Научная работа Максим Горький и Мануйловка

35

Міністерство освіти і науки України

Мала академія наук України

Полтавське територіальне відділення МАН України

Секція зарубіжної

літератури

Максим Горький і Мануйлівка

Автор:

Срібний Євгеній Валерійович,

учень 10 класу

Мануйлівської ЗОШ I - III ст.

Науковий керівник:

Литовченко Світлана

Володимирівна,

учитель зарубіжної літератури

Мануйлівської ЗОШ I - III ст.

Науковий консультант:

Артюшенко Людмила Павлівна,

директор Мануйлівського

літературно-меморіального

музею О.М.Горького

Козельщина - 2009

ЗМІСТ

Вступ ----------------------------------------------------------------------------- 3

Розділ I. Максим Горький і Мануйлівка-----------------------------------5

1.1. Пєшкови у Мануйлівці---------------------------------------------------5

1.2. М.Горький і самодіяльний театр с. Мануйлівки-------------------12

1.3. М.Горький і народний хор с.Мануйлівки---------------------------14

Розділ ІІ. Вшанування пам'яті М.Горького------------------------------ 23

2.1. Створення музею О.М.Горького--------------------------------------23

2.2. Горьківські читання у Мануйлівці-----------------------------------25

2.3. Максим Горький - друг українського народу---------------------31

Висновки-------------------------------------------------------------------------34

Список використаних джерел------------------------------------------------35

Додатки---------------------------------------------------------------------------35

ВСТУП

А мої симпатії до народності

української виникли ще в 91 р.,

коли я ходив по Україні…

М.Горький

Корифей літератури, що вніс велетенський вклад у світову скарбницю художньої думки, Олексій Максимович Горький з любов'ю ставився до України, історії і життя українського народу, до чудової природи.

Актуальність роботи полягає у необхідності розкриття багатогранної діяльності великого письменника, друга українського народу, у справі популяризації української культури та літератури як в Росії, так і за її межами.

Предмет наукової роботи - життєвий і творчий шлях О.М.Горького періоду перебування в Мануйлівці.

Мета дослідження - зазирнути у творчу лабораторію митця, показати силу і велич його таланту, провести детальний аналіз наукових досліджень, літературознавчих статей із даних питань, систематизувати і узагальнити наявний матеріал.

Завдання наукової роботи:

- розкрити своєрідність і силу таланту О.М.Горького;

- описати маловідомі факти біографії письменника.

Практичне значення матеріалу.

Матеріали наукової роботи можуть бути використані на уроках зарубіжної літератури при вивченні творчості О.М.Горького, у позакласній роботі та в роботі літературно-меморіального музею М.Горького.

Моє наукове дослідження розкриває ще одну сторінку у життєписі письменника, дає можливість глибше пізнати його геніальність.

При написанні наукової роботи я спирався на праці таких літературознавців: Білецького Олександра Івановича, Шабліовського Євгена Степановича, Романенка Івана Савовича, Кирилюка Євгена Прокоповича, Андрія Кінька, Якова Донського та архівних матеріалів державного літературно-меморіального музею О.М.Горького в Мануйлівці.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг роботи 30 сторінок, список використаної літератури включає 13 найменувань.

Апробація теми: тема даної роботи виноситься на захист наукових робіт у рамках районного відділення Малої академії наук, отримала схвальний відгук педагогічного колективу школи. Було проведено лекції з використанням даних цієї роботи для учнів старших класів та на батьківських зборах.

РОЗДІЛ І. ГОРЬКИЙ І МАНУЙЛІВКА

1. Пєшкови у Мануйлівці

Горький і Мануйлівка… Горький і Україна… Ці слова я чув мало не з колиски. Моя прабабуся Бардаченко Ганна Іванівна часто переказувала нам, своїм онукам, спогади своїх батьків про чудову людину, великого друга мануйлівчан - Максима Горького. Багато разів я бував у Мануйлівському літературно-меморіальному музеї О.М.Горького. Біографія цієї людини мене дуже вразила, а його твори запали глибоко в душу. До сьогоднішніх днів у нас в селі переказують з покоління в покоління розповіді про цю чудову людину.

Як згадують мануйлівчани, вперше Максим Горький приїхав у Мануйлівку 10 травня1897 року. Тут Пєшкови прожили п'ять з половиною місяців - до 23 жовтня 1897 року.

- Приїхав у Мануйлівку якийсь чоловік,- розпові­дав Карпо Данилович Волощак.- Ми так і подумали: пан! Але швидко він подружив з нами. Куди не йде - і ми юрбою. Любив частувати гостинцями. Покличе, було, в садок пані Орловської, «стриже­ної», і пригощає різними фруктами нас, селянських хлопців.

Навчив нас грати в скраклі. Сам він добре грав: було як поцілить - так всі з городка вилітають. А як потоми­мось, то витягне з рукава книжечку, сядемо на горбку й читаємо.

Ходив з нами й до річки. Тільки довго не сидить у во­ді. Перепливе на той берег, виліпить з піску царя, царицю і царенят та й гукає: «Ідіть на чортів подивитесь» (Розповідь поширилась усно, а також через газету «Роз­горнутим фронтом» від 18.VI.1936 року).

Як свідчать документи та спогади Катерини Павлівни, весну 1897 року Олексій Максимович провів в Алупці. Завдяки тримісячному перебуванню на півдні, його сильний організм переміг початок туберкульозу і потрібно було їхати з Криму, поки там не нестала спека. "Перед нами постало питання - куди їхати? Повернутися в Нижній Новгород, де ми поселилися після весілля 30 серпня 1896 року, чи обрати для проживання одне з південних міст: Полтаву, Чернігів» - згадувала Катерина Павлівна Пєшкова.

В той час у чудесному Воронцовському парку, де проводили більшу частину дня Олексій Максимович і Катерина Павлівна, їм довелося познайомитися з Олександрою Андріївною Орловською, поміщицею з села Мануйлівки Полтавської губернії. Про це знайомство розповідав Федір Всеволодович Попов, відомий учасник революційної боротьби за Великий Жовтень. Його розповідь зіткана з багатьох усних спогадів мануйлівських друзів Горького та власних переживань. Деякі деталі автор, очевидно, почерпнув від Катерини Павлівни, що була єдиним свідком і учасником розмови.

«В Алупці стояв травневий день. На лавочці під зеленими кипарисами неподалік від Воронцовського палацу сидів Олексій Максимович Пєшков з чорнявою дружиною Катериною Павлівною. Він дивився на чорноморські хвилі, про щось думав… Молоде його обличчя було виснажене, хворобливе, час від часу він глухо покашлював.

До Олексія Максимовича і Катерини Павлівни прямувала молода білява жінка. Дізнавшись, що вони ніяк не можуть вирішити, куди їхати з Алупки, Олександра Андріївна почала вихваляти принади життя в Мануйлівці, красу річки Псел з її звивистими берегами, що поросли гаями і піщаними обмілинами, де так приємно погрітися на сонечку після купання. Поміщиця запросила сім'ю Пєшкових на Полтавщину помилуватися чарівною природою України, познайомитися з гостинним українським народом, його мовою і життям, щоб Олексій Максимович відпочив і відновив своє здоров'я.»¹

Олексій Максимович уже бував на Україні під час своїх мандрів по Русі. Він полюбив народ України - такий сердечний, привітний і гостинний, з великим почуттям власної гідності. "Провести літо в українському селі здалося йому заманливим, я з радістю з ним погодилась», - згадувала Катерина Павлівна.Вони зійшли з поїзда на станції Галещина, де їх чекав надісланий Орловською екіпаж.

