Методическая разработка открытого бинарного занятия по истории Украины и украинской литературе на тему Культура и духовная жизнь Украины в годы непа. Отражение процесса «украинизации» в филологической комедии Н. Кулиша «Мина Мазайло»

Культура і духовне життя України в роки непу. Відображення процесу «українізації» в філологічній комедії М. Куліша «Мина Мазайло»

Навчальна мета: проаналізувати політику більшовиків у галузі культури; показати, що політика коренізації сприяла підйому національної культури, оновленню української інтелігенції; вказати при цьому, що культура і духовне життя наро­ду були підпорядковані ідеологічним настановам партії більшовиків; продовжити знайомство з творчістю М. Куліша, зокрема з його п'єсою «Мино Мазайло», в якій художньо відтворено проблеми «українізації» в 20-х роках.

Розвиваюча мета: закріпити навички аналізу історичного матеріалу та художніх творів; співвідносити історичні факти та їхнє висвітлення письменником; вміти аналізувати, зіставляти, робити власні висновки на основі наукової та художньої літератури; створювати узагальнюючі характеристики діячів політики та культури. Давати оцінку життю та діяльності покоління того часу, бачити зв'язок між минулим та сьогоденням.

Виховна мета: виховувати бажання вивчати історію свого народу, його культуру та формувати переконаність у нетлінності його духовних скарбів; сприяти осмисленню ролі людини в історії та відповідальності особистості за власні дії; виховувати в студентів національну самосвідомість, духовність.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу, формування вмінь та навичок.

Очікувані результати:

Після цього уроку студенти зможуть:

• формулювати поняття «українізації»;

• виявляти причини проведення та наслідки по­літики «українізації»;

• називати методи її проведення; давати ха­рактеристику діяльності історичних діячів цього часу, окремих представників української культу­ри (літератури зокрема)

Обладнання: портрети М.О. Скрипника, М. Куліша, М. Хвильового; добірка документів на кожний стіл, під­ручники з історії України та української літера­тури, вірш М. Вороного, історичний атлас, твори Куліша, зокрема - «Мина Мазайло»; мультимедій­ний комплекс, мультимедійна презентація.

«...Повага до історичної пам'яті спонукає побудувати і нову, незаідеологізовану національну історію украї­нської науки і культури...»

(Історія Національної Академії Наук України)

ХІД ЗАНЯТТЯ

І. Організаційна частина заняття:

1. Привітання:

Настіж фіранку, протяг у груди.

Доброго дня вам, добрії люди!

Доброго, світлого, в соняхах босих,

У щебетанні пташок стоголосих.

Повітрям натхнення наповнюйте груди.

Доброго дня вам, добрії люди!

2. підготовка аудиторії до заняття;

3. перевірка відвідування студентів;

4. психологічний настрій;

Слово викладачів і студентів.

(на фоні пісні студенти виносять каравай і вітають гостей)

Викладач української літератури

Гостей дорогих ми вітаємо щиро,

Від серця до серця хай пісня летить,

Викладач історії України

Любов'ю і ніжністю, щастям і миром,

Обійме весь простір і неба блакить.

Студент

Із хлібом і сіллю, як завжди ведеться,

Ми зичим достатку усім і добра.

Студентка

Хай сонце всміхнеться, життя удається,

І доля завжди щоб привітна була.

Викладач історії України

Шановні студенти! Сьогодні ви станете учасниками незвичайного, нетрадиційного уроку, який носить назву «бінарний».

Викладач української літератури

Слово «бінар­ний» означає «подвійний, поєднаний»: поєднання наукового матеріалу з двох дисциплін.

Викладач історії України

Приємно, що ви сьогодні на уроці всі.

Викладач української літератури

Думаємо, що настрій у вас чудовий, бажання працювати - відмін­не. Тож берімося до роботи!

Викладач історії України

Дисципліна «Історія України» вивчає основні тенденції і закономірнос­ті соціально-економічного, політичного та духо­вного розвитку народів, які проживали на терито­рії України в минулому та проживають сьогодні.

Викладач української літератури

Всім відомо, що література як вид мистецтва ніколи не стоїть осторонь від суспільного та економічного життя народу і держави. Творчість письменників - це художнє відображення дійсності, вони змальовують реаль­не життя, пропускаючи його через свою душу.

Викладач історії України

Щоб глибше зрозуміти причини, хід та наслідки історичних процесів, виникає необхідність об'єднання матеріалу двох навчальних дисциплін, які доповнюють одна одну.

Викладач української літератури

Історія України і українська література завжди крокують поруч. Сьогодні ми зробимо спробу такого поєднання.

II. Мотивація пізнавальної діяльності студентів.

(Демострується відеофрагмент)

Викладач історії України

Сьогодні на уроці ми розглянемо розвиток культури та духовного життя в роки непу, звернемо увагу на політику «українізації». Цією темою ми продовжимо вивчення великої теми «УРСР в умовах нової економічної політики». Тема уроку важлива для розуміння процесів, що відбувалися в українському суспільстві у 20-30-ті рр. XX століття й історії в цілому.

Викладач української літератури

Художню літературу можна назвати підручником життя. Всі історичні та суспільні процеси знаходять в ній своє художнє відображення. Художньо довершені, гостро конфліктні твори Миколи Куліша, з жит­тям і творчістю якого ми частково уже познайоми­лися, відзначаються актуальністю проблематики, правдивістю, емоційною напруженістю, глибокою досконалістю. Не міг драматург-новатор, звичай­но, оминути у своїй творчості досить актуальну, але небезпечну на той час тему: запровадження українізації та шалений опір войовничих шовіністів і здеградованого міщанства цій акції в 20-30 рр. на Україні. Так з'являється найкращий здобуток української драматургії XX ст. - комедія « Мина Мазайло ».

ІІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ ТА ЖИТТЄВОГО ДОСВІДУ

Інтерактивна гра «Торги»

Політичні режими

Підказка № 1

Скасування трудової повинності.

Стабілізація карбованця.

Дозвіл приватної торгівлі.

Оренда національних підприємств.

Заміна продрозкладки продподатком. (Неп)

Підказка № 2

Залежність від іншої держави.

Умови автономізації.

Втрата суверенності.

30 грудня 2022 рік.

Проект федерації. (Створення СРСР)

Підказка № 4

Відродження національної культури.

Створення Центральної Ради.

Повалення самодержавства.

27 лютого 1917 р.

Активізація національних мешинств. (Лютнева революція в Росії)

Підказка № 5

Перший президент В.Вернадський.

Три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний, соціально-економічний.

Д.Багалій, А. Кримський, С.Смаль-Стоцький, С.Тимошенко.

24 листопада 1918 р.

Уряд П. Скоропадського. (Українська Академія Наук)

Підказка № 6

24-25 жовтня 1917 р.

Війна з УНР.

Культурна революція.

Безоплатні навчання і медицина.

Антицерковна політика. (Радянська влада)

Підказка № 7

3-4 березня 1917 р.

Автономія України.

Президент М.Грушевський.

53 українських гімназій.

Українська Республіканська капела. (Центральна Рада)

Підказка № 8

29-30 квітня 1918 р.

Українська держава.

Активна культурна політика.

Українська академія наук. (Гетьманат П. Скоропадського)

Підказка № 9

Грудень 1917 р.

М.Бойчук, М. Бураченко, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, А. Малевич.

Українська центральна рада.

Реалізм, символізм, модерм.

Президент М. Буравчик. (Українська Академія Мистецтв)

Жанри Драматургії

Підказка № 1

Один з основних родів художньої літератури.

Дуже заплутаний і розгалужений сюжет неможливий.

Єдність дії, чітка окресленість характерів.

Авторська мова зведена до коротких ремарок.

Явища життя і характери героїв розкриваються через вчинки персонажів і розмови дійових осіб. (Драма, як вид літератури)

Підказка № 2

Виникла в середині XVIII століття.

Її різновиди: історична, героїчна, побутова, психологічна тощо.

Відсутня свідома настанова на сатиричне висвітлення подій і персонажів.

Гострий життєвий конфлікт.

Напружена боротьба й складні переживання персонажів.(Драма, як жанр літератури)

Підказка № 3

У перекладі з грецької означає «козлина пісня».

В українській літературі її зародження припадає на XVIII століття.

Дуже гострий, непримиримий і життєво важливий для певної епохи конфлікт.

Незвичайний герой потрапляє у безвихідне становище і часто гине.

Гьоте «Фауст», О. С. Пушкін «Борис Годунов». (Трагедия)

Підказка № 4

Відзначається глибоким суспільним змістом, актуальністю.

Заперечує негативне в житті.

Гіперболічне перебільшення і применшення.

Загострення сатиричних образів.

Відображається смішне в житті, висміюються потворні суспільні і побутові явища, все відстале і відмираючи, негативні риси людей.(Комедія)

Персоналії

Підказка № 1

Був прототипом героя з новели Ю. Яновського «Дитинство».

Народився на Херсонщині в бідній сімї.

Захоплювався театром, музикою та літературою.

У 1927 році очолював ВАПЛІТЕ.

Автор п'єс «Зона», «Народний Малахій», «Мина Мазайло» тощо.(Микола Куліш)

Підказка № 2

Мав чудовий голос, абсолютний слух і грав на багатьох музичних інструментах.

Навчався у бурсі та в Чернігівській семінарії.

Брав участь у діяльності літературних угруповань «Гарт», ВАПЛІТЕ.

Був Міністром освіти УРСР, Головою Президії Верховної Ради УРСР, академіком АН УРСР.

Автор збірок «Сонячні кларнети»», «Вітер з України», «Партія веде» та ін.(П.Тичина)

Підказка № 3

Наш земляк.

Брав участь в Українській революції.

Належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП.

У 1948 році нагороджений Сталінською премією.

Автор революційно-романтичної поеми «Червона зима» та ліричної поезії «Так ніхто не кохав».( Сосюра)

Підказка № 4

Підказка № 5

Галузі культурного життя

Підказка № 1

Ключ.

Сальфеджіо.

Бандура.

Композитор.

Ноти.

Підказка № 2

Глядач.

Актор.

Сценарій.

Пєса.

Занавіс.

Підказка № 3

Портрет.

Зорові образи.

Пензлик.

Фарби.

Мольберт.

Підказка № 4

Винахід братів Люмєр.

Сценарій.

Монтаж.

Серія.

Знімальний майданчик.

Підказка № 5

Духовна святиня.

Канони.

Софія Київська.

Єпархія.

Біблія.

IV. Формулювання і повідомлення теми, головних завдань і мети заняття:

Викладач історії України

Тема нашого бінар­ного уроку з історії України та української літератури «Культура і духовне життя України в роки непу. Відображення процесу «українізації» в філологічній комедії М. Куліша «Мина Мазайло».

Викладач української літератури

Вона висвітлена на мультимедійному екрані та записана на дошці, просимо записати в зошиті. Постарайтесь ці записи зробити грамотно.

Викладач історії України

Приємно, що ваші міркування співпадають з метою, яку визначили ми, викладачі історії та літератури. Так, мета нашого уроку - проаналізувати політику більшовиків у галузі культури; показати, що по­літика коренізації сприяла підйому національної культури, оновленню української інтелігенції; вказати при цьому, що культура і духовне життя народу були підпорядковані ідеологічним настановам партії більшовиків.

Викладач української літератури.

Продовжити знайомство з творчістю М. Куліша, зокрема з його п'єсою «Мина Мазайло», в якій художньо відтворено проблеми «українізації» в 20-х роках.

Викладач історії України.

Зверніть увагу на дошку та мультимедійний екран, де записано проблемне питання. Вивчивши, осмисливши, поміркувавши, зробивши узагальнення, ви повинні в кінці уроку дати відповідь на проблемні питан­ня:

«Чому політика «українізації» стала остан­нім кроком непу?

У чому полягав суперечливий характер розвитку культури Україні в 20-х рр. XX ст.?»

Викладач української літератури.

У чому актуальність п´єси Миколи Куліша «Мина Мазайло»?

(Робота в зошитах. Студенти записують з екрану тему та план уроку)

План

1. Коренізація - українізація. О. Шумський, М. Волобуєв, М. Скрипник.

2. Розвиток освіти і науки. Г.Ф.Гринько.

