою дитиною. Спершу все було добре, і на страшне лихо, що вже десь напевне ж, підкралось, ще не було ані знаку, ані передчуття. Ганнуся - таке прудконоге, таке неграмотне дівча - доходжувала, добігувала свої останні кілометри по рідній землі. Зростала вона в трудовій, майстровитій сім`ї. Її дід до 1917 р. був знаний на всю Катеринославську губернію. Виготовляв скрині, які йшли нарозхват - яка ж бо без скрині дівчина на виданні. Без скрині й заміж тоді не виходили. Тому в діда завжди були замовлення. Мав він п`ять синів, вони дружно допомагали батькові, тож по чесному труду жили заможно. Він просто трудився і мав добрий заробіток за свій труд. Під час революції більшовики оголосили діда Матвія "дрібно-буржуазним елементом", відібрали будинок. Помер дід із золотими руками в бідності. Батько Ганнусі - Павло Матвійович ,теж виготовляв скрині, але займався цим потай, щоб і його, бува, не оголосили отим елементом. Коли ж і над ними нависла загроза, з жалем кинув се діло, і відтоді жили на саму лише нужденну зарплату. Дитинство Світличної прийшлося на лихі воєнні роки. У 1945 р. несподівано з Ганною трапилось лихо. Рятуючись від фашистів, мати її разом з дітьми сиділа в погребі. Там було дуже холодно й сиро. Сперше в дівчини заболіла голова, підскочила температура, вона злягла. Думалось: день-два чи тиждень - і мала стане на ноги. Не стала...
Хворіла вона довго й тяжко, із 7-річного віку зовсім нерухома. Хто зустрічався з Світличною особисто, той пам`ятає, що голова в неї була дорослої людини, а тіло 7-річної дівчинки. Крім того, майже не діяли руки, пальці на руках дуже покрутила хвороба. Сама себе вона звичайно доглянути не могла, за нею весь час доглядали. Але знаходячись у тяжкому стані, Галина Павлівна знайшла в собі сили, піднялася над своїм болем і стала видатною поетесою свого часу.
У неї була така хвороба, як поліомієліт - гостре інфекційне захворювання, що уражає переважно центральну нервову систему.
Ріст припинився. Про те, що можна ходити й бігати, дівчинка мусила забувати. А втім, сказали лікарі, такі довго не живуть, максимум десять років. Вона жила, тож мусила звідтоді пити свою гірку чашу, якій ніколи не було дна. З того часу й до останньої миті свого життя піввіку була прикута до ліжка.Мати Галини Петрівни пішла з цього світу рано, коли дівчині не виповнилося й тринадцяти. Батько, аби не гибіти удівцем, оженився вдруге і, як водиться, привів до хати мачуху.
Прийшовши в сім`ю Павла Світличного, мачуха доглядала його дочку як рідну. За мачухою Ганнуся, за її власними зізнаваннями, "і горя не знала".
Батько помер у 1989 році, коли жінці виповнилося 50 років.
Коли поетеса стала відомою не лише у своєму місті,а й у всій Україні, коли за неї взялася влада, спілка письменників, лікарі, тоді в неї з`явилася квола надія на порятунок. Ні, не на те, що вона буде ходити, але що сидітиме - так, обережно їй обіцяли. Лікарі хотіли наростити їй м`язи й посадити. Хай і в ліжку залишиться, але ж не лежатиме! О, як вона мріяла бодай про це! Не дуже багато просила у долі, у життя, у медицини, у Бога - лише сидіти. Не збулося... Кілька важких операцій зробили фахівці, медичні "світила", операції болючі, тяжкі... Не з`явилися в неї м`язи, руки - ноги так і лишилися їй непідвладними... Вона все зрозуміла і приречено мовила: "Досить! Медицина на мені потренувалася, рештки сил берегтиму для себе. Мені ще треба жити й писати, у мене стільки задумів - життя не вистачить".
Вірші почала писати в 19 років. Поетеса швидко пішла вгору, стала відомою. Про неї почали писати, її охоче друкували, видавали збірку за збіркою, з`явилося вибране, премія... Процес писання в неї був непростим - на грудях дощечка, на дощечці папір і неслухняні пальці обережно тримають олівця... Але більше писала подумки, у душі,у серці, безсонними ночами, коли з усіх боків у пітьмі її обступали безнадія і відчай.
Український письменник Валентин Чемерис так згадував про Ганну Павлівну.
"П`ятдесят років вона пролежала прикутою до ліжка - без надії і сподівань. Зовні завжди рівна, витримана, привітна, а що в неї було на душі - то вже її таємниця. Бувало, йдем до неї - осінь, занудлива мжичка, світ сірий, одноманітний, на службі непереливки, - а приходиш до неї, сядеш біля ліжка і починаєш удавати бадьорість, аби її не засмутити. А вийдеш і справді збадьореним - Ганнуся своїм оптимізмом будь-кому могла настрій вирівняти. Коли він спитав, що її покликало до поезії, Ганна Світлична відповіла:
"Розум. Мої щоденні й щонічні роздуми, як мені далі жити на спині в нерухомому, немічному стані. Хотіла бути корисною людям. Наївна віра в мені була, що все це комусь потрібно. Надто великого значення надавала своїй поезії. Тепер оцінюю її скромно.
Але саме поезія мене рятує. Якось я підслухала розмову лікарів: вони дивувались, що я все живу. За медициною я не могла так довго жити - хіба що якийсь десяток літ. А я жила, наперекір усьому... і десять літ, і двадцять, 1 тридцять, і сорок... І сьогодні ще, бачите, живу. І завтра збираюсь жити. А тримала й тримає мене в цьому світі лише поезія - подруга моя, сестра, мати, спасительниця моя у царстві людей. Без неї зачахну, як рослина без води. Та ще тримає мене віра в людей, у добрий світ".
Померла Г.П.Світлична 11 листопада 1995 р.