Працюючи з архівними документами, я встановив протиріччя в спогадах Катерини Павлівни, яка стверджує, що приїхали вони на станцію Хорошки. Але такої залізничної станції не існувало. За спогадами селян, вони приїхали на станцію Галещина. Кучером у Ширинської працював Карпо Лисенко, який першим зустрів Горького і був вражений його простотою. Про це розповідав внукові Максиму Григорій Максимович Бєляєв. Двадцять верст польової дороги серед чорноземних полів, вкритих смарагдовою зеленню, заспокоювали око після буйної рослинності півдня, радував і безкраїй обрій, замість стіни гір над побережжям Криму. «Дорога була далекою, але за розмовами та розповідями не помітили, коли вже були вдома», - згадував Карпо Лисенко.

Мануйлівка розкинулась на лівому березі Псла край зеленого лугу, на піщаному горбі. Старі люди кажуть: колись давно сюди з Дніпра запливали козаки ловити рибу; першим оселився тут рибалка Мануйло.

За спогадами Катерини Павлівни, вони в'їхали на широку, простору площу в центрі села. З одного боку площу оточував старий парк. За ним, наліво, був будинок колишньої лікарні, де Орловська приготувала для них дві великі кімнати, вікнами на площу. Біля вікон - вишневий садочок з тільки що посадженими квітами. На протилежному боці площі - дерев'яна церква. За нею в парку білів панський будинок з колонами, давно не заселений, з численними кімнатами, з великим концертним залом та хорами. Недалеко від нього - кам'яний червоний флігель кімнат на п'ять-шість. Від цього старого будинку протягнулась широка липова алея, а в кінці її стояло два будинки. Один більший, де жила Орловська, другий, менший, її матері княгині Наталії Олександрівни Ширинської-Шахматової. Обидва будинки одноповерхові, вкриті очеретом . У відведених їм кімнатах лікарні вони й оселилися і незабаром познайомилися з матір'ю Орловської.

З історії села я дізнався, що це була вже зовсім стара жінка, дуже хвора, з дому вона не виходила. Про неї розповідали, що замолоду вона жила в Парижі і брала учать у Паризькій комуні, а після її падіння повернулась у Росію, оселилась у Мануйлівці, віддавши безплатно селянам більшу частину своїх луків і землі з умовою, щоб вони користувалися нею спільно.

Сама Олександра Андріївна в ранній молодості була близькою до народовольців, була заарештована й сиділа в петербурзькій в'язниці. Із ув'язнення її виручив Олександр Михайлович Орловський, який щойно закінчив навчання, одержавши звання лікаря. Вони одружилися й оселилися в Мануйлівці, збудували там школу, лікарню і стали першими просвітителями її населення .

Але повернемося до приїзду М.Горького в Мануйлівку. При допомозі Орловської Олексій Максимович і Катерина Павлівна дуже швидко влаштувалися в приготовлених для них кімнатах, знайшовся зручний для роботи Олексія Максимовича стіл, і життя зразу налагодилось. Снідали вдома, потім Олексій Максимович брався за роботу. Допомагати по господарству приходила дівчинка - Настя Шаповал, років чотирнадцяти. В архівах шкільного музею є фото села того часу. Мені вдалося встановити, що на фото - хата Шаповалів.

Із рукописного архіву літературно-меморіального музею О.М.Горького я дізнався, що нарис «Ярмарок у Голтві» написано після однієї чудової подорожі. З економії Орловської (Шаринської-Шахматової) везли на говтвянський ярмарок продавати вовну. З підводами, раннім ранком, виїхав і Олексій Максимович. Він взагалі любив їздити у навколишні села - Козельщину, Омельник, Манжелію.

За спогадами кучера Карпа Лисенка вони в Юрках переправились через Псел, минули ліс і луки, у Приліпці Горький зійшов на Козачу гору. А в Говтві на ярмарку він потонув у людському натовпі. Там він купив рушник для своєї дружини, який зберігається тепер в експозиції музею.

Про цю подорож мені розповів Максим Володимирович Бєляєв зі слів свого дідуся Григорія Максимовича, який товаришував з Карпом Лисенком.

"Після 11 години ходили купатися, а потім ішли в "економію" (так називали будинок Орловської). Після обіду звичайно йшли додому, захопивши з собою газети й листи, які на той час привозили з Галещини; якщо пошти не було, читали книжки та журнали»,- згадувала Катерина Павлівна. В Орловської була чудова бібліотека, яка перейшла до неї від батьків і яку Олександра Андріївна та її чоловік повсякчас поповнювали. Одержували столичні газети, журнали.

До Пєшкових приходили місцеві вчителі: Самійленки Людмила Дмитрівна та Сергій Федорович і Ольга Миколаївна Меншикова. "Вечори найчастіше проводили в себе. Приходила Настя, ставила самовар, пили чай. Потім майже кожного дня ходили на площу "дивитися захід сонця в Малоросії ",- як не раз говорив Олексій Максимович". Біля церкви були навалені колоди, всі сідали на них; підходили місцеві парубки поговорити, інколи підходили й дівчата. Здалеку чулися пісні дівчат біля криниць. Поступово звуки затихали. Катерина Павлівна і Олексій Максимович поверталися додому. "Я лягала спати, а Олексій Максимович сідав години на 2-3 за роботу"². Він поспішав закінчити раніше початі речі, писав "Коновалова", робив намітки нових творів. Катерина Павлівна згадувала, що у той час Олексій Максимович любив працювати вночі, і не швидко відучив себе від цієї шкідливої звички.

Так, у Мануйлівці 1897 року він написав «Кримські ескізи», «Мальву», «З нудьги», «В степу», «Подружжя Орлових», «Колишніх людей», «Ярмарок у Голтві», «Мій супутник», «Мужик», «Троє», розпочата робота над п'єсою «Міщани».

«…Я вже в Мануйлівці, і моя адреса така: поштова станція Хорішки, Полтавської губернії, в село Мануйлівку. Хороше в цій Мануйлівці, дуже хороше, тихо, мирно, трошки сумно … славний народ, лагідний, ввічливий, я дуже їх люблю», - писав Олексій Максимович Горький Антону Павловичу Чехову 13 червня 1900 року.³

Він запрошував і Чехова на Полтавщину: «Приїжджайте лишень сюди. Ми помістимо вас у школі, в такому ж парку, неподалік від нас. Кімната у вас буде велика, ніхто не заважатиме вам. Тихо буде. Я почав купатись у мальовничій річці Псьол, де ходять величезні щуки. Красива річка. Звідси, з села, при місячному сяйві і під жалібні співи жаб, ялтинське буття здається мені ще більш відворотним, видуманим, непотрібним. З завтрашнього дня - працюю».

Пізніше з окремими мануйлівцями почалися в Олексія Максимовича і більш серйозні розмови. Олексія Максимовича не можна уявити без людей. Щоб краще познайомитись із селянами, він затівав свою улюблену гру в скраклі. Люди охоче грали, виявляли свою вдачу, нахили, здібності.