3. Культура і духовне життя України в роки непу. С.О. Єфремов, О.П. Довженко.

4. Літературна дискусія. М.Г. Хвильовий.

5. Художнє відображення проблеми «українізації» в 20-х роках в п'єсі М.Куліша «Мино Мазайло».

Викладач історії

У період непу партія продовжувала політику «культурної рево­люції». Політизація культурного процесу не приховувалася. Партія вимагала, щоб культура була національною за змістом, але не супере­чила комуністичній теорії.

Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа «культурною революцією». У короткий строк планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва.

Метою «культурної революції» було формування у свідомості мас певних стереотипів, які б зробили поведінку широких верств насе­лення прогнозованою та контрольованою з боку органів радянської влади.

У галузі культури не вистачало інтелігенції, радянське керівниц­тво залежало від так званих «буржуазних спеціалістів». Тому поста­ло завдання створити власну інтелігенцію або змусити «буржуазних спеціалістів» робити те, що потрібно радянській владі. Незгодних чекали репресії.

Викладач літератури

Попри все це, 1920-ті роки були роками небаченого розвитку, надій і сподівань в українській культурі. Недарма ті часи називають періо­дом відродження культури. Україномовна освіта та її підтримка з бо­ку держави мали велике значення для розвитку національної куль­тури. Однак головним поштовхом до відродження була революція, яка сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень.

Викладач історії

В роки непу політика військового комунізму була скасована тільки в економіці. У духовній сфері радянське керівництво і в 20-і роки не відмовилося від «військово-комуністичних» методів, продовжуючи здійснювати:

• партійно-державний контроль над культурою, духовним життям суспільства;

Викладач літератури

• перебудову культури на принципах марксизму-ленінізму, яка полягала в тому, що від усіх творів, культури вимагалося, щоб вони звеличува­ли й оспівували роль більшовицької партії, соціалістичної революції, робітничого класу у житті суспільства. При цьому багато творів старої дореволюційної культури піддавалися знищенню. Наприклад, були зруйновані пам'ятники-шедеври архітектури тільки тому, що їх встановлено в дореволюційній Росії на честь царів і громадських діячів.

Викладач історії

• боротьбу з усіма проявами вільнодумства, відхиленнями від політичної лінії, ідеології РКП(б), КП(б)У та релігією (у 20-і роки ця боротьба ще не закінчилася масовими розстрілами та арештами діячів культури, це відбудеться у 30-і роки).

В роки непу більшовики зробили лише одну «поступку» у політиці в області культури - сприяли проведенню українізації, сподіваючись за до­помогою української культури та діячів зміц­нити свої позиції в суспільстві. Але вже з 1925 р. частина партійного апарату, підтримуваного Й. Сталіним, прагне «згорнути» українізацію.

Викладач літератури

Показовою в цьому відношенні була літературна дискусія 1925-1928 рр.

про майбутні перспективи й напрямки розвитку української літератури. У її центрі опинився М. Хвильовий, який виступив натхненником широкого використання досягнень європейського мистецтва, відступу від вульгаризації й просвітянщини (її проводили «Гарт» і «Плуг»), однобокої орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза Європою М. Хвильовий не уявляв українського ренесансу. Він проголосив украй сміливе тоді гасло: «Геть від Москви! Дайош Європу!» Московське керівництво, особливо Й. Сталін, оцінили виступ М. Хвильового як поширення антиросійських настроїв в Україні. Письменника гостро критикували, але врешті-решт його разом з діячами ВАПЛІТЕ змусили писати лист розкаяння. «Хвильовизм» був розбитий, а ВАПЛІТЕ розпущена.

Викладач історії:

Студенти заздалегідь були розподілені на чотири творчі групи: «Історики», «Просвітники», «Культурологи» та «Літературознавці», кожна з яких отримала випереджаюче завдання - вивчити та дослідити певний етап розвитку культури та духовного життя України в 20-х роках. В кожній групі є Головний доповідач, Аналітик, Біограф і Документаліст.

Викладач літератури:

Під час дослідження кожна творча група підготувала мультимедійну презентацію для візуального представлення свого розділу. Також студенти отримали творче завдання з літератури - ознайомитись зі змістом п´єси Миколи Куліша «Мина Мазайло» та інсценізувати уривки, що найбільш сподобались. На цьому занятті вони мають змогу продемонструвати присутнім свої акторські здібності.

Викладач історії України

Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20-30-х роках була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» - реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Слово надається групі істориків.

Група № 1«Історики»

ДОСЛІДЖУвала питання: Коренізація - Українізація.

(Студенти отримують роздатковий матеріал, за допомогою якого занотовують важливу інформацію)

Слово надається головному доповідачеві.

Головний доповідач

У квітні 1923 року відбувся XII з'їзд РКП(б), на порядок денний якого було винесене національне питання. Більшовицька партія ставила завдання для своїх організацій - укорінитися в національних республіках (звідси, як вважають історики, й назва політичного курсу - «коренізація»).

Більшовицькі лідери розуміли, що ігнорування національних інтересів може викликати конфронтацію у радянській державі і навіть призвести до втрати певних територій. Для УСРР важливим було те, що східні промислові райони були заселені переважно російськими пролетарями, а селянство на 80 % складалося з українців. Українізація мала зблизити робітничий класс із селянством.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виділяються два аспекти: українізація і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Коренізація - напрям національної політики Комуністичної партії, складовою частиною якої було впровадження мови корінного населення країни в діловодство, пресу, державні та культурні установи, школи тощо, а також висування на керівні посади представників корінного населення. В Україні ця політика набрала форми українізації, або дерусифікації і тривала з 1923 по 1930 роки. Ще в роки громадянської війни в листопаді 1919 року керівництво Комуністичної парії прийняло документ про радянську владу в Україні, у якому зазначалося: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою». Політика коренізації була започаткована рішеннями XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому були сформульовані її основні по­ложення:

• підготовка, виховання та висування керівних кадрів корінної
  національності;

• врахування національних факторів при формуванні партійного
  та державного апарату;

• організація мережі навчальних, виховних закладів, закладів
  культури, преси, книговидавничої справи мовами корінних націо­нальностей;

• вивчення національної історії, відродження та розвиток націо­нальних традицій і культури.

Метою цієї політики стало створення національного підґрунтя для проведення біль­шовиками своєї політики, а також для створення позити­вного образу радянської влади як всередині країни, так і за її межами.

Першими реальними кроками на шляху реалізації цієї політики стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 р., у яких про­голошувалася рівність мов і вказувалось на необхідність надання до­помоги в процесі розвитку української мови.

Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін.

Документаліст

З огляду інформаційно-статистичного відділу ЦК КП(б)У про проведення українізації

22 березня 1924 г. Пленум ЦК КП(б)У за звітом Політбюро та Оргбюро наголосив на значних досягненнях в українізації низових структур і дуже слабких

зрушеннях у цій справі серед керівних органів. На засіданнях цих органів члени ,

партії, які володіють українською, спілкуються російською мовою, що ускладнює впровадження українізації. Вивчення української мови і українства у гуртках і підвищеного типу не дало результатів. Пленум ЦК пропонує усім відповідальним

товаришам посилити самоосвіту, а установам прискорити перехід до ведення засідань українською.

Головний доповідач

Українізація поширилася на всі сфери життя. Результати ук­раїнізації у 1920-х рр. були вагомими. На українську мову навчан­ня перейшли понад чверть інститутів і більше половини технікумів, працювало українське радіомовлення.

Аналітик

З метою впровадження української мови у діяльність партійного та державного апа­рату відкривалися обов'язкові курси української мови. До 1927 р. все діловодство здійснювалося українською мовою. Той, хто не навчався на цих курсах, ризикував утратити роботу.

• протягом 1923-1927 pp. кількість українців серед державного апарату зросла відповідно з 35 до 55% ;

• значно збільшилося українське представництво серед комуністів. Якщо 1920 року в Україні серед 37 958 членів партії був 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% поляків, то 1927 року українці вже становили 52% від загальної кількості комуністів;

• кількість молодих українців, які стали до лав комсомолу, становила 65% ;

• у ЦК КП(б)У українці становили четверту частину.

У 1927-1928 рр. українці стано­вили майже половину всіх студентів республіки. У другій половині 1920-х рр. вдалося перевести діловодство 75 % державних установ і організацій на українську мову.

Головний доповідач

Важливим її аспектом були заходи, спрямовані на розвиток націо­нальних меншин в Україні.

Аналітик

У 1926 р. в республіці найчисленнішими національними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про неослабну увагу керівництва УРСР до проблем національних меншин свідчить той факт, що лише протягом 1919-1925 pp. Президія ВУЦВК РНК УРСР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення економічних, правових, культурних та інших інтересів неукраїнського населення республіки.

Головний доповідач

На початку 20-х років у партійних комітетах було створено спеціальні підрозділи, які працювали з національними меншинами. Їхню роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукраїнського населення координувала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК (головою був обраний секретар Президії ВУЦВК П. Буценко) та її органи на місцях.

У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо роботи серед національних меншин, що сприяла активізації діяльності в цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади.

Аналітики

Внаслідок такої політики 1929 р. у республіканському держапараті представники неукраїнського населення становили 63,8% всіх працюючих, в обласному - 73,1%, окружному - 46,5%. Всього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41,3%.

Головний доповідач

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення

Аналітики

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. у складі УРСР було утворено автономну Молдавську республіку, протягом 1924-1925 рр. - сім німецьких, чотири болгарські, один польський та один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні дія­ло 566 шкіл із німецькою мовою навчання, 342 - єврейською, 31 - татарською. З 1924 до 1930 pp. кількість учнів єврейських шкіл, які навчалися мовою їдиш, зросла вдвічі й досягла 83 тис. осіб.

Головний доповідач

Коренізація не обмежувалася тільки УРСР. Надавалася велика допомога в галузі культури й освіти українцям на Далекому Сході, у Казахстані, Сибіру, Середній Азії, на Поволжі, Кубані, Дону. За спогадами сучасників, М. Скрипник обіцяв розбудувати Україну на Кубані і в Криму.

Політика українізації викликала духовний ренесанс, розмаїт­тя літературних організацій і об'єднань, появу молодого покоління українських митців.

Процес українізації активізував оформлення автокефальної пра­вославної церкви.

Головний доповідач

Активними провідниками українізації стали відомі комуністичні керівники О. Шумський, М. Скрипник. Слово надається біографу.

Біограф

Олекса́ндр Я́кович Шумськи́й (2 грудня 1890 - 18 вересня 1946) - український політичний діяч.

Народився у Волинській губернії (Волинь) в бідній селянський родині. У 1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту, тоді ж приєднався до есерівського руху. З 1908 року - член Української соціал-демократичної спілки. З осені 1917 року по осінь 1919 року входив до Української партії соціалістів-революціонерів. Входив до складу Української Центральної Ради.

З весни 1919 до 1920 року входив до Української партії комуністів. Після розпуску партії разом з іншими укапістами ввійшов до складу КП(б)У й був обраний членом ЦК. Належав до партійної групи, яка вимагала усамостійнити КП(б)У від Російської Комуністичної партії. У 1919 - нарком освіти в українському радянському уряді Х. Раковського, 1920 - нарком внутрішніх справ, 1921 - представник УРСР у Польщі.

Після повернення в Україну в 1923-24 рр. був редактором журналів «Червоний шлях», «Радянська Освіта», керував відділом агітації та пропаганди КП(б)У. З вересня 1924 по лютий 1927 р. - нарком освіти УРСР, активно проводив політику українізації. З іменем Шумського був пов'язаний національний ухил - «шумськізм». Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У визнав «помилковість» своєї позиції. Звільнений з посади наркома освіти 1927 р. й висланий до Москви на другорядну роботу в профспілці.

Головний доповідач

Наступник О. Шумського на посаді наркома освіти М. Скрипник продовжив лінію свого попередника щодо розвитку українізації. Будучи відданим комуністом, він водночас прагнув якомога більше прислужити своєму народу.

Біограф

Скрипник Микола Олексійович (25.01.1872 - 07.07.1933) - державний діяч УРСР, один із засновників Комуністичної партії (більшовиків) України. Інтенсивні заняття самоосвітою зробили його ерудованою людиною, особливо в галузі історії України, української літератури, економіки і права.

