Виховна година Естетика українського побуту

Естетика українського побуту

Мета. Познайомити учнів з естетикою побуту українців; сприяти розвитку у підростаючо­го покоління здібностей сприймати прекрасні скарби, створені художнім генієм українсько­го народу, прилучати юнацтво до світу краси; виховувати відчуття прекрасного, формувати вміння аналізувати явища культури, правиль­ний естетичний смак.

Обладнання. Святково прибраний клас у стилі української світлиці з витворами народного мис­тецтва, зібраними гуртківцями у односельчан: вишиті рушники, серветки, сорочки, фартушки, хустки та інший одяг, керамічні вироби, кили­ми та доріжки ручної роботи, прядка, вироби з дерева, глини, соломки, кукурудзяних обгорток, кахлі, фотографії виробів із лози і таке інше, маг­нітофонний запис фонограм, баян.

Учитель. З давніх-давен нам відомо, що дерево життя -- це гілочка з трьох листочків. Перший листочок - це символ минулого, другий - сучас­ного, а третій - майбутнього.

Щоб вірно орієнтуватися в житті, щоб бути освіченими людьми пропоную сьогодні подорож до минулого для того, щоб краще зрозуміти сучасне і, можливо, передбачити майбутнє.

А поговоримо ми з вами про естетику побуту українців. Перш за все, давайте з'ясуємо, що озна­чає слово естетика?

(Відповіді учнів).

Учитель. Так, естетика - це наука про красу, а побут - це те, що оточує нас у повсякденному житті,

(Далі розповідь учителя супроводжується ти­хою баянною музикою на мотив пісні «Мамина вишня» у виконанні учениці).

Учитель. Все дедалі більше віддаляється від нас біленька хатина у вишневому садочку. Знайте, що ось у такій хатинці корінь роду нашого україн­ського, щось одвічне, як життя і святе, як мамина пісня, як пам'ять народна.

Це її, білу з теплою солом'яною стріхою, архі­тектурну праматір притулку людського, незамкне-ну, вічно відкриту для всіх без стуку в двері, ясну і просту, ніби створили й не робочі люди, а сама природа, описують поети і прозаїки, етнографи і вчені.

1-й учень.

Наша хата під горою, у долині

У вишневому садочку та в калині.

Попід лісом млин подався у ставочок,

Через воду перекинувся місточок.

(Яків Щоголєв)

1-а учениця. А у І.С. Нечуя-Левицького читає­мо: «Широкою долиною між двома рядками роз­ложистих верб тече по Васильківщині невеличка річка Роставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка. Між вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця висока біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталася в зеленому гіллі старих груш. Подекуди з-поміж верб та садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь». («Ми­кола Джеря» ).

Учитель. Біла хата, біла сорочка, біла скатерти­на... Це обов'язкова національна прикмета україн­ців. Що уособлює в собі біла барва?

2-а учениця. В народі казали, що біла барва - це символ чистоти, морального здоров'я, душевної краси. Коли говорили: «біла рука», «біла світли­ця», то це означало що вона гарна і чиста.

Учитель. Хата, як і людина, може бути пихата й засмучена, весела й сумна, вона вміє плакати і радіти. Все залежить від того, яка родина в ній мешкає. Та й сьогодні, дивлячись на оселю, на зовнішній вигляд сільської хати, навіть не зна­ючи господарів, ми можемо сказати, що тут про­живає родина дбайливих із гарним естетичним смаком, а на іншому подвір'ї, на жаль, - зовсім навпаки.

Перед вами фото і малюнок української хати. Розгляньте уважно їх і порівняйте з таким нау­ковим описом. «Характерною рисою типової української хати є ЇЇ небагатий, але привабливий зовнішній вигляд, чисто побілені стіни з розпи­сами, солом'яна, гарно підрізана покрівля, вікна з різними ставнями та іншими прикрасами, що гармонують із навколишнім пейзажем.

То ж загляньмо в це затишне домашнє по­мешкання, переступімо поріг старої української хати, адже саме в ній залишився дух народних традицій, що здавна виховували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до краси душу.

Внутрішнє планування хати обов'язково вклю­чало в себе піч. Це був центр життя, його душа. Вважалося - де тепло, там і добро, там злагода в сім'ї та забезпеченість родини.

Жінки постійно підмазували і білили піч, бо на цій чистоті тримався авторитет господині. Дівчат­кам не дозволялося мазати піч, але не дай Боже, піч буде неохайною під час сватання, напевне, тоді старости не будуть чекати ні рушників, ані гарбу­за, а втечуть якнайшвидше.