З архівних документів музею я дізнався, що про поведінку Горького місцевий піп Вощинський доносить у сусіднє село Піски урядникові, урядник - у Полтаву, а полтавське жандармське управління пише донесення від 4 червня за № 1562 в департамент поліції. Урядник і стражник навіть переїхали на постійне проживання з Пісок у Мануйлівку. Та Горького це не лякало. Він зміцнював дружбу з селянами, ходив у кузню до тутешнього коваля Петра Деріда, бував у полі на жнивах.

Кирило Якович Бородін згадував:

«Прийде, було, до батька:

- Давай, Яшо, ціп!

― Он там гулящий.

Горький починає молотити з притиском та приказує:

- Отак треба і панів бити, щоб аж цурки сипались.

Заговорившись, вони й про молотьбу забудуть. Си­дять, розмовляють тихенько...

- А мій бродяга тут? - почується голос Катерини Павлівни. Ото вже вона шукає. Та до матері:

- Беріть палицю та гоніть його. Хазяїну робити тре­ба, а він розвів тут балачки...

Забере його та й підуть.» (З архівних документів музею).⁴

У Мануйлівці Олексію Максимовичу все подобалось: і природа, і люди. Інколи увечері - це бувало звичайно під свято або в неділю - Пєшкови вдруге ходили на Псьол і подовгу засиджувалися на білосніжному пісочку біля левади. Потрошку збиралися парубки, а часом і дівчата, з якими у Олексія Максимовича встановилися дружні стосунки, інколи їздили разом ловити рибу, варили на березі юшку і вели довгі бесіди про те, як живуть на Волзі, в Сибіру, куди деякі збиралися переселятися, наслухавшись про багатства сибірської землі і про її незаселені простори.

1.2. М.Горький і самодіяльний театр с. Мануйлівки

Кипуча енергія Олексія Максимовича не вичерпувалась працею над літературними творами, що їх він написав у Мануйлівці. Горький знаходив час, аби зібрати в ліску чи біля річки селян і почитати «Кобзаря» чи оповідання Чехова. В експозиції музею знаходиться картина художника Г.С.Мелихова «Горький читає «Кобзар» Т.Г.Шевченка селянам Мануйлівки».

Більше того, за ініціативою Горького було відкрито самодіяльний театр. З дозволу Орловської в "старому панському будинку" Олексій Максимович почав готувати вистави. Як згадують очевидці, сам він був і за актора, і за режисера. Реквізит і костюми робили самі артисти. У виставах брали участь вчителі і місцеві жителі, причому останні виділялися як більш талановиті.

Літом 1900 року Мануйлівку проїздом відвідала укра­їнська мандрівна трупа Карпенка-Карого. Горький за­хоплювався талановитою грою українських акторів. Селяни вітали театр традиційним снопом пшениці.

Славний корифей українського театру зблизився з мануйлівськими самодіяльними акторами. З великим задо­воленням він подивився на мануйлівських гуртківців, орга­нізованих О. М. Горьким. Побачивши, як Бородін Яків виконує роль крамаря в п'єсі «Тарас Бульба», він прийшов до нього в хату і ду­же просив (на колінах!) стати профе­сійним актором і вступити до його трупи.

Готували «Наталку Полтавку» І. Котляревського, «Назара Стодолю» Т.Шевченка, «Мартина Борулю» І. Карпенка-Карого, «Свої люди - поквитаємось» О. Островського. Із спогадів старожилів я дізнався, що часто згадували тодішні глядачі і учасники вистав, як наполегливо Горький домагався дозволу ставити п'єси українською мовою. Зі сцени Мануйлівського театру лунали пісні, скарги наймички, хвилюючий діалог Назара та Гната (з п'єси Шевченка «Назар Стодоля»). Глядачі виходили з театру схвильовані і вдячні Горькому, другові українського народу, пропагандисту вогненного слова Тараса Шевченка.

Горький, захоплений мануйлівським селянським театром, прекрасно розумів його культурне значення. У грудні 1897 року він писав В.С.Миролюбову у відповідь на запрошення взяти участь у «Журнале для всех»: «Напишу Вам про мужицький театр, який я влаштував у Малоросії…»⁵. Це була, так би мовити, легальна трибуна для проголошення волелюбних закликів Тараса Шевченка.

1.3. М.Горький і народний хор с.Мануйлівки

А скільки сил приклав Олексій Максимович, щоб орга­нізувати хор, традиції якого ще й зараз відчуваються. Співали українські та російські пісні. З українських - письменнику особливо подобалися «Реве та стогне Дніпр широкий», «За світ встали козаченьки», «Копав, копав криниченьку», «Гарбуз білий качається» та інші. А селян учив співати російську «Дубинушку». Пізніше він згадував: «Я люблю чарующие мелодии украинской народной песни, волнующую красоту украинской музыки, прекрасный украинский язык». Гурт селян на дозвіллі може заспівати такий складний твір, як «Закувала та сива зозуля...» - і так майстерно, що зачаруєшся. Горький був людиною музично обдаро­ваною - це всім відомо! Його ще молодого було зара­ховано до однієї з найкращих хорових капел Росії.

У неділю Олексій Максимович скликав своїх мануйлівських друзів-селян у панський парк, на леваду, читав їм поему «Сон». Дівчатам-наймичкам Ширинської-Шахматової читав у неділю в лісі «Катерину» і вчив співати:

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю.

З броварських хуторів та з Манжелії сходилися до берега люди та й гукали через воду: «Ну й ловко! Ану ще заспівайте!»

З гордістю розповідала Марія Степанівна Хоруженко:

- Хор наш, в якому співав і Горький, збирався три рази на тиждень: в суботу, вівторок і четвер. Одного разу я не пішла. Біжу вулицею, а навпроти Горький і Самойленко:

- Маріє, куди біжиш?

- В лавку.

- Чому не була на співанці?

- В мене черевиків не було!

Вони пішли. А потім покликали Марію і дали їй пакуночок з черевичками:

- На, Маріє, оце - тільки на співанки ходи!

Марія не знала, як про це батькові сказати, адже він був чоботарем, і вона мала гарні черевички. Обманювати його дівчина не могла, тому призналася, що Горький подарував їй черевики, щоб вона могла в них на співанки ходити. Батько наполягав, щоб вона пішла до Горького і вибачилася, що обдурила його. Після смерті ГПісля смерті Горького збирали всі речі, пов'язані з ним, а Марія своїх черевиків не могла здати, бо в неї була племінниця, яка дуже любила танцювати: племінниця і станцювала горьківські черевички.⁶

Горький дуже любив українські пісні. Учасниця народного хору Орина Куліш згадувала: «Вечором, було, прийду до дівчат, які служили в Олександри, «стриженої», та й почнемо гуляти. Сміємося, чудакуємо, аж гульк - відчиняється вікно у Горького:

• Дівчата, заспівайте якоїсь! - привітно та ласкаво просить Горький.

• То якої ж?

- Жалібної, «Я бідний сирота на чужині».

Горький принесе було їм «капшук» пряників…Вони й проспівають йому увесь вечір. Орина Куліш розповідала, що Горький ходив у сировій сорочці, чорним вишитій. Штани у нього теж були полотняні, а шляпа чорна. Часто дівчата бачили, «як він такий задуманий все ходить від кімнати до огради… думає, думає…»⁷

У робочі дні люди в полі, і Олексій Максимович не гуляв, писав.