У 1919-20 рр. він очолював другорядні наркомати державного контролю і робітничо-селянської інспекції в урядах Х. Раковського, у 1921р. працював наркомом внутрішніх справ, у 1922-27 рр.- наркомом юстиції і генеральним прокурором (з 1925).

Скрипник активно сприяв проведенню українізації середньої і вищої школи, підготовці національних кадрів учителів і викладачів, надавав широку підтримку становленню газетно-журнальної та книговидавничої справи українською мовою. У вересні 1928 р. Скрипник затвердив новий український правопис (робота над ним тривала понад три роки), нормативи якого максимально наближалися до специфіки української мови. За активного сприяння М. Скрипника в 1929 році 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вузів вели навчання виключно українською мовою, тираж українських видань виріс у 5 разів, з 426 газет України 373 виходили рідною мовою.

«Шумськізм» та «скрипниківщина» налякали Кремль, сталінське керівництво розглядало їх як відхід від ленінських ідей та буржуазний націоналізм.

Головний доповідач

Зміцнивши владу, Й. Сталін і Л. Каганович починають боротьбу з так званим «націонал - ухильництвом» окремих відповідальних пар­тійних працівників.

Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х рр. почалось згортання політики українізації й загалом коренізації, але чому? Звернемося до документаліста.

Документаліст

Видатний історик Ярослав Грицак засвідчує, що «Українізація» підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х років між комуністичним режимом і українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського міського населення та активна освітня, культурна і наукова діяльність старої і молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю Москви над УРСР.

Головний доповідач

Так, вірно. Оскільки українізація сприяла розвитку культури, піднесенню національної самосвідомості корінного населення, вона в майбутньо­му могла стати загрозою для існування федерації. Поки Й. Сталін вів боротьбу за владу в партії, партійно-радянське керівництво центру мирилося з наслідками коренізаціі в національних республіках.

«Їхня українізація, - казав один з героїв п'єси М. Куліша «Мина Мазайло» дядько Тарас, - це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не було». На жаль, репресії, що дедалі більше посилювалися, та голод 1932-1933 pp. в Україні робили ці слова печально пророчими.

На початку 1930-х рр. українізація стала помітно гальмуватися, її здобутки ліквідувалися. У 1930 р. було закрито державні курси української мови й Центральні державні курси українознавства, 1932 р. українські школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки; в Україні було ліквідовано національні райони, а згодом (1938 р.) усі школи національних меншин переведено на російську мову навчання; поступово скорочувалося викладання української мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припинено вивчення української мови в усіх вищих навчальних закладах, крім філологіч­них факультетів; згорталося україномовне діловодство, українська мова витіснялася з наукової сфери. Особливо активно відбувалася ліквідація досягнень українізації з другої половини 1940-х рр., зокрема в галузі освіти, коли стали масово переводити (насамперед у містах) школи з української мови навчання на російську мову з необов'язковим для учнів вивченням української.

Викладач історії України

Які ж були наслідки українізації? Звернемося до документаліста.

Документаліст

Сучасні історики не мають однакових підходів до пояснення сутності українізації та її наслідків. Існують такі погляди:

• українізація, незважаючи на певні досягнення, всебічно сприяла зміцненню більшовицької диктатури в Україні;

• українізація була закамуфльованою політикою сталінського керівництва для забезпечення повної радянізації України. За її допомогою комуністи прагнули підмінити національну самоідентичність українського народу, його справжню державну традицію, історію й культуру класовими та інтернаціональними стереотипами.

З інтерв´ю із С. Петлюрою співробітника РУСС-ПРЕС про українізацію (1924р.)

«В цьому напрямку нинішньої політики більшовиків я вбачаю чергову їхню поступку стихійній силі українського національного руху, а водночас логічно послідовний і політичний захід із метою оволодіти силою цього руху і зміцнити свої позиції в Україні…

…Більшовицька українізація має розглядатися як одна ланка того плану, що вони його виношують на випадок збройного конфлікту зі своїми сусідами. Говорити про успіхи українізації в самій Україні поки що передчасно. Як і в усьому, що декларують більшовики, так і в цьому питанні за гарними і гучними словами та високими ідеями криється чимало сурогату. Поки що не чутно, щоб до колосальної за своїм змістом і обсягом роботи українізації було залучено культурні сили України, які не сповідують комуністичної віри.

Таким чином українізація, продовжувана більшовиками, у зазначених умовах постає як обдуманий хід політичної гри в інтересах комунізму, а не як справжній засід задоволення національних потреб 35-мільйонного населення України.»

• українізація була тимчасовим «українським ренесансом XX століття».

На думку історика Ярослава Грицака, жодна з радянських республік не мала таких позитивних наслідків від коренізації, як Україна: «За десять років українізації (1923-1933 pp.) українці перетворилися на структурно повноцінну, зурбанізовану й сконсолідовану націю... Вони вступили у XX ст. як модерна нація».

Питання до творчої групи (ставлять студенти інших груп).

1. В чому полягає суть і які основні причини запровадження політики коренізації?

Прогнозована відповідь.

Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах.

Політика коренізації була викликана такими причинами:

1. ураховуючи національні рухи в роки громадянської війни, радянська влада ставила за мету надати їм комуністичного забарвлення;

2. більшовики намагалися всебічно збільшити свою соціальну підтримку, насамперед серед селян та інтелігенції;

3. ураховуючи негативний досвід минулого, Комуністична партія намагалася стерти суперечності між радянським більшовицьким центром і національними районами, колишніми окраїнами царської Росії;

4. коренізація мала показати справедливе розв'язання національного питання в колишній Російській імперії.

2. В чому полягає історичне значення процесу українізації?

Прогнозована відповідь.

Оцінюючи історичне значення процесу українізації, слід визнати, що попри всю непослідовність її здійснення, розпочата від 1920-х рр., але не доведена до логічного завершення, вона мала досить помітний вплив на зміну суспільної ролі й функцій української мови, яка за­вдяки цьому, хоч і ненадовго, уперше в новітній історії стала мовою державних установ, зросла її культура й помітно розширилася сфера вживання.

3. Сучасні оцінки наслідків українізації досить різні. Одні вказують на те, що вона сприяла відродженню культури, інші - затвердженню радянської влади. Якої точки зору дотримуєтесь Ви?

За час запровадження політики коренізації в Україні було здо­буто набагато більше політичних успіхів, ніж в інших союзних республіках. При цьому слушно нагадати думку історика Я. Грицака: «Хоча «українізація» мала характер офіційної лінії, вона проходила не зовсім гладко. Центральне партійне керівництво намагалося звести її до напівзаходів. Його ставлення було подвій­ним: формально воно підтримувало розширення сфери вживання української мови, але боротьба з виявами широкого українського почуття, особливо з тими, які вели до політизації українського питання, не припинялася».

Сценка № 1 (Доведення Мокія за допомогою антропології, що Уля є справжньою українкою).

Група № 2 «Просвітники»

ДОСЛІДЖУЄ події з теми:

Розвиток освіти і ліквідація безграмотності дорослих. Г.Ф. Гринько.

Викладач історії України

Трагедія громадянської війни не могла не позначитися на духовному стані країни, на культурному надбанні українського народу. Відсутність фінансування, нестача освітянських і наукових кадрів, класовий підхід до працівників інтелектуальної сфери, постійні зміни влади негативно впливали на розвиток освіти, науки й культури в Україні.

Викладач української літератури

З переходом до нової економічної політики радянська держава визначила свої пріоритети в культурному та духовному розвитку. Значна частина дорослого населення України не вміла читати й писати, а успішний економічний розвиток був неможливий без ліквідації неписьменності.

Головний доповідач

Культурне будівництво в Україні здійснювалось в складних умовах. Більша частина дорослого населення не вміла читати і писати. Зрозуміло, що будувати нове суспільство в таких умовах неможливо. Більшовики це добре розуміли. Радянській державі були вкрай необхідні спеціалісти, інженери, управлінці, котрі б розділяли комуністичну ідеологію. Більшість дореволюційної інтелігенції вороже ставилась до комуністичних експериментів прогнозуючи їх негативні наслідки. Тому більшовикам необхідно було забезпечити підготовку своєї робітничо-селянської інтелігенції. Саме така інтелігенція ставала для них не лише безпечною, але і вдячна їм за те, що влада надала їй можливість піднятися на більш високий соціальний рівень.

Головний доповідач

Крім того, ще була одна причина боротьби більшовиків з безграмотністю. Формування нового світогляду суспільства здійснювалось засобами масової агітації. Важливе місце в ній належало друку. Вона була потужним ричагом в ідеологічній роботі серед населення. Однак необхідно було ліквідувати безграмотність. Все це пропагандувалось більшовиками як піклування про людину, про її гармонійний розвиток.

Документаліст

З Кодексу законів про народну освіту УСРР від 25 листопада 1922 р.

Мета радянського виховання й освіти - розкріпачення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їх самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективу, з твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом, основаним на ясному розумінні законів розвитку природи і суспільства.

Головний доповідач

В 1921 році була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з безграмотністю. Держава залучила до цієї справи комсомол, профспілки, культурно-просвітницькі установи, військові частини. У 1923 р. було створено добровільне товарис­тво «Геть неписьменність». У 1924 р. почалася підготовка до запроваджен­ня обов'язкового чотирирічного початкового навчання дітей.

Аналітики

Розвиток освіти в 1920-ті рр.

Держава надавала певні пільги тим, хто навчався серед населення в віці з 8 до 50 років (в 1923 р. - 574 з кількістю 17 тис.). У 1927 р. в Україні навчилися читати і писати 2 млн. осіб. Наприкінці 20-х серед дорослого населення міст 70% були грамотними, а на селі 50%.

Головний доповідач

Радянський уряд зробив освіту доступнішою для основної маси трудящих. Та хоча рівень письменності зріс у 1927/28 навчальному році, поза школою ще залишалися близько 35 % дітей шкільного віку. У цей час в освіті поширюється експеримент та новаторство. Радянський уряд сприяв створенню нових типів шкіл, підходів до викладання та виховання, які б прискорили розрив із «буржуазним минулим». У державі створювалась система ідеологізованої освіти. Нові програми особливого значення надавали політехнізації освіти, колективним методам виховання. Великою популярністю користу­валася теорія А. Макаренка, який приділяв значну увагу оточенню дитини.

Введення НЕПу покращило стан республіки. У 1923-25 рр. фінансування освіти збільшилось в 7 разів. Посилення уваги держави сприяло покращенню відносин між вчителями і новою владою. Школу матеріально підтримували не лише держава, але й робітники, особливо на селі: ремонтували приміщення, забезпечували паливом, виготовляли меблі. 1928-1929 рр. кількість учнів зросла до 2,6 млн. осіб.

Аналітики

До 1929 року 80% шкіл, 55% ФЗО та 30% ву­зів здійснювали навчання українською мовою. 97% дітей українців навчалися рідною мовою. Освіта була доступною та безкоштовною. Це спри­яло підвищенню рівня письменності у 20-і роки з 24% до 57%. Сюди можна і додати велику робо­ту, що проводилася серед усього населення Украї­ни з ліквідації неписьменності. У роки українізації була створена україномовна преса. У 1933 р. з 426 газет, що виходила в Україні, 373 друкувалися українською мовою.

У школах було заборонено вивчення основ релігії. Активізувалася антирелігійна кампанія.

Головний доповідач

Вища школа теж зазнала великих змін. Найголовнішим завданням партії у сфері культури вважалася підготовка фахівців робітничого походження. Для вихідців із робітничого класу було запроваджено низку пільг. Діти робітників і селян звільнялися від сплати за навчан­ня в інститутах, вони не складали вступних іспитів та ін. Звичайно, це не могло не позначитися на рівні освіти. Тому при вузах стали ство­рюватися підготовчі робітничі факультети (робітфаки).

У 1927 р. гостро постала проблема педагогічних кадрів. Було іс­тотно збільшено випуск учителів, розширено систему курсового нав­чання. Серйозна увага приділялася вихованню національних кадрів. Наприкінці 1920-х рр. близько 53 % від загальної кількості студентів в Україні складали українці.