Подивіться на ці зразки розпису печі, це дуже гарні візерунки різними фарбами або витинанки, іноді піч вкривали кахлями - тонкими по­лив'яними цеглинками, на яких зображувалися малюнки з сонцем, рослинами, квітами.

(Демонстрація вчителем зразків кахлів).

Ми повинні з вами відзначити, що в українців всі речі мали не тільки практичне значення, вони повинні були прикрашати кімнати. Господарі та господині завжди оздоблювали свою оселю ма­люнками, різьбою, розписами, вишивками, ме­реживом... Це було свідченням працелюбності й достатку членів родини. І підтвердженням цьому був хліб.

Ось він у мене в руках на вишитому рушнико­ві, дуже гарний зовні, високий, добре випечений із символічними голубами, калиною і вербою, волошками і пшеничним колосом - символами української землі, запашний, він увібрав у себе працю багатьох людей: трактористів, комбайне­рів, агрономів, водіїв, пекарів, продавців. У тако­му ось вигляді він є даром Божим і, як кажуть у народі, всьому головою.

3-я учениця. А випікали хліб раз на тиждень і турбота про нього повністю лежала на госпо­дині. Це було священне дійство. В день, коли для випікання хліба розпалювали піч господи­ня була зосередженою, трішки суворою, майже не жартувала, не сердилась. Адже смак і зов­нішній вигляд буханців - - це жіноча честь і авторитет. Селяни були впевнені, що тямущій господині під силу було з ячного борошна спек­ти білий хліб.

Учитель. Особливо гарним був коровай - ве­сільний хліб, оздоблений «птахами» і «квітами». А ласувати хлібними оздобами дуже любили діти. Хліб завжди подавали на рушникові.

Рушник в українців був оберегом оселі. Послу­говувався не тільки як оздоба, а й мав практичне значення: був скатертиною і вузликом, де зберіга­ли харчі, утирачем і стирком, закутником і бож­ником, плечовим, весільним, ритуальним.

2-й учень. Я дуже люблю рядки з балади «Про вишитий рушник».

Дивлюся мовчки на рушник.

Що мати вишивала,

І чую: гуси зняли крик.

Зозуля закувала.

Знову чорнобривці зацвіли,

Запахла рута-м'ята.

Десь тихо бджоли загули.

Всміхнулась люба мати.

І біль із серця раптом зник -

Так тепло, тепло стало.

Цілую мовчки той рушник.

Що мати вишивала.

Вишивала мати, вишивала.

До листка листочок прикладала,

А між ними цвіт голубуватий.

Простилавсь барвіночок хрещатий,

Виростав барвінок зелененький

І дивились з нього очі неньки

Усміхався цвіт їх рушникові

Світом материнської любові.

Учитель. Хата без рушника - що сім'я без ді­тей, говорили в народі. І в кожній оселі їх було ба­гато. Любі діти, пригадайте, які звичаї, пов'язані з рушниками, збереглися до нашого часу?

(Учні висловлюють свої думки, використовую­чи матеріали місцевості, де проживають).

3-й учень. При взятті шлюбу молоді стають на рушник щастя, вперше, коли немовлятко купають, його загортають у вишитий рушник, він - символ святковості на урочистостях, прийомах, концер­тах, ним піднімають перший сволок, коли буду­ють хату, ним опускають небіжчика у похоронну яму. Рушником накривають хліб на столі, паску і крашанки, які несуть до церкви, хлібну діжу...

Учитель. «Не лінуйся, дівонько, рушники ви­шивати - буде чим гостей шанувати», - наказу­вала мати доньці. Які тільки прийоми вишивки, орнаменти і візерунки не зустрінеш на українсько­му рушникові. А розповість нам про це наша май­стриня, жінка, закохана у вишивку. Свій талант, своє вміння вона передала донькам.

Про це і говориться у «Пісні про рушник» на слова Андрія Малишка.

(Учні виконують пісню під фонограму мелодії).

Рідна мати моя, ти ночей не доспала.

Ти водила мене у поля край села.

І в дорогу далеку, ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива, материнська, ласкава усмішка

І засмучені очі хороші блакитні твої.