Мені запам'ятались розповіді бабусі про те, як Олексій Максимович рятував хату Риженка від пожежі. У рукописному літописі «Мануйлівка горьківська» я відшукав спогади Петра Єпіфановича Михайленка, які записані у 1966 році. «Якось у пшеничні жнива (ще в перші дні приїзду Горького в село), коли в селі було безлюдно, зайнялась Риженкова хата. Він вискочив на вулицю. З Карпом Волощенком притяг бочку з водою. Ускочив у хату, охоплену полум'ям, і врятував пожитки селянина. Коли прибігли люди з поля, Олексій Максимович уже заливав вогонь на покрівлі, а його вагітна дружина Катерина Павлівна відра з водою подавала. Коли ж появився у дворі хазяїн - Ілля Риженко, - то найперше кинувся до сундука. У Голтві він нещодавно продав воли. Гроші поклав у прискринок. Перелякався до смерті чоловік, коли глянув, що грошей у прискринку немає. Олексій Максимович зразу ж підійшов до Риженка і заспокоїв, що гроші не пропали, він їх приховав. Зрадів Ілля, бо ніколи б не подумав, що такий пан кинеться рятувати його пожитки і гроші віддасть».

Олексій Максимович говорив потім з Сашею «стриженою». Вона допомогла деревом, і хату відремонтували, - згадує Петро Єпіфанович Михайленко. (Записано 1966 р.)⁸

Спокійне життя, чудове повітря, добрий настрій закріпили кримське лікування. Олексій Максимович перестав кашляти, не стомлюючись ходив, купався, і не вірилося, що з півроку тому він так серйозно був хворий.

Надходила осінь і Катерині Павлівні з синочком Максимом, що народився в Мануйлівці 27 липня, довелося, побоюючись застудити хлопчика, поїхати на місяць раніше. Олексій Максимович залишився чекати грошей з редакції до 20 жовтня. Виїхати їм разом не вистачило грошей.

Пєшкови залишали Мануйлівку з надією повернутися туди наступного літа, але це не пощастило здійснити.

Лише 19 червня 1900 року їм вдалося приїхати на літо в Мануйлівку як до себе додому. Всі їх радісно зустрічали. Актори-аматори, що грали у 1897 році, цікавилися, чи буде і під час цього приїзду Олексій Максимович показувати вистави, просили почитати нові твори.

Олексій Максимович дружньо з усіма вітався і говорив, що він дечого навчився у «найкращого в світі театру». Та й чудових помічників з собою привіз», - весело казав він, знайомлячи їх з прибулими разом із ними Леопольдом Антоновичем Сулержицьким і сином лікаря Средіна Анатолієм Средіним, який добре малював і став чудовим помічником Леопольду Антоновичу у виготовленні декорацій.

Приїздив того літа до Олексія Максимовича і Скиталець. Підготовка до вистав почалася зразу після їхнього приїзду.

Тут О.М.Горький переписується з А.П.Чеховим, К.П'ятницьким та іншими видатними діячами літератури й мистецтва.

У листі до К.П.П'ятницького 1900 року писав: «Я осел в Мануйловке до октября и буду работать над «Мужиком» и прочими вещами. Здесь очень хорошо, тихо, мирно, красиво. Работать хочется».⁹

Олексій Максимович ще більше зблизився з мануйлівцями, і бесіди на березі Псла після рибної ловлі та юшки стали більш серйозними. Біля Псла є гарні купальні. Пісок чистий-чистий. Тепер люди цей мануйлівський пляж називають горьківським. Туди письменник їздив разом з друзями купатися. Одного разу, сидячи на березі, Горький зліпив з піску рогатого чорта… Усі здивувалися: «Справжній чорт!»

Як налюбувалися ним, тоді Олексій Максимович кілком позбивав чортові роги:

- Отак, друзі, треба збивати роги панам, капіталістам та їх підлипалам!

«Чув про це до війни. Ми їздили купатися з Карпом Лисенком. Він у Ширинської кучером був», - згадує Григорій Максимович Бєляєв. ¹⁰

З підготовкою вистав справа теж стояла значно краще. У цей приїзд Орловська віддала під театр колишню кам'яну сушилку для тютюну. Це було велике приміщення, в якому спорудили сцену, за нею - маленькі вбиральні, де учасники спектаклів одягалися і гримувалися. Перед сценою були збудовані ряди лав. На вистави збиралася публіка з сусідніх сіл, - місць не вистачало, багато хто стояв. Самі вистави набули більш професіонального характеру.

Як і раніше, Олексій Максимович був режисером і актором. Гримером був Сулержицький.

Приміщення «сушилки» стояло по сусідству з церквою, і священика дуже сердило, що вистави йдуть недалеко від неї.

Серед учасників вистав з'явився і грамотний хлопчина Ванько Назаренко, за грамотність і захоплення виставами його «зробили» суфлером, з чим він прекрасно справлявся.

Я познайомився в архіві музею О.М.Горького із спогадами Назаренка Івана Івановича, суфлера самодіяльного театру. Спогади записані, коли Іванові Івановичу виповнилося 73 роки. А тоді йому було 14 років. Він згадує, що О.М.Горький одразу зійшовся з їхнім співочим гуртком.¹¹ Здружився він і з їхнім учителем Самійленком Семеном Федоровичем, який у хорі був за регента, і стали вони нерозлучні. А згодом Олексій Максимович організував театр. Багато сил він доклав, поки обладнали приміщення та організували колектив.

Іван Іванович Назаренко, суфлер народного театру, розповідав: «У 1900 році він приїздив до нас вдруге. Тепер він був ще ріднішим, ще ближчим. Одразу ж по приїзді взяв участь у театральній виставі».¹² Познайомтесь із спогадами жительки нашого села Галини Іванівни Назаренко (нині покійної), дочки суфлера Івана Івановича, які записані кореспондентом обласної молодіжної газети «Комсомолець Полтавщини» Людмилою Кучеренко в липні 1988 року. Примірник газети зберігається в рідних Галини Іванівни.

І ось що Галина Іванівна розповіла: «Мій батько був суфлером створеного Горьким самодіяльного театру. Катерина Павлівна Пєшкова, дружина Олексія Максимовича неодноразово бувала в нас удома, добре пам'ятаю ті відвідини. Часто пригадували, як мій батько возив ярмарок у Говтву»¹³. Від Галини Іванівни ми дізналися, що в один із приїздів К.П.Пєшкової її батько був уже безнадійно хворим та несказанно зрадів своїй хорошій знайомій. Несподівано мова зайшла про сина Горького:

- Ніяк не розумію, чому ви Максима хрестили аж у Рублівці?

- А ти й це пам'ятаєш, Іване? - здивувалась Катерина Павлівна.

- Аякже.

- Не в ладах були з місцевим батюшкою, то довелося їхати туди».

Багато було друзів у Горького, але траплялись і вороги, серед яких особливою ненавистю відзначився піп Іван Вощинський. Одного його вистачало, як розповідала попова родичка Віра Купріянівна Лянна, щоб псувати нерви письменнику. Це ж він постарався переселити із Пісок у Мануйлівку урядника та стражника. Піп говорив не раз, що Горький - це крамола, бо страх як ненавидів він усіх, хто сіяв серед людей правду…

Тим же платив Вощинському і Горький.