Біограф

Одним з видатних просвітників тих часів був Григорій Гринько.

Гринько Григорій Федорович (1890 - 1938рр.) - радянський державний діяч.Учасник 1-ї світової війни, молодший офіцер гренадерського полку. В 1918 р. був одним із організаторів і лідерів партії боротьбистів - українських лівих есерів. В 1919-20 рр. - член Всеукраїнського ревкому. В 1920 р. разом з більшістю боротьбистів прийнятий до РКП(б) із зарахуванням партстажу з 1919. З 1920 р. - нарком просвіти Української РСР. Брав участь у проведенні колективізації та розкулачування. 18.10.1930 р. призначений наркомом фінансів СРСР. Як звинувачуваний залучений до фальсифікованого відкритого процесу у справі «Антирадянського правотроцькістського блоку». Розстріляний. В 1959 р. реабілітований - одним із перших, що проходили по цьому процесу.

Ф. Г. Гринько - організатор і теоретик системи народної освіти в УРСР в 20-30- х рр.

Побудована на основі схеми Гринька система народної освіти в Україні являла собою важливий соціально-педагогічний експеримент здійснення єдності загальної й професійної освіти та соціального виховання.

Викладач історії України

1920-ті роки булі періодом відродження української науки.

Головний доповідач

Центром наукового життя УРСР стала Академія наук України (до 1936 року - Всеукраїнська академія наук). Вона розгорнула науково-дослідну роботу в трьох напрямках:

• історико-філологічному,

• фізико-математичному,

• соціально-економічному.

Значну наукову роботу здійснювали кафедри вищих навчальних закладів та 20 різноманітних науково-дослідних інститутів України. В Академії наук працювала комісія з вивчення народного господарства республіки, яка розробила перший варіант комплексного розв'язання проблем Великого Дніпра, досліджувала окремі галузі народного господарства (К. Воблий, Г. Кривченко).

1928 року в Харкові розпочав свою діяльність Фізико-технічний інститут, у якому розгорнулися дослідження з ядерної фізики та радіофізики. З Академією наук у період її становлення пов'язана діяльність природознавця В. Вернадського, історика Д. Багалія, математиків Д. Граве, М. Крилова, Г. Пфейфера, філолога А. Кримського, видатних медиків О. Богомольця й М. Стражеска та ін.

Біограф

Володимир Вернадський (1863-1945) - видатний природознавець, засновних геохімії, біогеохімії та радіогеології. З 1912 р. - академік Петербурзької АН, професор Московського університету. Один із засновників АН України. З 1919 р. - президент АН України. Збагатив науку ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології. Уперше довів, що «все живе» - це динамічна рівновага пов'язаних між собою організмів і що людина здатна порушити її. Організатор та директор Радієвого інституту (1922-1939 pp.), Біохімічної лабораторії (з 1929 p.). Дійсний член Паризької, Чеської АН.

Аналітики

Було відкрито декілька технічних інститутів. Плідно працювали фізики Фізико-технічного інституту у Харкові. Значний внесок в боротьбу з епідеміями внесли вчені М. Гамалія і Д. Заболотний. Розвивались і суспільні науки. Активно працювали історики Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Слабченко. Літературознавці - С. Єфремов, А. Білецький, економіст К. Воблій. У 1924 р. із еміграції до Києва повернувся М. Грушевський, дослідження якого завоювали світове визнання. В цьому ж році його обрали академіком АН УРСР. А 1929 р. - академіком АН СРСР. Науковий потенціал республіки збільшувався. В 1928 р. в науково-дослідницьких установах працювало 3,7 тис. наукових співробітників.

Біограф

Сергі́й Олекса́ндрович Єфре́мов (6.10.1876 - 10 березня 1939 р.) - український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919 р.), дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури й політичних свобод у дореволюційний період неодноразово заарештовувався російською владою. У березні 1917 увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15.6.1917 р. першого українського уряду - Генерального Секретаріату УЦР-УНР займав у ньому посаду генерального секретаря міжнаціональних справ.

Академік Всеукраїнської Академії наук з 1919, віце-президент ВУАН - з 1923 року. До арешту влітку 1929 року завідував історико-філологічним відділом академії, очолював Комісію для складання біографічного словника діячів України, Раду Історико-літературного товариства тощо.

З-поміж трьох тисяч публікацій Єфремова виділяються його численні монографії, антології, збірники статей, присвячені творчості І. Котляревського, Т. Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, М. Коцюбинського та ін. Підсумковою роботою Єфремова як історика і теоретика літератури стала "Історія українського письменства" в двох томах (1924 р.).

Головний доповідач

У 1921 р. президентом УАН було обрано М. Василенка. УАН було перейменовано у Всеукраїнську Академію наук (ВУАН). Такою назвою декларувався намір об'єднати у рамках однієї організації на­укову інтелігенцію всієї України (включаючи західноукраїнську). У 1922 р. відбулися перевибори президента ВУАН. Спочатку було об­рано О. Левицького, а після його смерті - В. Липського.

Українська наука опинилася в складному становищі. Матеріальні негаразди поглиблювалися тиском з боку влади на професуру, яка знаходилась під постійним наглядом як «неблагонадійний елемент», але в таких умовах наука все ж таки розвивалась.

Більшовицький режим докладав значних зусиль для того, щоб поставити науку під постійний державний контроль. У 1925 р. академія наук УРСР стала філіалом АН СРСР. Почалось переслідування і погроми серед наукових робітників. Закривалися наукові установи, де, за думкою влади, господарювали буржуазні професори.

Між Академією наук України та радянським урядом установилися дуже складні й суперечливі відносини, науковці не бажали коритися диктату влади. 1928 року серед молодих українських науковців стало відоме ім'я економіста Михайла Волобуєва. У своїх дослідженнях він довів, що політика радянської влади в Україні й далі залишається імперською в економічній сфері.

Біограф

М. Волобуєв, який опублікував в органі КП(б)У «Більшовик України» статтю, у якій доводив, що УРСР, як і Україна перед революцією, продовжує залишатися російською колонією. Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине ціле, а комплекс економічних компонентів, одним з яких є Україна. Ці компоненти можуть функціонувати самостійно, без посередництва російської економіки. Такі погляди могли набути поширення, що підірвало б владу РКП(б) в Україні. Тому погляди М. Волобуєва, так звана «волобуєвщина», теж були засуджені як «націоналістичний ухил».

Питання до творчої групи (ставлять студенти інших груп).

1. Чому радянська влада приділяла велику увагу розвитку освіти?

Прогнозована відповідь.

1. Радянське суспільство мало служити для всіх зразком соціалізму, й тому повинно було бути освіченим.

2. Лише освічене населення могло підвищити силу та потужність держави.

3. Система освіти служила засобом виховання но­вого покоління у дусі радянських ідеалів.

2. Комуністична партія поставила систему освіти під невсипний контроль для того, щоб:

Прогнозована відповідь

1. поєднати навчання з комуністичним вихованням;

2. порвати з буржуазним минулим і прищепити масам комуністичні цінності, ідеологію та мораль;

3. поєднати навчання з виробничою працею;

4. широко залучити до навчання дітей робітників і селян.

3. Визначте основні тенденції розвитку науки в УРСР?

Прогнозована відповідь

1. Одержавлення системи наукових установ. Ліквідація будь-яких
   об'єднань науковців. Академії Наук України було присвоєно звання
   Всеукраїнської. До її складу увійшли секції Українського наукового това­риства. Діяльність ВУАН була строго регламентована.

2. Ідеологізація діяльності наукових установ. Партійна оцінка діячів
   науки.

3. Підпорядкування державі системи вищої освіти.

Сценка № 2 (Вчителька правільних проізношеній Баронова-Козино навчає Мину Мазайла російської мови).

Група № 3 «Культурологи»

Викладач української літератури

У 20-ті pp. українська культура та мистецтво зазнали бурхливого піднесення.

Головний доповідач

Розвиток українського театру був надзвичайно динамічним: уже наприкінці 1925 р. в Україні діяли 45, а в 1940 р. - 140 постійних державних і понад 40 робітничо-колгоспних театрів. За цих обставин надзвичайно гостро постала проблема новаторської театральної естетики, яка б вивела український театр на якісно новий рівень творчості.

Принципово відмінні підходи щодо бачення подальших шляхів національного театрального розвитку уособлювали Державний драматичний театр та Молодий театр. Якщо перший продовжував традиції реалістично-психологічної школи, то другий обстоював позиції авангардизму. Під впливом відомого реформатора західноєвропейського театру Макса Рейнгардта формується театральна стилістика Л. Курбаса, який вважав, що театр має не відтворювати, а формувати життя, слово, рух, жест, світло й декоративне мистецтво мають органічно зливатися в одну театральну мову, забезпечуючи внутрішню єдність театрального дійства, задаючи йому одного ритму. З утворенням у 1922 р. театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком, на якому авангардистські принципи пронизували постановки творів світової та вітчизняної класики.

Біограф

Лесь (Олександр) Курбас (1887-1937 рр.) - визначний український театральний діяч, режисер. Народився в Самборі (тепер Львівська обл.). Навчався у Віденському та Львівському університетах. 1909 року організував власний драмгурток. 1911 року Курбаса як режисера запрошено до гуцульського театру «Верховина» Г. Хоткевича. У 1915 році організував у Тернополі трупу «Тернопільські театральні вечори». 1916 року переїхав до Києва. У червні 1920 року утворив Київський драматичний театр. Організатор мистецького об'єднання «Березіль». Активна діяльність Курбаса на ниві української національної культури вже 1927 року призвела до переслідувань та цькувань. 1933 року на спеціальному засіданні народного комісаріату освіти його усунуто від обов'язків мистецького керівника театру «Березіль», згодом позбавлено звання народного артиста УРСР, через деякий час заарештовано й заслано в табори ГУЛАГу. Розстріляний 3 листопада 1937 року (офіційні радянські джерела подають дату 15 листопада 1942 року).

Документаліст

На сцені «Березоля» виступали відомі майстри сцени: А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, О. Сердюк О. Юра-Юрський, О. Добровольський та ін. Л. Курбас намагався якнайшвидше вивести театр на європейський рівень. «Нація захрясла в чумацьких водах, треба її якось звідти вивести», - сказав він на одному з театральних диспутів. За пропаганду національних ідей у мистецтві «Березіль» постійно зазнавав критики з боку Комуністичної партії.

Головний доповідач

Під впливом російської Асоціації художників революції в Україні виникла Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), що об'єднала у своїх лавах І. Їжакевича, Ф. Кричевського, С. Прохорова, М. Самокиша, Г. Світлицького. Обидва об'єднання вважали себе продовжувачами справи передвижників. У їх світобаченні та формах самовираження домінували реалізм і традиція. Для українських послідовників народницького реалізму головним було не стільки засвоєння та використання новітніх здобутків західних мистецьких шкіл, скільки вираження української національної своєрідності в тематиці, колористиці, мотивах. Особливо яскраво це виявилося в батальних картинах М. Самокиша («В'їзд Б. Хмельницького до Києва», «Бій Богуна з польським магнатом Чернецьким»), монументальних портретах та триптиху «Життя» Ф. Кричевського.

Члени Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), яку утворили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Гвоздик, В. Меллер, В. Седляр, орієнтувались на авангардистський творчий пошук. Український авангард - це синтетичне поєднання національного фольклору, народного мистецтва з елементами європейського модернізму. Його суть полягала у філософському осмисленні культурно-стильових здобутків попередніх поколінь художників. Кожен з українських художників-авангардистів був ще й теоретиком мистецтва, знавцем світової культури. Однією з найяскравіших постатей українського авангарду цієї доби став М. Бойчук, який започаткував новий напрям монументального мистецтва XX ст. неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконописання з конструктивними особливостями візантійського живопису. Цю мистецьку концепцію поділяла плеяда його учнів та послідовників - О. Бірюков, О. Павленко, І. Падалка, О. Мизі, М. Шехман та ін. Їх творам були притаманні узагальненість, зовнішня спрощеність, кольорова обмеженість, лінійність, фольклорна традиція, відчутний національний акцент. Їхні картини з великим успіхом демонструвалися на міжнародних виставках.