Віктор Гриценко (1946рік)

Народився Віктор Гриценко 7 березня 1946 року, коли батькам та старшому братові в очі глянула голодна смерть.

Я - син війни, бо був зачатий в горі:

Салюти в травні - не кінець журбі!

Вже стільки літ горять в моїй судьбі

Гартовані в колгоспнім пеклі зорі.

Я пережив літа оті суворі -

Хвала козелькам і рідкій щербі!

Як їхали у поле на горбі,

То цвірінчали ми пісні бадьорі…

Тому і не дивно, що більшість поезій автобіографічного характеру, поет не приховує, що болить саме йому, а не ліричному героєві, вигаданому в хвилину дозвілля.

Шлях у літературі розпочався з любові до книжок, із звичайних учнівських творів, у яких Віктор відстоював свое бачення життєвої правди, вступаючи вже тоді в суперечку з офіційною критикою (згодом нове прочитання класики породило, коли вчорашній журналіст повернувся працювати в школу, ряд статей, що склали книжку «Урок словесності - урок життя»). Перші вірші були написані в армії. Звичайно ж, російською мовою. А потім незабутня зустріч з дніпропетровським поетом, який переконав молодого степовика писати «мовою матері» і на довгі роки став учителем спочатку слюсаря «Південмашу», а потім і студента Дніпропетровського університету.

Нині в доробку Віктора Гриценка більше десятка поетичних збірок, роман, три повісті, велика кількість перекладів, методичний посібник «Криворізька хрестоматія», дві драматичні поеми.

Постійно в Кривому Розі член Національної спілки письменників України живе й працює з 1977 року. Спочатку викладав рідну мову в СШ №97, а восени 1980 став кореспондентом газети «Сільський трудівник». Через десять років, уже редактором, зазнав переслідувань районної влади і в лютому 1991 року був незаконно звільнений з посади. За роман «Тіні Ескаріота» двічі мав позови до суду від ображених переслідувачів. З квітня 1992 по грудень 2008 року знову вчителював.

Лауреат літературної премії імені Івана Сокульського.

Микола Олексієнко (1947 рік)

Микола Олексієнко народився 12 травня 1947 року в селі Новопавлівка Великоолександрівського району Херсонської області в сім'ї колгоспника.