Серед захоплених виставами був і парубок Федя Шаповал. Він жив в економії Орловської, яка багато про нього турбувалася. Разом з нею він займався фотографією і зняв акторів у гримі. Я пробував відшукати в жителів села ці знімки, але, на жаль, вияснилося, що вони не збереглися.

Ставили російські п'єси «Свои люди - сочтемся» Островського, у якій Олексій Максимович виконував роль Подхалюзіна та «Чужое добро впрок не идет».

Виклопотали дозвіл ставити українські п'єси, « …хоч і важко було в той час дістати такий дозвіл у губернатора».¹⁴

Потім почали готувати п'єсу «Мартин Боруля» Карпенка-Карого, у якій Олексію Максимовичу визначили дві ролі - повіреного і жениха Націєвського. У роботі театру переважно брали участь учителі, а згодом і сільські хлопці.

Хрисанф Іванович Мороз, актор народного театру, який грав роль батрака у п'єсі «Мартин Боруля», розповідав, що під час однієї репетиції Горкий запитав хлопців:

• Хто, по-вашому, розумніший: Мартин Боруля чи його батрак Омелько?

Хтось відповів:

• Боруля!

І на це Горький сказав:

- Бо багатий…¹⁵

Я з'ясував, що цю розповідь Хрисанфа Мороза знали майже всі в Мануйлівці.

Іван Назаренко, суфлер самодіяльного театру, говорив: «Олексію Максимовичу я ніколи не підказував. Він дуже добре вивчав ролі».

Горький дуже любив театр і цією любов'ю захопив друзів-селян, виховував у них любов до сценічного мистецтва. Я дізнався з архівних документів музею, що після від'їзду Горького з Мануйлівки в 1897 році самодіяльний театр продовжував працювати до 1907 року, коли був закритий за вимогою влади.

Марія Степанівна Хоруженко, місцева жителька, згадувала, що в Мануйлівці в період організації спектаклів часто почав бувати урядник, а потім він навіть поселився в Мануйлівці.

Одного разу перед початком спектаклю пристав і урядник вирішили заборонити його постановку. Але їм було пред'явлено офіційний дозвіл на спектакль, одержаний від полтавського губернатора. На думку пристава і урядника, страшним було те, що спектаклі проходили для селян публічно. А я думаю, що саме цей випадок підкреслює дійсно народний характер нечуваного «мужицького театру», організованого О.М.Горьким у Мануйлівці.

Поширенню усних розповідей про великого письменника в Мануйлівці та навколишніх селах особливо сприяло щорічне горьківське свято 18 червня. Сюди прибували вшанувати світлу пам'ять Бу­ревісника революції трудящі з багатьох районів Полтав­щини, а делегації - з цілого ряду областей та столиці України. З Москви приїжджали родичі та друзі Олек­сія Максимовича, Катерина Павлівна Пєшкова та, зокре­ма, невістка Надія Олексіївна Пєшкова. Як розповідали мені бабуся та прабабуся, оповіді очевидців - це найбільш хвилююча частина горьківського свята в Мануйлівці. Їх можна було почути в гур­ті селян, за святковим столом та на берегах Псла.

Непомітно проходили день за днем, промайнуло літо, настав серпень. За спогадами Катерини Павлівни, купатися вони їздили останній раз на гарбі. Поїздка до річки Псел була дуже веселою. Крім дорослих і трирічного Максима з його друзями, на гарбу садовили хлопців, що траплялися в дорозі, співали пісень, а, проїжджаючи повз кузню Деріда, яка стояла на виїзді з села, незмінно на різні голоси виспівували: «Кузня Деріда! Кузня Деріда!..»

Теплі були проводи, влаштовані на Пслі з традиційною юшкою. У день від'їзду багато людей прийшло прощатися і проводжати екіпаж, що повільно їхав до околиці села.

30 серпня 1900 року Горький виїхав з Мануйлівки в Нижній Новгород.¹⁶ Цю подію вдало зобразив місцевий художник, член спілки художників України І.С.Ткаченко на картині «Проводи Горького з Мануйлівки». Із великою любов'ю його проводжали селяни. Проводи Горького на станцію Галещина перетворилися на народну демонстрацію на честь дорогого друга і письменника.

Його приїзд у 1900 році був другим і останнім. Але селяни ще довго згадували і пам'ятали великого письменника. І цю пам'ять про людину великої душі й палкого серця передали наступним поколінням.

Зв'язки з мануйлівцями після 1900 року не припинилися. Олексій Максимович висилав їм усі видання «Знания» та інші книжки, які здавалися йому цікавими для них. Він постійно листувався з ними. При створенні музею жителі села передали ці безцінні матеріали до його архіву.

Після першої світової війни і перших кроків революції зв'язки О.М.Горького з Мануйлівкою начебто припинилися. Але Горький завжди був радий будь-якій звістці з України, особливо з Мануйлівки. Ось як згадував Ф.В. Попов про свою зустріч з письменником у 1928 році на далекій півночі, на пристані Кем. Горький на той час подорожував по Радянському Союзу.

«Секретарем Горького була Надія Олексіївна, невіст­ка. Коли вона вийшла до мене, я відрекомендувався:

- З Мануйлівки я. Хотів би бачити Олексія Макси­мовича.

Полярний день. Сонце. Навіть жарко. Згадалось ди­тинство. Вималювались в уяві до деталей картини зустрі­чей. Олексій Максимович іноді скакав на виїзних жереб­цях. Без бриля. У білій сорочці. Чуприна велика розві­вається... Тільки клубки пилюки...

Увійшов Горький. Переді мною стояв такий же висо­кий чоловік, як і в Мануйлівці, тільки очі здалися голу­бішими, бо навкруги розливав світло яскравий північний день, зливаючись з голубизною моря.

- Ви з Мануйлівки?

- Я онук діда майора.

Він простягнув руки і обняв мене. Потім став розгля­дати. Ходив по кімнаті. Мовчав, мабуть, пригадував. Був схвильований. Через певний час почав розпитувати:

- Хто живий?

Почав називати прізвища акторів: Федора Дерида, Пантелеймона Хоменка, Якова Бородіна.

- Як Мануйлівка вела себе в 1905? в 1917?

Я розповів. Наприкінці бесіди Олексій Максимович промовив:

- Мануйлівка мені дуже дорога. Там я більше, ніж в інших місцях, познайомився з українським селянином і полюбив його. І Максим мій мануйлівський. У плані моїх подорожей є Мануйлівка. Вітайте земляків. У Ма­нуйлівці я буду!»

РОЗДІЛ ІІ. ВШАНУВАННЯ ПАМ 'ЯТІ М.ГОРЬКОГО

2.1. Створення музею О.М.Горького

Як згадував Г.Г.Шаповал, що коли почули наші люди про смерть Горького, то засумували. Зробили могилку, висипали клумбу, посадили квіти. Викопали дерево і теж посадили біля могили! Це місце знає кожен житель Мануйлівки.

Але незабаром, після смерті Олексія Максимовича, у 1938 році з ініціативи наших земляків, письменників Олеся Юренка та Олеся Гончара у нас був відкритий народний музей О.М.Горького, який у 1939 році став державним. Олесь Юренко і був першим керівником музею. Для музею була пристосована трохи розширена хата. Мануйлівці звернулися до Центрального музею О.М.Горького з проханням допомогти їм обладнати експозиції.