Новим явищем української культури 20-30-х років стало кіно. У 1922 р. було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), що надало потужного імпульсу вітчизняному кіновиробництву. Після реконструкції в 1926 р. Одеська кінофабрика стала за технічним оснащенням однією з кращих у країні, а введена в дію 1928 р. київська кінофабрика (майбутня Київська кіностудія ім. О. Довженка) - однією з найбільших та найсучасніших на той час у світі.

З початку 20-х років у національному кінематографі на зміну плакатним низькопробним пропагандистським фільмам-агіткам революційної доби прийшли художні фільми; режисери дедалі частіше стали залучати до участі в кіно відомих українських акторів (А. Бучму, М. Заньковецьку та ін.); зростав мистецький та технічний рівень кіновиробництва; посилився зв'язок кіно з літературою і театром. У цей період за основу фільмів, як правило, брали історичні сюжети або екранізували класичні художні твори («Трипільська трагедія», «Тарас Трясило», «Остап Бандура», «Тарас Шевченко», «Микола Джеря», «Борислав сміється», «Фата Моргана»). Українське ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П. Чардиніна, «Сумка дипкур'єра» О. Довженка).

У 1923 р. розпочалося будівництво Одеської кінофабрики, а в 1927 р.Київської кіностудії. У галузі кіномистецтва плідно працювали близько сотні талановитих режисерів: Г. Грічер, О. Довженко, А . Кордюмов, Л. Островська, Г. Стабовий, Г. Тасін та ін.

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграв О. Довженка. Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня.

Біограф

Олекса́ндр Петро́вич Довже́нко (29 серпня (10 вересня) 1894 р., хутір В'юнище, тепер у межах смт. Сосниця Чернігівської області - 25 листопада 1956 р., Передєлкіно, Московська область) - український та радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу.

Перші роботи - кінокомедії «Вася-реформатор», «Ягідки любові»; 1936-1941 рр. - режисер Київської кіностудії художніх фільмів. Творець світового і українського кіно «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932), «Щорс» (1939), документально-публіцистичні - «Битва за нашу радянську Україну» (1943), «Перемога на Правобережній Україні» (1945). З 1949-51 рр. - викладач, з 1955 р. - професор Всесоюзного державного інституту кінематографії в Москві. У 1958 р. на Всесвітньому конкурсі в Брюсселі кінофільм «Земля» було зараховано до 12 найкращих фільмів світу всіх часів і народів.

Головний доповідач

Українське музичне мистецтво збагатила творчість композиторів Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Григорія Верьовки, Лева Ревуцького та ін. Так, видатний український композитор, диригент і педагог Кирило Стеценко віддавав перевагу хоровим, вокально-інструментальним, оперним жанрам, музиці до театральних вистав і обробкам народних пісень. Він організував Перший київський народний хор, дві мандрівні капели, на основі яких згодом виникла капела «Думка». Популярними були Київський симфонічний ансамбль, національні театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі.

З'явились нові імена талановитих художників та скульпторів (А. Петрицький, В. Касіян).

Головний доповідач

На початку XX століття разом із боротьбою за українську держав­ність в Україні почався рух за автокефалію Української Православ­ної Церкви. У 1919 р. було проголошено автокефалію Української Церкви. Богослужіння в українських храмах стали відправляти українською мовою.

Аналітики

У 1920 році УАПЦ нараховувала близько 1,2 тис. парафій, 30 єпископів та 1,5 тис. священиків. Загальна кількість вірян досягла 2 млн. осіб (12-14% від усього православного населення). Найбільше прибічників УАПЦ було на Київщині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині та Волині.

У 1921 р. в Києві в соборі Святої Софії відбувся Всеукраїнський православний собор, який проголосив Українську Православну Церкву автокефальною. В 1921 році Всеукраїнська Церковна Рада обрала митрополитом УАПЦ В. Липківського.

Біограф

Василь Липківський (1864-1937 рр.) - визначний діяч Української автокефальної православної церкви, митрополит Київський і всієї Русі. Народився в с. Полудні на Вінниччині. Навчався в Уманському духовному училищі, пізніше - у Київській духовній академії. У 1890-х був законовчителем державної гімназії в Києві, згодом після прийняття сану священика - настоятелем міського собору, повітовим інспектором церковнопарафіяльних шкіл Липовецького повіту. У 1905 р. звільнений з роботи за національні переконання. З 1917 р. очолив рух за автокефалію Української православної церкви. 9 травня 1919 р. відправив першу службу українською мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921 р. Всеукраїнський церковний собор затвердив проголошену автокефалію Української православної церкви і обрав В. Липківського її митрополитом. Активно працював для ідеї відродження української національної церкви, за що зазнавав постійних переслідувань. У жовтні 1927 р. делегати Всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту й заслання всіх його учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з єпископом П. Ромадановим проголосували за переобрання В. Липківського. Протягом наступних років перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, кілька разів був заарештований і ув'язнений. 22 жовтня 1937 р. був знову заарештований, а 20 листопада засуджений особливою трійкою при Київському управлінні НКВС СРСР до страти і незабаром розстріляний.

Головний доповідач

Керівництво УАПЦ заявило про лояльне ставлення до радянської влади, створило фонд допомоги голодуючим. Характерними ознаками УАПЦ стали національний характер, демократизм, прагнення відроджувати традиції українського народу. Така діяльність УАПЦ сприяла зростанню її авторитету серед народу, що бентежило радянське керівництво. Спочатку влада намагалася послабити її з середини, підтримуючи розкольницькі церковні рухи, але, не досягнувши бажаних результатів, перейшла до переслідувань духовенства й дискримінації віруючих

Більшовицьке керівництво підтримувало розкол у православній церкві й сприяло розвитку протестантських церков і нетрадиційних культів, про що свідчать документи.

Документаліст

Із постанови Політбюро ЦК КП(б)У про церковну політику

(23 листопада 1923р.)

О церковной политике (т. Логинов).

а) Подтвердить прежний курс на всемирное содействии Жива Церква

б) Принять меры к недопущению усиления тихоновщины.

в) Провести работу по отколу «левых» элементов среди тихоновцев.

г) Постановить перед комиссией задачу восстановления группы «Братства Жива Церква».

Головний доповідач

У 1921 - 1923 рр. під приводом боротьби з голодом відбулось від­крите пограбування храмів, вилучення цінностей.

Документаліст

З листа В. Леніна до членів Політбюро ЦК КП(б) про репресії представників духовенства від 19 березня 1922 р.

Зараз перемога над духовенством забезпечена нам повністю. Боротьба протии нас буде ускладнена голодом. Провести секретну нараду з керівниками ДПУ, НКЮ і Ревтрибуналу і прийняти рішення про вилучення цінностей в врах, монастирях і церквах ... вилучення провести з безпощадною рішучістю, не зупиняючись ні перед чим і в короткий термін. Що більше представників реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти - то краще.

Головний доповідач

Радянська влада вилучила до 1923 р. з монастирів, храмів і церков УСРР понад 10 млн пам'яток історії і культури, предметів побуту на суму 10 млрд руб. Уряд стверджував, що ці кошти спрямовували на подолання голоду. Проте у наступні роки антирелігійний наступ посилився. У 1925 р. За підтримки влади було створено громадську організацію Союз безбожників, що мала свій часопис «Безбожник». Згодом на місцях стали створювати гуртки юних безбожників.

Весь період 1920-х рр. держава проводила агресивну антицерковну й атеїстичну пропаганду.

Головний доповідач

У 1928 р. набув чинності Адміністративний кодекс УРСР, який містив розділ «ІІравила про культи». З його прийняттям Декрет про свободу со­вісті, який гарантує свободу віросповідання, втра­тив чинність. Ставлення до релігії з боку уряду стало непримиренним, посилилися репресії проти священиків, почалося масове закриття храмів.

Отже, у 1920-х рр. українська культура та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, усупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня.

Питання до творчої групи (ставлять студенти інших груп).

1.Які основні напрямки в мистецтві 20-х років ХХ століття?

Реалізм, український авангардизм.

2. Назвіть визначних театральних діячів періоду 20-х років?

3. Яку роль відігравала церква в духовному розвитку суспільства у 20-ті роки?

Прогнозована відповідь

Церква мала значний вплив на духовне життя українського суспільства. Характерними ознаками УАПЦ стали національний характер, демократизм, прагнення відроджувати традиції українського народу.

4.Духовний розвиток України у 20-х роках - це час відродження чи встановлення тоталітарного контролю з боку держави?

Прогнозована відповідь

Набираюча силу тоталітарна держава не була зацікавлена в докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їхнього культурного рівня. Системі, що формувалася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Водночас реалізація сталінського «великого стрибка» вимагала певного освітнього і культурного рівня учасників цього процесу. Цим зумовлюється неоднозначний і суперечливий характер культурних перетворень у 20-30-х роках. Характерними рисами духовного життя суспільства в цей час стали, з одного боку, новаторство і пошук, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продукування культури, а з іншого - форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури.

Група № 4 «Літературознавці»

ДОСЛІДЖУЄ питання:

Викладач історії України

Література та мисте­цтво в історії України завжди відігравали важли­ву роль у формуванні національної самосвідомості.

У 20-ті роки цей процес на­був свого подальшого розвитку. У чому це ви­значилося конкретно, ми дізнаємося із засідан­ня секції літературознавців.

Головний доповідач

Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки Української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 1920-х рр. викликала ду­ховний ренесанс, розмаїття літературних організацій та об'єднань. Літературно-художні об'єднання виникали та розпадалися, дискусії спалахували з новою силою.

Аналітики

Значним явищем культурного життя стали досягнення в літературі. Творчість молодих літераторів було проникнуто духом революційної романтики. З'явилось немало творів письменників, які безпосередньо брали участь в революційних перетвореннях («Вальдшнепи» і «Санаторна зона» М. Хвильового; «Вершники» Ю. Яновського; збірка «Червона писанка» А. Донченка; «Осінь», «Меценати», «Без грунта» Г. Епіка). Молоді письменники і поети пробували свої сили. Влада їх підтримувала, надаючи можливість друкуватися в газетах і журналах. В 20-х рр. в УРСР друкувалось більше 20 літературно-художніх альманахів і збірників. Виникали і розпадались багаточисленні літературні художні об'єднання.

Головний доповідач

З часів громадянської війни в Радянській Росії ширився курс на відхід від традицій минулої, «дорадянської культури» і створення нової пролетарської культури, звільненої від «буржуазного мистецтва». Так з'явилася організація «Пролеткульту», яка будувала свою діяльність на засадах:

• відмови від загальної буржуазної культури,

• створення культурної спадщини трудящих,

• залучення до створення пролетарської культури широких народних мас.

На відміну від Росії, «Пролеткульт» в Україні не мав особливого впливу, але дав поштовх до створення різноманітних масових літературних організацій.

У 20-ті pp. в Харкові діяла письменницька організація «Плуг» (голова - С. Пилипенко), яка, орієнтуючись на селян, поставила перед собою мету забезпечити їх доступною літературою. Об'єднання стало залучати до літературної діяльності кореспондентів сільських газет, вчителів, учнівську, студентську молодь. Художній рівень публікацій був невисоким, але головним було наблизити свої твори до трудового народу. Свого часу «плужанами» були А. Головко, Д. Гуменна, Г. Епік, Н. Забіла, П. Панч та ін.

1923 року була заснована Спілка пролетарських письменників України «Гарт» (голова - В. Еллан-Блакитний). У своїй програмі вона декларувала «боротьбу проти буржуазного мистецтва», залучення «до літературної творчості пролетарських мас». До «Гарту» входили П. Тичина, В. Сосюра, М. Йогансен, В. Поліщук, М. Хвильовий та ін. Головним центром спілки став Харків, відкрилися філії в Києві, Одесі, Дніпропетровську.

Аналітики

Крім цих об'єднань, в Україні діяли й інші письменницькі групи. Найбільший авторитет серед них мала група «неокласиків» (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувались твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша. Вони вважали доцільним перенести на українську основу європейську класику, щоб підняти «планку художності» вітчизняної літератури.

