Спогади про Голодомор Попової Меланії Мусіївни

Із спогадів Попової Меланії Мусіївни:

« Все почалося з того, що почали вивозити хліб на станцію. Селяни не знали куди далі везли хліб зі станції. Почалися сходки вечірні, вимагали, щоб люди здавали хліб. Батько інколи цілу ніч був на сходці. Коли у людей не стало хліба, вони почали не давати хліба, але з них вимагали.

У 32 році почався голод, недоїдання, а в 33-му році сплошний голод, люди почали пухнути і помирати від голоду. Рідко який двір уцілів. Були такі сім'ї, де вимирали усі члени.

У нас у сім'ї була пара коней і корова. Землі було у нас мало, ми вважалися бідняками. Тут почали «викачувати» хліб. Заховали у конюшні два дерев'яні ящики із зерном. А по сусідству з нами жив активіст, який заявив про це, він дружив із моїм братом Лукою. Коли знайшли схованку, то відв'язали коней, корову і забрали, а батька і брата під «ружжо» і відправили до району. Брата відпустили через декілька днів, а батько довше сидів, він прийшов звідти виснажений і хворий, і помер через декілька днів, як повернувся. А ми розбрелися по совхозах, щоб якось вижити. Де була яка одежина, все попромінювали і залишилися голі і голодні. Були сім'ї, після яких залишилися пусті хати. Нехай таке не повертається ніколи, це був жах. Із двох моїх братів живим залишився менший брат, а старший помер від голоду. У селі були такі люди, яким видавали пайок за те, що вони вивозили на цвинтар і закопували померлих. Бувало таке, що людина ще жива, але видно, що скоро помре, то не дожидались коли помре, а відвозили і вкидали в яму ще живою заразом із померлими, щоб не копати нової ями. У моєї однокласниці, вимерли всі 7 членів сім'ї (батько, мати, дядько, який повернувся інвалідом з війни і четверо дітей).

На хуторі Бурти, під Броварками (13 хат), жила далека родичка моєї мами. Вона розповідала, що дожилися до того, що все попромінювали і попродали, але весна 33 року була дощова і холодна. Мамина родичка пішла у радгосп Балабушки Глобинського району і найнялася на роботу. Там давали пайок. На вихідний, у неділю, вона прийшла додому, зайшла в хату. її чоловік Аксон лежав на печі і вона залізла до нього. Він на неї пильно подивився, нелюдським поглядом. Вона запитала, де син Гриша, а гой сказав, що Гриша кудись пішов, потім встав, вийшов і зайшов із сокирою. Була десята година вечора. Аксон сказав, що він Гришу з'їв, і її з'їсть. Не встиг замахнутися, як жінка його штовхнула і він упав, а вона втекла до знайомих у Нижню Мануйлівку. Через 3 дні повернулася додому і побачила, що Аксон так і лежав, як вона його залишила, він помер. Коли жінка зайшла в кладочку, то побачила, що на вікні лежала голова Гриші. Це був просто жах... Не можна до такого людей доводити!».

Пам'ять - нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок у ній записано кривавим і чорним...

Голод забрав тих, хто за шмат хліба насущного не стежив і не доносив на брата, не вмів торгувати святинею, красти, вбивати, аби вижити

Стоїть гора Зажури неподалік Лубен. А на ній Хрест здійнявся -символ розп'яття українського народу, символ нашої пам'яті про тих, хто навічно пішов від нас у 1933 році.

Офіційно День пам'яті жертв Голодомору і політичних репресій в Україні відзначається щорічно в четверту суботу листопада.

«Історія має здатність повторюватися, якщо вчасно не зробити висновків. Наша пам'ять полягає в дослідженні українського геноциду» (Г.Щокін).