Музей О.М.Горького пішов назустріч і командирував у Мануйлівку свого співробітника, який і допоміг в облаштуванні музею. Для вшанування пам'яті Горького в день його смерті, 18 червня, приїхали письменники, представники громадськості Полтави й інших міст України, а також жителі навколишніх сіл.

Під час Великої Вітчизняної війни в Мануйлівці було знищено майже всі будинки, парк, кам'яний флігель, у якому колись жила сім'я Пєшкових. З церкви снарядом знесло баню, уціліли лише окремі хати. Музей фашисти пограбували і спалили. Після війни Мануйлівка почала поступово відбудовуватися. Був відбудований і меморіальний музей Олексія Максимовича Горького за допомогою Центрального музею О.М.Горького в Москві.

Ось як згадувала Катерина Павлівна про свій перший повоєнний приїзд у Мануйлівку «… жителі Мануйлівки переважно жили в землянках. Вони мені розповідали, що багато хто з села під час війни пішов у партизани, тому окупанти страшно лютували, а коли наблизився фронт, тікаючи, підпалювали кожну хату, рубали дерева в парку, забирали худобу»¹⁷.

Виступаючи на мітингу 18 червня 1957 р. у Мануйлівці, Іван Назаренко, Орина Хлистун, Демид Артюшенко та інші згадували 1900 рік. Було дивно, що війна з її страхіттями не стерла в їхній пам'яті вражень від зустрічей з Горьким і подробиць цих зустрічей. Мітинг закінчився піснями, музикою самодіяльного оркестру і танцями.

У 1960 році прийнято рішення про будівництво нового приміщення музею. 18 червня 1961 року в день 25-річчя від дня смерті письменника літературно-меморіальний музей О.М.Горького був відкритий. У його створенні, поповненні експозиції новими матеріалами брали участь письменники, діячі культури, музейні працівники Москви, Києва, Санкт-Петербурга, Нижнього Новгорода.

2.2. Горьківські читання у Мануйлівці

Мануйлівці назвали день вшанування пам'яті Горького святом Горького. Пам'ять про письменника відзначається як свято, як радісна зустріч шанувальників його таланту.

Катерина Павлівна кілька разів приїздила на цей день у Мануйлівку. Була і в червні 1957 року. З кожним приїздом бачила, як відновлюється життя села, міцніє колгосп імені Горького. У селі піднялась велика двоповерхова школа-десятирічка, побудована за сприяння К.П.Пєшкової, відкрився сільмаг, де продавалось усе необхідне для селян, була молочна ферма, машинно-тракторна станція, свиноферма, птахоферма. Працювала радіостанція.

На той час люди в селі стали вже жити заможно. І це радувало Катерину Павлівну. Вона думала про те, що життя радянської Мануйлівки радувало б і Олексія Максимовича. Про події 1 липня 1961 р. в день відкриття літературно-меморіального музею Максима Горького згадує в газеті «Літературна Україна» від 14 липня 1995 р. член Спілки журналістів України Володимир Лемеш: «Цій важливій події був присвячений багатолюдний мітинг. Великий майдан посеред Мануйлівки гудів святковим збудженням тисяч прибулих із сіл Козельщинського та сусідніх районів, піснями й музикою з репродукторів. На трибуні - керівники села і району, гості з Москви, Києва, Полтави. Серед них - Катерина Павлівна Пєшкова, дружина Максима Горького, Олесь Терентійович Гончар, голова правління Спілки письменників України, письменники: Дмитро Косарик, Олесь Юренко, Федір Гарін, Олександр Чуча.

Після мітингу всі вирушили на відпочинок до мальовничого берега Псла, де любив бувати М.Горький. За накритим для гостей столом панував святковий настрій.

Катерина Павлівна Пєшкова бу­ла вже слабкою. Говорила тихо й мало, швидко втомлювалася. Присутні не надокучали їй запи­таннями, тож усю свою цікавість звернули до Олеся Терентійовича Гончара. Він був вродливим, ще мо­лодим тоді, в розквіті сили й таланту. Охоче, із задоволенням відповідав на численні запитання. На пропозицію Д.Косарика (та й усіх присутніх) сісти в центрі, на передньому плані, для колективного фото, він, ніяковіючи, зауважив: "Серед нас є почесніший гість". І взяв за руку та обережно посадив там Катерину Павлівну Пєшкову, а сам примостився збоку, серед дітей та жінок...

Після гостинного застілля господарі й гості розбрелися по лісу, захоплювалися красою Псла та його берегів».

Я з'ясував, що традиційне горьківське свято 1989 року мало свої особливості. По-перше, не могли організатори та учасники обійти 175-річницю від дня народження Т.Г.Шевченка, не вшанувати ще раз близьке і дороге кожному українцеві ім'я. А по-друге, селу Мануйлівці в 1989 році виповнилось 260 років.

За спогадами старожилів, вулиці села були прикрашені червоними та блакитними прапорцями, символами дружби та єднання в сім'ї вольній, новій. А навколо - квіти, квіти та вишні червоніли поміж густого листя. На широкому центральному майдані розкинули свої лотки магазини та лавки, зажевріли вогні під шашликами, запахло довкола смачними пиріжками. А товарів, а товарів - очі розбігалися… Ось ідуть двоє, а з ними синочок. І кожен у свій бік хоче перетягнути. Погодилися з найменшим - на виставку дитячої творчості. Тут були майстерно виконані школярами малюнки - ілюстрації до творчості двох визначних майстрів слова, чиє свято сьогодні, їх портрети, роботи по дереву. Далі - до магазину, де школярочки торгують виробами, що їх виготовили товариші в навчальних майстернях. Це і різні, потрібні в господарстві речі, від мітли і граблів до кухонної дошки та дерев'яної великої ложки, і кухонні вироби на всякі смаки.

На ці дива суне люду сила-силенна, аж ледве три браві сержанти встигають жезлами вказувати, кому на цоб, кому на цабе. Аж це як гукне хтось: «Там по Пслу козаки підпливають! Гайда туди!».

Учасники та гості свята збиралися на мальовничих берегах річки біля Нижньої Мануйлівки. Із-за верб, що, здається, так само задивлялися у дзеркало води в козацькі часи, випливають човни. Ось вони ближче, ближче, чутно пісні, сміх, веселі вигуки. На першому човні - козаки, засновники трьох припсільських сіл, Мануйло, Юрко, Хорішко. За ними хлопці, дівчата в українських народних костюмах.

Ведуча, Людмила Троцько, в українському вбранні, ставши на підвищенні берега, оживила перед присутніми картину 260-річної давнини:

Запливли козаки в Псьол-ріку,

Ще не бачили зроду таку:

Чиста, видно піщанисте дно,

Ніби в чарі криштальній вино.

По той бік височенна гора,

Ніби небо вона підпира.

По другій - широченні лани;

Безмір синьої далечини…

Всі із жартами, піснями і танцями прямують через луг до Верхньої Мануйлівки. А біля крайніх хат їх вже очікують «сільський голова» Г.Я.Касай, колгоспний голова Є.В.Лобанцов, інші керівники, мануйлівська громада, гості з усіх господарств району, з сусідніх районів. Голови колгоспів після взаємоперевірки готовності до жнив мають нагоду розважитись перед напруженим періодом жнив.