Головний доповідач

Радикальні модерністи нової хвилі, що тяжіли до західної культури, теж почали організаційно згуртовуватися. У 1921 р. в Києві утворилася «Асоціація панфутуристів» (М. Семенко, Г. Шкурупій, Ю. Шпол, І. Слісаренко, М. Бажан та ін.), естафету якої після її занепаду підхопила харківська «Нова генерація» (1927-1931 рр.). Пропаганду та утвердження техніцизму в літературі було покладено в основу діяльності «Літературного центру конструктивістів» (1924-1930 рр.) та літературно-мистецької групи конструктивістів «Авангард» (1926-1930 рр.).

Прихильники класичних європейських форм і канонів створювали в 20-ті роки свої творчі угруповання. Зокрема, М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, В. Підмогильний, Л. Старицька-Черняхівська, Д. Загул протягом 1923-1924 pp. належали до літературного об'єднання «Аспис» («Асоціація письменників»). Логічним продовженням «Аспису» та його ідейними спадкоємцями згодом стали «Ланка» та «Марс» («Майстерня революційного слова»).

Аналітики

Активізації мистецького життя сприяв бурхливий розквіт видавничо-публіцистичної сфери. У 20-х роках у республіці видавалося понад 20 літературно-художніх та громадсько-політичних альманахів і збірників, 10 республіканських газет і 55 журналів. Час від часу в суспільстві виникали дискусії щодо розвитку української культури.

Головний доповідач

У 1925 р. виникла ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський), яку очолив талановитий поет, новеліст, публіцист М. Хвильовий (Фітільов). Ставлячи питання про необхідність підняття рівня української літератури, Хвильовий закликав літераторів орієнтуватися не на Москву, а на Європу.

У тому ж році серед літераторів розвернулась дискусія, яка тривала три роки, про шляхи розвитку літератури і мистецтва в Україні. Мова йшла про те, яку орієнтацію обрати : свою рідну народну, російську чи європейську. Розгортання літературної дискусії викликало хвилювання більшовицького керівництва. Керівництво приклало значних зусиль, щоб направити дискусію в бажане для себе русло, звинувативши при цьому Хвильового в єднанні не тільки «з буржуазією, але і з фашистами». З часом дискусія перейшла з літературної площини в політичну і стала засобом зведення рахунків з опонентами і посилення протиріч серед літераторів. Нарешті більшовицькому керівництву вдалося взяти письменницькі кадри під свій контроль.

Жваві дискусії про шляхи розвитку української літератури викли­кала діяльність М. Хвильового. Виступаючи в дискусіях 1920-х рр., М. Хвильовий наголошував на тому, що без Європи українське відродження неможливе. Його статті викликали захоплення в колі українських письменників. Слово надається біографу.

Біограф

Мико́ла Григорович Хвильови́й (13 грудня 1893, Тростянець - 13 травня 1933 р., Харків) - український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.

1919 вступив до КП(б)У. Член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій - «Гарт» (1923), «ВАПЛІТЕ» (Вільної академії пролетарської літератури) (1925), «Пролітфронту»(1928).

Основоположник течії активного романтизму та пролетарської поезії. Автор поетичних збірок «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), збірок оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924), романів «Вальдшнепи», «Санаторійна зона», «Сентиментальна історія». Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості (лінія, яку проводили «Гарт» та спілка селянських письменників «Плуг»). Своїми публіцистичними та критичними працями (серія «Камо грядеши», 1925 р.; «Думки проти течії», 1926 р.; «Апологети писаризму», 1926 р.) зініціював літературну дискусію 1925-28 рр.. Під час неї висловив вимогу перед новою українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Й. Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску, Хвильовий 1926 р. визнав свої «помилки», а в січні 1927 погодився на своє виключення з організації. У січні 1928 р., перед поверненням в Україну, у листі до газети «Комуніст» засудив своє гасло «Геть від Москви!». Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. Після повернення в Україну продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928-1930 рр.) та «Політфронт» (1930-1931 рр.). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом. 13.05.1933 р. у Харкові покінчив життя самогубством.

Після висунення М. Хвильовим гасла «Геть від Москви!», реальний зміст якого полягав у відмові від стилю та канонів російської літератури, а не в закликові до політичного розмежування, під тиском офіційної влади дискусія була переведена в політичну площину: письменника почали звинувачувати в націоналізмі.

5. Художнє відображення проблеми «українізації» в 20-х роках в п'єсі М.Куліша «Мина Мазайло»

Викладач історії України

Нашим сучасником вважа­ється також відомий драматург Микола Куліш. Його п'єси ставив у своєму театрі «Березіль» ре­жисер Лесь Курбас.

Викладач української літератури.

«Мина Мазайло - одна з кращих п'єс Миколи Куліша, що була написана у буремні і хвилюючі роки піс­ля революційного, економічного і культурного від­родження України, про яке ви почули з уст ви­кладача історії.

Роботу над комедією «Мина Мазайло» М. Куліш завершив наприкінці 1928 року. Рукопис про­читав у театрі «Березіль». Режисер Лесь Курбас і його актори були в захопленні. Ніхто в багато­національній літературі ще так нещадно не ого­лював й не висміював задавнені пухлини зловіс­ного войовниче наступального великодержавного шовінізму.

Головний доповідач:

«Мина Мазайло»

Важливе місце у творчому доробку письменника посідає сатирична комедія «Мина Мазайло», присвячена актуальним питанням національного відродження України.

Тема та ідея, особливості сюжету.

В основу твору покладе­но начебто анекдотичну історію про те, як харківський служ­бовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив поміняти своє прізвище (в якому вбачав причину своїх життєвих і службових поразок) на пре­стижніше - російське Мазєнін. Однак під пером драматурга суперечка з приводу такого незначного факту, як зміна прізвища, поступово переходить у сімейну дискусію і вихо­дить на рівень національної проблеми.

Документаліст:

У заяві до Головреперткому 24 квітня 1929 року Куліш писав: «Вибравши для комедії «Мина Мазайло» тему - міщанство і українізація, я, в першу чергу, звернув увагу на криштально витриману ідеологічну установку п'єси, зважу­вав кожну дію, вивіряв кожне слово».

Головний доповідач:

Обравши жанр сатиричної комедії, письменник засобами гротеску і разючої сатири викриває ті суспільні анти­українські явища, які знову ожили наприкінці 20-х років, висміює носіїв великодержавного шовінізму. Це - провідна думка твору. Сюжет п'єси простий, і причина майбутнього конфлікту прочитується одразу з підняттям завіси: Мина Маркович Мазайло хоче змінити своє прізвище на пре­стижніше, а його син Мокій, котрий «збожеволів од своєї укрмови», намагається цьому перешкодити. Власне, захоп­люючих, динамічних подій, розлогого сюжету в творі наче й немає. Проте комедія, порушуючи актуальні проблеми з життя нашого народу, помітно вирізняється глибокою ідеєю.

Документаліст:

Це був зразок драматичного твору, про який мріяв Лесь Курбас. Він вважав, що змістом п'єси може слугувати певна ідея, а не дія. Тому талановитий режисер наголошував: «Я вважаю п'єсу «Мина Мазайло» за виключну річ, як і взагалі Куліша я вважаю за геніальну людину!»

Головний доповідач:

Питання мови, точніше, ставлення до неї персонажів лягло в основу конфлікту, що розгортається в комедії у формі дис­кусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії (Мина - Мокій, Уля - Мокій, тьотя Мотя - дядько Тарас та ін.). Вдало дібрані мовні засоби допомагають авторові яскравіше індивідуалізувати характери комедійних персонажів, виявити малоросійську меншовартість і духовну порожнечу українського міщанства.

Документаліст:

Цікаві спогади дружини письменника Антоніни Куліш: «Микола безнастанно працював над мовою, знав він її доско­нало, як небагато його сучасників. Особливо він захоплював­ся мовою, пишучи «Мину Мазайла» (почав писати цю п'єсу, шукаючи нових драматичних форм), часто при столі він прочитував нам цілі лекції, говорячи про те, як мало на світі таких багатих та соковитих мов, як наша українська».

Аналітик 1:

П'єса побудована за зразком класичної єдності місця і дії, як і в класицистичній комедії, в ній переважають однолінійність створення образів, максимальна оголеність і гротесковість характерів. Ведучи мову про традиції, варто наголо­сити на художній спорідненості Мини Мазайла з Мольєровим Журденом, нещадно висміяним у сатиричній комедії «Міщанин-шляхтич» (наприклад, герой Куліша, як і Журден, намагається ввійти у вище товариство, наймає вчительку, щоб навчитись правильної вимови і гарних манер тощо).

Незважаючи на певну однобічність при змалюванні драма­тичних характерів та помітну авторську налаштованість на відповідну ідею, образи комедії «Мина Мазайло» відбивали правду життя, те типове і суттєве, що характеризувало тогочасне суспільство. Наприклад, національний нігілізм, як домінуюча риса характеру частини персонажів, розкриває і складає суть малоросійства, є підґрунтям ідей великодержав­ного шовінізму.

Велику роль у сценічній постановці комедії відігравав та­кий елемент інтер'єру, як двоє великих, у півтора людського зросту, дзеркал, в яких укрупнювалося, чіткіше проступало і здавалося ще потворнішим усе негідне й соціально потворне. Це давало змогу глядачам стежити за поведінкою акторів водночас на кону і в дзеркалах.

Документаліст:

В результаті цього, за слова­ми актора театру «Березіль» Йосипа Гірняка, який виконував роль Мини Мазайла, ідейний дух п'єси, її соковите слово наповнювали весь сценічний простір, і тоді проблема українізації й міщанства розглядалася ширше, об'ємніше. Виходячи з Мазайлової оселі в харківському передмісті на Холодній Горі на всю тогочасну Україну, проблема висвітлю­вала цілу історичну епоху, ті обставини життя українців, що склалися протягом кількох століть, давала простір для роздумів про долю української мови, культури, цілої нації.

Аналітик 1:

На відміну від «Народного Малахія», де яскраво змальовано характер лише одного драматичного героя - Малахія Стаканчика, у цій п'єсі привертають увагу кілька коло­ритних типажів: Мина, Мокій, тьотя Мотя, дядько Тарас, учителька «правильних проізношеній» та інші. Характери комедії виписані майстерно, поведінка героїв, їхні репліки психологічно вмотивовані.

Головна постать у творі - Мина Мазайло, що уособлює духовну порожнечу і малоросійську меншовартість міщан. Його намір зректися свого прізвища породжує низку сюжетних колізій.

З убивчою іронією й презирством розвінчується національ­ний нігілізм обивателя, який, вигадавши електричну му­хобійку і заснувавши у власній квартирі своїм коштом «соціалістичеського лікнепа правильних проізношеній», прагне стати «порядочним человеком». Він зненавидів своє прізвище, яке перешкоджало йому дістатися вищого щабля службової ієрархії: «Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті,- Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти - Мазайло! За репетитора не брали - Мазайло! На службу не прийняли - Мазайло! Од кохання відмовлялися - Мазай­ло!..»

Мина цурається свого українського прізвища, мови, куль­тури; готовий убити рідного сина, щоб той не завадив здій­снити задумане: «Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні - то через труп переступлю. Через труп!..» На його думку, українізація принижує, робить з нього другосортну людину: «Сердцем передчуваю, що українізація - це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». Досить влучну характе­ристику Мині дав син Мокій, назвавши його «валуєвським асистентом».

Аналітик 2:

Чи не найколоритніша постать у творі - Мотрона Розторгуєва з Курська, тітка Мокія і Рини по матері. Уже перша її репліка викликає і гіркий сміх, і тривогу за долю рідної мови. Приїхавши на українську землю, вона була вражена нечуваним, як їй здалося, зухвальством українців: «Не бачи­ли, не читали? «Харків» - написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь - отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь - не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?» Вихована в дусі великодер­жавних традицій, Розторгуєва відкидає таке поняття, як українська нація: «Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями?..»

Українці тьоті Моті взагалі видаються чужоземцями: «Та українці - то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?»

Її репліку досить влучно парирує Мокій: «Вони такі росіяни, як росіяни - українці...»