Після закінчення Великоолександрівської СШ №1, навчався й успішно закінчив Київський держуніверситет імені Т.Г. Шевченка. Як журналіст, працював на різних посадах у районних газетах «Будівник комунізму» (смт Велика Олександрівка), «Народна трибуна» (смт Березнегувате), «Прапор Леніна» , «Вісник» (смт Широке).

Вже тоді писав і друкував у районних і обласних газетах вірші, гуморески, оповідання, новели. Перша поетична збірка «На струнах любові» («Таврія» м. Сімферополь) порадувала його шанувальників у 1993 році. У 1996 році надрукували збірку «Матіолове село» - присвячена трудівникам приінгулецького краю.

Разом із художником В.Я. Журбою із смт Широке, що на Дніпропетровщині, подарували дітям дошкільного і шкільного віку ілюстровані книжечки «Кіт сміливий, працьовитий» (2005 р.), «На баштані» (2006 р.), «Коля і Денді» (2007 р.), які видав «Видавничий дім» м. Кривий Ріг.

Дмитро Кремінь (1953р.)

КРÉМІНЬ Дмитрó Дмúтрович (21.08.1953, с. Сухá Іршáвського р-ну Закарпáтської обл.) - поет, публіцист, есеїст, перекладач. Член Національної спілки письменників України (1979), Асоціації українських письменників (1997), Асоціації естрадних діячів України (1999).

Зі спогадів автора: "У нашій родині завжди був культ праці. З висоти свого вже зрілого віку я бачу велику мудрість своїх батьків, котрі не пустили дітей у заробітчанські мандри. А це було непросто, бо треба було на щось жити. Мої батьки й самі тягнулися до освіти. Вже не дуже молодими закінчили заочно школу й отримали атестати про середню освіту. Мої дідики, ще як були дітьми, в подолах домотканих сорочок носили рінь і каміння на спорудження сільської церкви та школи. Що, крім великої шани і доброї пам'яті, можу мати в серці до свого роду, свого народу? Було все - корчми і п'яне весільне поножів'я, бійки і пиятика, та працювали вони завжди тяжко й ревно".

Випускник філологічного факультету Ужгородського держуніверситету (1975). По закінченню навчання потрапив на роботу за направленням учителем української мови і літератури (смт. Казанка Миколаївської обл.), пізніше перейшов до районної газети. Після переїзду до Миколаєва, який став для поета другою Батьківщиною, обіймав посаду викладача кафедри української літератури в Миколаївському педінституті ім. В.Бєлінського (1979-1981), фактично одночасно керував обласною літстудією "Джерела", заввідділом молодіжної газети «Ленінське плем'я» (1981-1990). З 1991 року працював заввідділом культури і духовності, а з недавнього часу - заступник головного редактора газети обласної ради "Рідне Прибужжя".

Поетичний дебют Д. Д. Кременя відбувся на сторінках альманаху «Вітрила» (1970-1971). Згодом були публікації у журналі "Ранок", місцевій комсомольській пресі, активна участь у роботі обласного літоб'єднання при Закарпатській організації СПУ, членство в художній раді цього літоб'єднання на посаді завсекцією поезії, а також знайомство і приятелювання, зокрема, із класиками закарпатської літератури Петром Cкунцем, Іваном Чендеєм і Феліксом Кривіним, на яких, фактично, трималося усе мистецьке життя краю.

Фідель Сухоніс (1961р.)

Сухоніс Фідель Анатолійович народився 27 квітня 1961 р. в м. Дніпропетровську. Закінчив фізико-технічний факультет Дніпропетровського національного університету.Автор книжок: "Америка у вишиванці", "Українська Америка зблизька", "Україна за Атлантикою", збірник "Помаранчеві оповідання". Упорядкував книгу спогадів про Івана Багряного «Січеславці про Багряного», поему Василя Барки «Кавказ», дві книги-реквієм про голодомор «Не підлягає забуттю» та «Про голодомор вустами молодих». Нагороджений орденом Святого Володимира 3-го ступеню, Святого архистратига Михаїла та орденом Кирила та Мефодія за відродження духовності в Україні та розбудову національної церкви.