Гостинні мануйлівські господині припрошують козаків до столів, тут, прямо на вулиці, скуштувати смачних страв, випити з дороги по кухлю доброго квасу.

Молоді хлопці, прапра…правнуки першопоселенців, а такі ж завзяті, кидають виклик своїм славним предкам - пропонують позмагатися в перетягуванні каната, але ще поступаються безвусі, ще не гожі тягатися з загартованими січовиками…

На радість присутнім, утнули славні хлопці гопака, аж троїстим музикам жарко стало. Вибрали з гурту до танцю дівчат та молодиць, які хоч і збивалися інколи на сучасний «танець в кружку» та все ж витримали випробування на вміння танцювати гопака.

А в цей час у будинку культури святково уквітчаний актовий зал кличе до себе простотою і урочистістю.

Традиційні горьківські читання розпочинав завідуючий кафедрою української мови і літератури Петро Кузьмич Загайко. Він говорив про нерозривну єдність творів М.Горького і Т.Шевченка. Гордо та піднесено линули з його уст шевченкові слова:

Було колись - в Україні

Ревіли гармати,

Було колись - запорожці

Вміли панувати.

Уперше познайомилися з Мануйлівкою гості із міста Горький наукові співробітники державного музею Лариса Іванівна Моторна та Алла Марківна Лебедєва. Вони прибули тоді вперше на запрошення працівників мануйлівського музею. І приємно були здивовані від таких масових горьківських читань. Яке всенародне свято! І запальні танці, і музика прямо на майдані, і смачні українські страви. А скільки пам'ятливих слів було сказано. «Приємно усвідомлювати, що пам'ять про нашого земляка жива», - сказала завідуюча відділом наукової пропаганди музею О.М.Горького А.М.Лебедєва.¹⁸

Тетяна Михайлівна Конєва, викладач кафедри російської мови і літератури, в своїй промові підкреслила спільність тем у творах співців народного слова.

Берегти оспівану землю, примножувати її багатства закликав поет Володимир Мирний. Про перебування О.М.Горького в Мануйлівці розповідала тодішній директор музею Мокієнко А.Я.

Із заключним словом виступив голова обласної письменницької організації Тарас Григорович Нікітін: «Для Мануйлівки сам час велів стати таким знаменним місцем. Мануйлівка - ключ до єднання російського і українського народу. Як немає для Котляревського однієї Полтави, так немає для Горького однієї Мануйлівки…»¹⁹ .

На центральному майдані села, прикрашеному прапорами і лозунгами, трибуна з великим портретом М.Горького і сцена для концерту. Між ними відкрита імпровізована «світлиця для вечорниць», вбрана килимами та рушниками, умебльована міцним столом, скринею, лавами, прядкою.

Тут ще раз приймають козаків, ще раз звучить запальна музика, ще і ще дівчата й парубки пускаються в танок. Розлітається бадьора козацька пісня «Їхав, їхав козак містом». Її мелодію змінюють звуки маршу у виконанні духового оркестру.

Увага присутніх переноситься на сцену, де починається великий святковий концерт. Над людною площею до припсільських луків і колгоспних полів полинула мелодія пісні А.Авдієвського «Над широким Дніпром» у виконанні зведеного хору працівників культури. Слухачі оплесками зустріли жартівливу пісню «Ой кум до куми залицявся» у виконанні Людмили Троцько, «Летіла зозуля» у виконанні жіночого вокального ансамблю Омельничанського сільського Будинку культури. Схвально були прийняті виступи Надії Марюхно та Андрія Юренка з Хорішок, хору-ланки з Приліпки, солістки з Оленівки Любові Тимошенко, самодіяльних артистів з Мануйлівки.

З Мануйлівкою у Горького пов'язано дуже багато світлих спогадів. Тут народився його улюблений син Максим. Тут письменник усім серцем прихилився до талановитого, волелюбного українського народу, гаряче і на все життя полюбив його культуру, літературу, співучу мелодійну мову і, передусім, творчість великого Тараса. Тут він виношував задум і дав перший варіант видатному творові - п'єсі «Міщани», де вперше в російській літературі виводиться образ робітника-революціонера Нила.

Усього два літа провів Олексій Максимович у Мануйлівці. З того, що було зроблено, можна судити, що полтавська земля щедро додавала сили великому російському письменнику. З покоління в покоління мануйлівчан передається свята любов і шана письменнику за його чисто людські якості, за взаємну повагу, з якою Олексій Максимович ставився до простих селян, до їх побуту і культури. Тут він ходив по ярмарках, записував думи. Тут він співав разом з селянами українські і російські пісні, грав у виставах за творами Островського, Карпенка-Карого, читав на схилах Псла шевченківського Кобзаря.

Полтавщина і пізніше приваблювала Олексія Максимовича. Варто згадати надовго залишену в людській пам'яті щиру і плідну дружбу письменника з видатним педагогом Антоном Семеновичем Макаренком.

Пам'ять про Великого Буревісника живе і до цього часу в серцях мануйлівчан.

За бурхливими веснами пролітають роки. Покоління змінюється на покоління, та мануйлівчани свою любов до «буревісника революції» надійно бережуть. Шанують його за повагу, з якою Горький ставився до простих селян, їхнього побуту і культури. Давно немає хатини, де жив Олексій Максимович та будь-хто із жителів села вкаже вам місце, де вона стояла.

2.3. Максим Горький - друг українського народу

Не раз вдивлявся Горький в оспівані Шевченком могили, яких немало і на Полтавщині, свідків славної дідівщини, і замислювався над долею народу, воля якого була потоптана царизмом. Рано чи пізно, але обов'язково серце покличе нас до тих місць, де поховано вічність, куди прагне наша вдячна пам'ять.

Це святі місця: Іванова гора в Полтаві, де зберігається великий дух Котляревського, церква Апостолів у Сорочинцях, де хрестили Гоголя, криниця в лубенських Іскрівцях, з якої пив воду Шевченко. Так і Мануйлівці випало стати одним із перлів народної любові, єднання духу Горького і Шевченка. Бо з чільного кутка кожної мануйлівської хати стрічав Горького суворий і лагідний дух Кобзаря.

Шевченко і Горький з їх ідеалами людини праці, вільної від їх пут, необхідні нам тепер. І сьогодні люди праці створюють умови, необхідні для розвитку народу, на них тримається світ. Праця - необхідна умова відродження в умовах перебудови національної культури. Не забуваймо свою мову і пісню, як і пісні наших братів.

Я вважаю, що український народ поряд з народом російським має закономірне право віддати пам'яті Горького особливу шанобу. Це легко зрозуміти, якщо уявити собі, яке місце у величезній літературній спадщині письменника посіли Україна й український народ.

Цю думку висловив свого часу великий поет українського народу

Павло Тичина:

Корінь Горького - у кожному народі,

В українській він землі аж переплівся.

З глибокою пошаною, з щирою братньою любов'ю ставилися до Горького такі сіячі на ниві української культури та літератури, як Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Ольга Кобилянська, Микола Лисенко, усі діячі українського театру та прогресивна українська інтелігенція. Горький відповідав їм тим же - гарячою сердечною любов'ю, товариською вірністю, готовністю допомогти в біді, поділити радість творчих перемог.