До українізації у Мотрони своє ставлення: вона повністю солідарна з російськими Турбіними, заявляючи, що це чорний туман, все це минеться і «зостанеться єдина, неподільна». її шовіністичну зверхність підтверджують і сентенції на зразок: «Це ви серйозно чи по-вкраїнському?», «А по-моєму, гораздо прилічнєє бить ізнасілованной, нежели українізірованной» тощо.

Згущуючи фарби, автор вдається до нещадної сатири, гро­теску та влучного шаржування. Абсурдні твердження Розторгуєвої, що «українська мова - то австріяцька видумка», як і вся її поведінка («А тьотя ходила Наполеоном і думала») допомагають не лише розвінчати негативні явища, а й заго­стрити проблему.

Аналітик 3:

Окрім Розторгуєвої, яскравою представницею російського шовіністичного табору є гімназійна вчителька Баронова-Козино, в якої Мина навчається правильної російської вимови. Подібна постать у творі - це гостра сатира на вчителя-русифікатора нашого краю. Цей образ засвідчував живучість російських шовіністичних ідей.

Документаліст:

Характерно, що прототипом Баронової-Козино слугувала Народовська - директорка і власниця приватної гімназії, в якій навчався Куліш. Мати директорки негативно ставилася до молодого гімназиста че­рез його «хохлацьке» походження.

Аналітик 3:

Як і за царського режиму, Баронова-Козино пропагує російську мову, культуру, підкреслюючи її значимість, на­томість зневажаючи національну гідність і почуття інших на­родів. Помітне шаржування характеру героїні допомагає ав­торові гостро висміяти ворожі проімперські сили, які чинили шалений наступ на українізацію, з одного боку, і водночас застерегти: процеси національного відродження в Україні по­ступово починають згортатися.

Полярний до шовіністок образ дядька Тараса з Києва. Це національно свідомий українець, який гаряче вболіває за рідну мову, ревниво обстоює її самобутність, бореться за збе­реження національного кореня, козацького духу:

- Нехай ми шовіністи, нехай... Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите?.. Є своє сло­во «універсал», а ви «маніфеста» заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га?.. Рідне слово «пристрій» ви на «апарат» обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що без пристрою і блохи не вб'єш. Забули, а ви думаєте апара­том, га?.. Українізатори! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й на геть­мана не перекласти? Хіба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане!

З появою в п'єсі тьоті Моті і дядька Тараса конфлікт набу­ває більшої гостроти і політичного забарвлення. До дискусії активно долучаються представники непримиренних таборів - російських шовіністів і свідомих українців. Дядько Тарас глибоко обурений, що в столиці України не чути української мови: «Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає,- приступу немає».

Разом з тим персонаж в окремих епізодах діє невпевнено. Він позбавлений необхідної рішучості й волі в досягненні ме­ти і, зрештою, викритий Розторгуєвою (у 1918-му носив жов­то-блакитний прапор!), капітулює перед своїми опонентами.

Наприкінці твору дядько Тарас погоджується зі зміною Мазайлом прізвища, навіть пропонує свої варіанти. Однак, демонструючи свою тугу за минулим, він забуває про найго­ловніше: що саме так рветься національне коріння народу, нації. Водночас герой вміє аналізувати, передбачати долю тих, хто повірив у національне відродження і вже в наступному десятиріччі зазнав нечуваних репресій. «їхня українізація - це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!» - застерігає дядько Тарас.

Аналітик 4:

Головним опонентом войовничого міщанства змальовано в комедії Мокія. Він активно дискутує з тими, хто чинить опір українізації, рішуче розвінчує ідеї російського шовінізму, які намагається утвердити в своїй родині Мина Мазайло. Мокій не лише не хоче міняти прізвища, а й вважає, що до нього слід додати колись втрачену частину «Квач» (Мазайло-Квач). Хлопець гаряче пропагує красу рідної мови, демонст­рує глибокі знання не тільки з філології, а й з етнографії, антропології, історії. Своє захоплення красою й багатством змістових нюансів української мови драматург передає за допомогою реплік-монологів Мокія. Ось приклад того, як він пояснює Улі етимологію дієслова бринить:

- «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає - він високо, ледве видко - бринить... можна сказати - аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить... Або кажуть - думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна - бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню... Гу­ба бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілувати хоче.

На відміну від інших, колізія Уля - Мокій хоч і витрима­на в комічному плані, все ж досить часто набуває ліричного забарвлення. На жаль, хлопець наївно вірить у можливість вільного розвитку української мови за більшовицького режиму. Неприйнятним стає і передбачення молодих ком­сомольців - друзів Мокія: ніби настане такий час, коли «кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш нумер 35-51».

Певні ідейно-естетичні функції у творі виконують такі персонажі, як Лина, дружина Мини, його дочка Рина (колишня Мокрина), агресивно-енергійна міщанка, її наївно-лірична подруга Уля Розсоха, перейменована на російський лад у Розсохину, та інші.

Аналітик:

Характерний фінал комедії: сюжетні колізії завершуються несподівано. Не судилося збутися намірам комедійних персо­нажів: гра Улі переростає у справжнє кохання до Мокія, дівчина проймається його ідеями. Таким чином, луснув план впевненої в собі протягом майже всієї комедії Рини, якій зда­валося, що, нарешті, збулася мрія Мини стати Мазєніним: у газеті з'являється публікація про звільнення його з посади «за систематичний і зловмисний опір українізації».

Досконалість діалогів, гострота реплік, широке викори­стання прислів'їв, приказок, порівнянь тощо - характерні ознаки мистецького стилю Куліша. Загалом же п'єса засвідчила естетичне зростання драматурга, підвищення його майстерності.

Документаліст:

Сценічне втілення. Діставши від Головреперткому респуб­ліки категорію «А», що визначало пріоритетність п'єси для укладачів репертуару українських театрів, комедія «Мина Мазайло» тріумфально обійшла театри Дніпропетровська й Маріуполя, Житомира й Вінниці, Херсона й Одеси. У київ­ському театрі імені І. Франка як дотепну побутову комедію її поставив Гнат Юра, в харківському театрі «Березіль» як гостру сатиричну комедію - Лесь Курбас.

Такі твори, як «Народний Малахій» і «Мина Мазайло», давали ґрунт для вагомих філософських і політичних уза­гальнень та історичних аналогій, для роздумів над долею української нації. Їхня поява породжувала іноді абсолютно полярні оцінки, про що, зокрема, засвідчив театральний дис­пут 1929 року. Микола Хвильовий, маючи на увазі «Народ­ного Малахія» і «Мину Мазайла», доводив, що «тільки епохальні п'єси можуть викликати таку велику дискусію і тільки обмежені люди не розуміють, що саме такі п'єси й роблять у театрі епоху».

Головний доповідач:

Серед творчих індивідуальностей, які стояли коло розвою української драми 20-х - початку 30-х років, особлива роль належить Миколі Кулішу. Широчінь жанрового спектра його творів іде від народної драми й сатиричної комедії до лірико-романтичної сонати й соціально-психологічної драми. Він став автором нової форми драми, якою була «Патетична сона­та», позначена впливами барокового мистецтва; кращі його твори - це драми ідей, що споріднювало їх із драматургією Лесі Українки, Генріка Ібсена, Антона Чехова.

Непересічна також і роль Миколи Куліша в становленні й розвиткові української сатиричної комедії, в зображенні яс­кравих сатиричних типажів міщан, бюрократів, русотяпів. Провідне місце у творчості драматурга посідає тема націо­нального відродження. Ним створені колоритні національні характери (Малахій Стаканчик, Іван Ступай-Ступаненко та його дочка Марина тощо).

У той час і Лесь Курбас, талановитий режисер і реформа­тор національного театру, створив легендарний «Березіль». Лесь Курбас - один з небагатьох тодішніх режисерів, хто глибоко розумів і поділяв ідейно-естетичні ідеали Миколи Куліша і найтісніше співпрацював з ним.

У своїх самобутньо-мистецьких і неповторних драматич­них полотнах Микола Куліш, як ніхто інший, зумів змоделювати соціальні проекції майбутнього. Тому його твори зву­чать особливо актуально сьогодні, в період нової хвилі національного відродження в Україні.

Викладач української літератури. Закінчений наприкінці 1928 року твір миттєво викликав за­цікавленість й здобув широку підтримку з боку широких верств українського суспільства.

В березні та квітні 1929 року комедію було поставлено в Дніпропетровському театрі імені Шевченка, Курбасовому «Березолі» (Харків), теа­трі імені Франка, яким керував Гнат Юра (Київ). Комедію Куліша грали в Дніпропетровську, Житомирі, Херсоні, Одесі, Вінниці, Маріуполі. У Києві, поруч із виставою франківців, «Мина Мазайло» жив на сцені обласного пересувного те­атру (ОРПС).Ш).

Комедію «Мина Мазайло» було видруковано в гумористично-сатиричному альмана­сі «Літературний ярмарок» (шосте число за 1929 рік). У тому ж 1929 році п'єса вийшла в Харкові окремою книжкою.

Після постановки в театрах і публікації коме­дія стрімко одержала визнання. Проблематика, художні реалії твору жваво обговорювалися у пре­сі, стали предметом дискусій, у процесі вислов­лювалося чимало високих і дуже високих оцінок, зокрема М. Хвильового, Остапа Вишні. Образи, характери п'єси активно проектувалися на тогочасну українську дійсність і трактувалися як живі й оригінальні типи з навколишнього життя.

Мені хотілося б звернути вашу увагу на вислов­лювання письменника М. Могилянського, яке, на мій погляд, найбільш чітко ілюструє настрій національної інтелігенції періоду «українізації»:

«Впечатление от статей Хвылевого подобно тому, будто в комнате, где было так душно, что было тяжело дышать, отворили окна, и легкие вдруг ощутили свежий воздух».

Питання до творчої групи (ставлять студенти інших груп).

1. Чому п'єсу «Мина Мазайло» називають філологічною комедією? Яка особливість основного конфлікту твору?

(Названу драму недарма називають "філологічним водевілем", адже проблематика твору й усі події в ньому розгортаються навколо одного питання - самобутності української мови.)

2. Чому кращі п'єси Куліша називали «драмами ідей»? Традиції яких драматургів він продовжував?

3. Що вам відомо про творчу співпрацю Куліша з Лесем Курбасом?

(Микола Куліш вважав Леся Курбаса видатним режисером і мислителем. Куліш цінував Курбаса як аналітика мистецтва і літератури, як людину широкої гуманітарної освіти, одного з теоретиків української культури.

Дружба між Кулішем і Курбасом тривала 8 років - аж до смерті, і мала великий вплив на становлення українського театру у першій половині XX століття.

Через те, що Лесь Курбас дуже шанував Куліша, його п'єси ставилися у театрі «Березіль» найчастіше. Безпосередньо Лесь Курбас поставив «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Граса», а за його підтримки ставили п'єси «Комуна в степах» і «97». Якби не заборони реперткому, у цьому театрі також було би поставлено комедії «Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», драми «Зона», «Закут», «Вічний бунт», «Патетична соната» - це було в намірах театру «Березіль».

Лесь Курбас вважав Миколу Куліша провідним українським драматургом і неодноразово говорив про це у численних виступах, диспутах, статтях. При цьому Курбас був одним із найретельніших аналітиків творчості Куліша. Відзначаючи особливість драматичної манери, режисер акцентував увагу на тому, що вона «романтична в реалістичному».)

Сценка № 3 (Звістка про звільнення з посади Мини Мазайла - Мазєніна за опір українізації).

VI. Систематизація та узагальнення навчально­го матеріалу

Викладач історії України

Неп вніс корективи в розвиток духовної сфери радянського сус­пільства, у тому числі відбулося:

• насильницьке впровадження марксистської ідеології;

• реформування системи освіти (обмеження отримання освіти
  «бувшим»);

• введення в Карний кодекс відповідальності за переконання;

• посилення боротьби з неписьменністю;

• активізація антирелігійної кампанії;

• заслання за кордон видатних представників інтелігенції.

За час запровадження політики коренізаціі в Україні було здобуто набагато більше політичних успіхів, ніж в інших союзних респуб­ліках. Політика коренізаціі сприяла розвитку української націо­нальної культури, хоча й здійснювалася під пильним оком центру та супроводжувалася репресіями проти тих, хто був звинувачений у «націонал-комунізмі».