Досліджуючи життєвий і творчий шлях О.М.Горького, я зрозумів, що де б він не бував, його зв'язки з Україною не поривалися. Українська література, театр та героїчна історія приваблювали письменника. У Нижньому Новгороді Олексій Максимович 25 лютого (9 березня) кожного року влаштовував шевченківські вечори .

Про дружбу з мануйлівськими селянами, про те, як він їм читав Шевченка й Чехова, Олексій Максимович розповідав на репетиціях Московського художнього академічного театру, не раз до сліз хвилював артистів своїми спогадами .

Ми, сьогоднішнє покоління, є продовженням у бігу часу їх, титанів духу і думки. Хочеться побажати, щоб і дух високий цей, і дружба між нашими народами, прагнення світла, добра проростали і розквітали на древній праслов'янській землі. На знедолених дорогах селянських зустрічався Горький з простими людьми і бачив невмирущу силу українського народу і безсмертя його національного духу.

Через усе своє життя Олексій Максимович Горький проніс велику любов і незмірну повагу до генія українського народу - Тараса Шевченка. Це була й висока повага до українського народу, віра в його невичерпні творчі сили і можливості.

Ознайомившись із музейною книгою відгуків, я дізнався, що, відвідавши музей у 2000 році, онучка М.Горького Марфа Пєшкова висловила подяку мануйлівцям такими словами: «С большой благодарностью хочу обратиться к жителям Мануйловки, которые сумели в такое сложное время сохранить музей».

Гості з Москви залишили такий запис: «… Люди музея занимаются делом, которое поддерживает веру в то, что наша дружба с великим украинским народом преодолеет все трудности…».

Відвідувачі з Полтави записали так: «Гадаємо, що цей музей повинен працювати і надалі, адже він має свою історію і в майбутньому буде допомагати наводити мости між Україною та Росією».

Це лише окремі записи. А скільки їх зроблено за існування музею!

Жителі нашого села з гордістю із покоління в покоління передають спогади про перебування О.М.Горького в Мануйлівці. Ми повинні знати своє минуле, не тому, що воно минуло, а тому, що на нього спирається майбутнє.

ВИСНОВКИ

Після проведення досліджень я зробив такі висновки:

1.Високі роздуми Максима Горького про велич духу українського народу, про його світочів, про геніального Кобзаря України є для нас невичерпним джерелом творчого натхнення, духовного збагачення і світлої радості. М.Горький характеризує Шевченка, як першого, воістину народного поета.

2. З Мануйлівкою у Горького пов'язано дуже багато світлих спогадів. Тут народився його улюблений син Максим. Тут письменник усім серцем прихилився до талановитого, волелюбного українського народу, гаряче і на все життя полюбив його культуру, літературу, співочу, мелодійну мову і, передусім, творчість великого Тараса. Пам'ять про Великого Буревісника живе і до цього часу в серцях мануйлівчан.

3. Горький, захоплений мануйлівським селянським театром, прекрасно розумів його культурне значення. Це була, так би мовити, легальна трибуна для проголошення волелюбних закликів Тараса Шевченка.

4. Горький знав українську мову, українську літературу і народну творчість. Він високо цінував творчість геніального українського Кобзаря - Тараса Шевченка. Його зв'язки з Україною не поривалися.

5. Ми, сьогоднішнє, є продовженням у бігу часу їх, титанів духу і думки. На знедолених дорогах селянських зустрічався Горький з простими людьми і бачив невмирущу силу українського народу і безсмертя його національного духу.

CПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Пєшкова К.П. В Мануйлівці // Катерина Павлівна Пєшкова . - К.: 1959. - С.83.

2. Слово про Буревісника. Максим Горький і українська культура. //

[ Білецький О., Шабліовський Є., Романченко І., Кирилюк Є., Пєшкова К. та ін. ]. - К.: Дніпро, 1968. - 278 с.

3. Людмила Кучеренко. Шанують його за повагу. // Радянське село. 1988. - 2 липня. № 79.

4. В.Вусик, Л.Мошенська. Шляхи ведуть на Мануйлівку // Радянське село. 1989. - 27 червня. - № 76.

5. Слово про Буревісника. Максим Горький на Україні. - К.: Дніпро. - К.,

1968. - 286 с.

6. Рукописний літопис «Мануйлівка горьківська».

7. Літературна Україна. 1995. - 14 липня.

8. М.Горький. Собрание сочинений в 30-ти томах. - Т.30. - 1955. - 295 с.

9. М.Горький. Материалы и исследования. - М.-Л. : Т.2. - 1936. -156 с.

10. М.Горький. Собрание сочинений в 30-ти томах. - Т.29. - М.: 1955. -

468 с.

11. М.Горький и Чехов. Переписка, статьи, высказывания. - М., 1951. - С. 74-75.

12. Летопись жизни и творчества А.М.Горького. - М., 1958, т. 1.

13. Літературно-науковий збірник. - Л.: 1916. - 19 с.

1 Зі спогадів Ф.Попова. - Рукописний літопис «Мануйлівка горьківська».

21 Слово про Буревісника. Максим Горький і українська культура [Білецький О., Шабліовський Є.,

Романченко І. Rирилюк Є., І Пєшкова К. та ін.]. - К.: Дніпро, 1968. - 279 с.

2 Летопись жизни и творчества А.М.Горького. - М., 1958, т. 1, с.274

3

4 Спогади Кирила Яковича Бородіна, учасника народного театру.// Рукописний літопис «Мануйлівка

горьківська».

5 М.Горький. Собрание сочинений в 30-ти томах. -Т.28. - М.: 1954. - 20 с.

6 Спогади Марії Степанівни Хоруженко, учасниці народного хору.// Рукописний літопис «Мануйлівка

горьківська».

7 Спогади Орини Куліш, учасниці народного хору. Рукописний літопис «Мануйлівка горьківська».

8 Спогади Петра Єпіфановича Михайленка, старожила с.Мануйлівки.// Там же.

9

Летопись жизни и творчества А.М.Горького. - М., 1958, т. 1, с.274.

10

Спогади старожила села Мануйлівки Григорія Максимовича Бєляєва. // Рукописний літопис «Мануйлівка горьківська».

1114 Спогади Івана Івановича Назаренка, суфлера театру. // Там же.

12 Спогади Івана Івановича Назаренка, суфлера театру. // Рукописний літопис «Мануйлівка горьківська».

13 Спогади Галини Іванівни Назаренко, дочки суфлера самодіяльногоо театру Івана Івановича Назаренка. // Там же.

14 Спогади Назаренка Івана Івановича, суфлера самодіяльного театру. // Рукописний літопис «Мануйлівка горьківська.

15 Спогади Мороза Хрисанфа Івановича, актора самодіяльного театру. // Рукописний літопис «Мануйлівка горьківська.

16 З рукописного літопису «Мануйлівка горьківська».

17 Слово про Буревісника. Максим Горький на Україні. // Дніпро. - К., 1968. - 286 с.

18 Шанують його за повагу // Радянське село. 1988. - 2 липня. - № 79.

19 В.Вусик, Л.Мошенська. Шляхи ведуть на Мануйлівку // Радянське село. 1989. - 27 червня. - № 76.