Разом із тим мало місце знищення творів, які не вкладалися в ідео­логічні рамки режиму, діяльність творчих союзів мала пропартійну спрямованість. Головним завданням партії була стандартизація ду­ховного життя. Духовна сфера перебувала в лещатах партійної ідео­логії. Державний контроль за розвитком духовного життя в країні був складовою радянської моделі тоталітаризму. Попри це, в україн­ській культурі 1920-х рр. спостерігався творчий злет узагальнюючи відповіді студентів, наголошує на тому, що політика «українізації» стала новим відчутним імпульсом для розвитку українського суспільства та культури.

Це був надзвичайний період розвитку культури, за часів радянської влади у нашій історії.

Викладач української літератури

Мені хотілося б звернути вашу увагу на активне станов­лення літератури у 20-і - на початку 30-х рр., бо саме на цю сферу культури політика «україніза­ції» мала найбільший вплив.

Таким чином, у 20-і роки українізація зро­била досягнення культури надбанням народу, у свідомості народу вона порівнювалась з успі­хами у просвітництві, літературі та мистецтві, із соціально-економічною модернізацією та навіть із державністю. Здавалося, що може статися злиття національної ідеології та комунізму, й українці досягнуть самостійності й у соціально-економічній галузі. Але події 30-х років розвіяли ці ілюзії.

Обговорення проблемних питань уроку:

1. У чому полягав суперечливий характер розвитку культури Україні в 20-х рр. XX ст.?»

Набираюча силу тоталітарна держава не була зацікавлена в докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їхнього культурного рівня. Системі, що формувалася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Водночас реалізація сталінського «великого стрибка» вимагала певного освітнього і культурного рівня учасників цього процесу. Характерними рисами духовного життя суспільства в цей час стали, з одного боку, новаторство і пошук, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продукування культури, а з іншого - форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури. Цим зумовлюється неоднозначний і суперечливий характер культурних перетворень у 20-30-х роках.

2. У чому актуальність п´єси Миколи Куліша «Мина Мазайло»?

У цьому творі найвидатніший український драматург двадцятого століття Микола Куліш яскраво зобразив процес українізації, який відбувався у двадцяті роки. І саме завдяки цьому п'єса не втратила своєї гостроти і в наш час. Чому? Тому, що дійсність того часу і наше буття схожі: в Україні відбувається процес відродження національної культури та мови, національної самосвідомості та української нації взагалі. Українізація, як і будь-що, має і своїх прихильників, і своїх супротивників. Одні допомагають їй, інші стають на перешкоді.

П'єса Миколи Куліша "Мина Мазайло" дуже актуальна в наш час. Ще рано нам безжурно сміятися над відсутністю національної самосвідомості в героях твору, бо й сьогодні антипатріотизм - велика проблема українського народу. Невже зневажаючи рідну мову і культуру люди відчувають себе вищими за інших? Невже наша доля - доля "безбатченків"? Ні! Вірю, що скоро в моїй країні не стане мазайлів, а житимуть лише справжні громадяни, свідомі свого національного обов'язку.

Закріплення нового матеріалу

Інтерактивна вправа «Мозкова атака»

1. У галузі національної політики ХІІ з'їзд РКП (б) проголосив курс на (коренізацію)

2. Назвіть жанр твору «Мина Мазайло». (Сатирична комедія).

3. Коренізація в Україні проходила у формі (укранізації)

4. Як тему комедії «Мина Мазайло» визначив сам автор? (Міщанство і українізація).

5. Елітними навчальними закладами які забезпечували більшовицьку партію і державу кваліфікованими працівниками були (інститути)

6. Якої думки про українізацію дядько Тарас? (Виявлять українців і знищать.)

7. Що говорив Мина Мазайло про українізацію? (Це спосіб зробити його другосортним.)

8. Націонам-комуністичні погляди О.Шумського та М.Волобуєва керівництво більшовицької партії (засудило)

9. Укранізація розпочалась (1923 р.)

10. Визначте ідеї твору. (Розвінчання національного нігілізму, духовної обмеженості на матеріалі українізації (втілене в образах Мини, Мокія, дядька Тараса, тьоті Моті); Сатиричне викриття бездуховності обивателів, що зрікаються своєї мови, культури, родового коріння).

11. Першим президентом Вільної академії пролетарської літератури (Вапліте) став (М. Хвильовий)

12. УАПЦ була створена (1921 р.)

13. Створений 1922 р в Києві театр «Березіль» очолював (Лесь Курбас)

14. З 1922 р Всеукраїнську академію наук очолював (М.С. Грул)

15. Українська політична еміграція зустріла українізацію (позитивно)

16. Фільм «Звенигора» та «Арсенал» створено режисером (О. Довженко)

17. Найвідомішими літературними об'єднаннями цього часу були («Плуг», «Гарт», «Валліте»)

18. Перший листрополит УАПЦ (В.Липківський)

19. Через що посварилися й образили одна одну мати і Рина? (Через телеграму тьоті Моті в Курськ.)

20. Через що посварилися

21. Яке завдання дала Рина подрузі Улі? (Закохати в себе Мокія.)

22. Що хотів додати до свого прізвища Мокій? (Загублену половинку - Квач.)

23. Кого запросив Мазайло для вивчення правильної російської вимови? (Баронову-Козино.)

24. Як Мокій намагався довести, що Уля - українка? (Через антропологію.)

25. Яку московську виставу згадувала тьотя Мотя у суперечці? («Дні Турбіних».)

26. Який пристрій вигадав Мазайло і що ставила йому в заслугу тьотя Мотя? (Електричну мухобійку.)

27. Що говорив про прізвища в майбутньому комсомолець Губа? (Буде всесвітня нумерація.)

28. Хто відвідав у маренні Мину Мазайла? (Дід Запорожець, Чумак, Селянин.)

29. Чим закінчується комедія? (Мазайла звільняють з посади.)

30. Чи справді Мині Мазайлові через його українське прізвище не поталанило в житті? (Ні, він мав гарну посаду, квартиру, дружину та дітей, був забезпечений матеріально; Так, бо відчував себе нещасним, «другосортною людиною»).

31. Хто з героїв найбільше вам запам´ятався, вразив? Чому саме?

Запам'ятайте терміни і дати:

Основні поняття і терміни: культурна револю­ція, коренізація, українізація, лікнеп, ренесанс, автокефалія, шовінізм; комедія, монолог, конфлікт, іронія, гротеск.

Основні дати:

1921 р. - створена Всеукараїнська Академія наук;

1921 р. - створена Українська автокефальна церква (УАПЦ)

1923 р. - створено добровільне товариство «Геть неписьменність», очолюване Г. Петровським;

1923 р - XII з'їзд РКП(б) проголосив політику коренізації;

1925-1927 рр. - літературна дискусія;

1928 р. - написання М. Кулішем комедії «Мина Мазайло».

Оцінювання знань студентів, виставлення і ар­гументування оцінок.

1. Які завдання я ставив перед собою, вивчаючи тему (достатній рівень, середній чи високий)?

Які знання мені вдалося одержати, з яких джерел? (Розповідь вчителя, допомога товариша, підручник і т. ін.).

2. Які почуття та чому викликав в мене цей пе­ріод історії.

заключна частина заняття

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

Скажіть, будь ласка, які Ви бачити шляхи розвитку державної мови на сучасному етапі?

(Студенти висловлюють свої думки щодо української мови, її державного статусу, розвиток на сучасному етапі)

Студент 1

Мова - це характер народу, його пам'ять, істо­рія і духовна могутність.

Студент 2

У ній відбивається пси­хічний стан народу, його звичаї, традиції, побут, сучасне і минуле, його розум і досвід, сила і краса душі.

Студент 3

Мову рідну треба берегти, плекати.

Студент 4

Занепад мови - це духовне зубожіння народу як нації. Ми не повинні допустити цього.

Студент 5

Знаємо, що зневага до української мови, ця за­давнена небезпечна хвороба, йде з далеких часів.

Студент 6

Пригадаємо цинічний вислів міністра внутріш­ніх справ Валуєва з таємного циркуляру 1863 р.: «... ніякої малоросійської мови не було, нема і бути не може.

Студент 7

Другорядну роль українській мові відводили й у радянські часи. Хвороба неприйняття мови ці­лого народу, його культури вражає розум і душу декого з нас і сьогодні.

Студент 8

Скільки нас, малоросів і хохлів, які розучилися гордитися своєю нацією, своєю історією і рідною мовою!? Скільки сьогодні оцих мин і моть, оцих жуків-короїдів, які нищать нашу державність?

Викладач української літератури

Отже, як ми з вами з´ясували, мовне питання досить серйозне. Страшно, коли на своє озброєння беруть політики мову, щоб збільши­ти свій лекторат. Чи такі вже українські патрі­оти, беззастережно, безкорисливо віддані душею і тілом Україні, оті депутати Верховної Ради, державні службовці всіх рівнів, які не володіють українською мовою або нехтують нею? Чи не від них іде голос про «насильственную украинизацию» і «двоязычие»?

Викладач історії України

22 роки Україна є самостійною державою. Українська ж мова, яка за статтею 10-ю Конституції України названа державною, ще й до цього часу блукає неприкаяною сиротою у деяких регіонах України. Наша Луганська область - не виняток. Це проблема, над вирішенням якої повинен мір­кувати кожний свідомий українець.

Студент 9

Так, ми не повинні бути байдужими до того, як живе наша, рідна мова, функціонує, розвивається. А якщо нашу душу переймає байдужість, а то і ворожість до всього українського, то хто ми тоді? Яничари? Манкурти? Моральні невігласи, «мини-мазайлики», «тьотімоті»?

Студент 10

А яке майбутнє держа­ви, в якій - нехтують державною мовою? Чи є воно в неї? А ми, молоде покоління? Що робимо для того, щоб повернути мові всі її функції, повернути їй гідність, всі належні їй права?

Викладач української літератури

Кожна освічена людина, яка проживає в Україні, повинна володіти літературною укра­їнською мовою. Русизмам, які найбільше засмічу­ють її, не повинно бути місця. Пригадайте, як пи­сав великий Максим Тадейович Рильський: «Як парость виноградної лози плекайте мову, пильно, ненастанно політь бур'ян. Чистіше від сльози вона хай буде». А русизми - один з видів того мовного бур'яну.

Викладач історії України

Нам приємно, що наші міркування з приводу державності україн­ської мови, її ролі і функції співпадають. Дійсно, занепад мови - це духовне зубожіння народу як нації. Ми не повинні допустити цього! Вивчайте рідну мову, переймайтеся її красотами, шануйте її. Це престижно, це актуально, це патріотично!

Споконвіку в держави, у нації

Стало добрим законом, панове:

Жить не може людина у Франції

І не знати французької мови.

То вода для людини для спраглої,

Джерело життєдайне, чудове,

Жить не може людина у Англії

І не знати англійської мови.

В кожній мові - квітіння конвалії,

Гуркіт грому і гомін діброви.

Жить не може людина в Італії

І не знать італійської мови.

І з колиски до миті останньої

є в людині розуміння здорове.

Жить не може людина в Іспанії

і не знати іспанської мови.

Хай слова вирізняються в реченні,

Як зерно - не жмуття полови,

Жить не може людина в Туреччині

і не знати турецької мови.

Може, в мене поняття і спрощені,

та тримаюсь такої основи:

жить не може людина в Угорщині

і не знати угорської мови.

Жить не можна в Норвегії,

Швеції, у Румунії, коло Молдови,

у Німеччині, в Польщі, у Греції

і не знати державної мови.

Тож думки пропливають, як тіні,

в далину, в безгоміння Дніпрове:

Жити можна лише в Україні

і не знати вкраїнської мови.

(Микола Яременко

«Слово про державні мови»)

VIII. Домашнє завдання.

Завдання студентам. За ходом ознайомлення з відповідним матеріалом теми та використовуючи легенду карти «Культурне життя України в 1921-1928 рр.» (атлас Історія України, 10 кл., с. 15), складіть таблицю «Досягнення культури України в 1921-1928 рр.», висвітливши досягнення в освіті, науці, літературі, мистецтві та друці.

Скласти усний (або письмовий твір) про те, чи може вплинути і як прізвище, ім´я людини на її долю.