Я візьму той рушник, постелю наче долю,

В тихім шелесті трав, щебетанні дібров

/ на тім рушничкові оживе все знайоме до болю

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

(Двічі)

Майстриня. Українці люблять все гарне. І основ­ним призначенням вишивки є оздоблення, при­крашання оселі та одягу. (Майстриня по черзі по­казує свої роботи і розповідає). Споконвіку укра­їнські жінки та чоловіки свято шанували вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає людину і від негоди, і від ворожих сил. Я розповім вам легенду про сорочку.

Давно це було, тисячу років тому. У нашому краї народила мати синочка і почала вишивати йому сорочку-оберіг, щоб до шістнадцяти років зробити синові подарунок. Сорочка повинна була оберігати сина від гострого меча, ворожої стріли. Бо вороги мешкали зовсім поруч, по той бік річ­ки Берди, і часто робили набіги на наші села.

І вибрала мати дуже міцні конопляні волок­на, пряла місячними ночами, тому і нитки були срібними і блискучими. Вишивала поволі, по­силаючи за кожним стібком думки-благання до Бога: хай син мій буде розумним, хай син мій буде сильним і непереможним, хай серце його повниться любов'ю до людей, хай принесе він волю і славу землі рідній. Не одну сльозу втерла мати... Прийшло повноліття. Син став дорос­лим. Мати раділа Його веселій вдачі, працелюб­ності, силі.

Та прийшли вороги, засумувало село. Збирала мати свого сина на війну. Лук, стріли і коня син вибрав сам, а мати сорочку скропила водою із цілющого джерела і подарувала синові. Одягнув хлопець її і відчув себе богатирем...

Зійшлися війська, дві грізні сили чекали сходу сонця, щоб розпочати бій. Як тільки зійшло соне­чко, побачили татари хлопця незвичайного - вої­на в срібній сорочці, вишитій яскравими нитками і оздобленій дорогоцінним камінням, у ворогів за­сліпило очі й випали з рук луки зі стрілами.

Так з'явилася сорочка воїна. Іноді її називають кольчугою.

Учитель. Наші пращури вважали, що сорочка має чарівну силу - захищає від ворожої стріли і меча, недоброго погляду, злої думки. Чи не тому вона й досі бажана у нашому вбранні.

Що ж закарбували мудрі жінки-українки у сво­їх візерунках, якими щедро оздоблювали одяг. Ще раз погляньте на цю красу, на ці сорочки і вслу­хайтеся своїм юним серденьком у рядки вірша «Два кольори» Дмитра Пав личка.

1-й учень.

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Мене водило безвісти життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття

Мої сумні і радісні дороги.

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому

Лиш згорточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, два кольори

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори

Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Учитель. Ці сорочки ніби говорять до нас су­купністю візерунків, грою кольорів, майстерністю вишивальниць. Оздоблені вишивкою комірці, по­лики, нагрудки (пазушки), рукава - це чарівні символи, що ятрять душу, це дух предків із сивої давнини.

Ромби, хрестики, лінії, кружальця, складні й прості візерунки - все це прагнення людини злас-кавити добро, обійти лихо. Тут поруч - геометрич­ний і рослинний орнамент, зображення тварин і птахів, надписи і символи.

Погляньте на наші доробки. Чи не склада­ється у вас враження, що найбільше старалися вишивальниці, зображуючи квіти? Адже черво­на і біла барва калини - символ цнотливості, моральної чистоти дівчини, барвінок - немерк­нучого життя, а коловидні форми - символ ко­хання.

Шановні діти! Спробуйте пригадати, які вислови побутують на нашій українській землі, пов'язані з сорочкою.

(Учні по черзі відповідають).

• Як неділя, то й сорочка біла.

• У кого мати рідненька, у того й сорочка бі­ленька, і голівонька гладенька.

• Нема нічого милішого від сорочки, у якій мама народила.

• Починати шити сорочку треба у чоловічий день, краще в четвер, бо як почнеш у середу, вона
  негарна буде.

• Не можна залишати вузол на вишиванці, то сорочка довго носитиметься і чоловік сердечно
  любитиме.

Учитель. Історичні джерела свідчать про цікаві враження, що залишив у своїй книжці французь­кий учений барон Де Бе, який побував в Україні у кінці XIX ст., більше ніж 100 років тому.

Із захопленням і подивом відзначав він, що українці дуже люблять квіти, тому оточують вони людину повсюди - в житті, поезії, а надто у вишиванні. Особливо відзначав барон витончений у жінок, гармонію і багатство кольорів у витворах народного мистецтва.

Любі діти! Тож давайте постараємося, щоб оберіг, наша свята вишивка, вбирала очі й за душу. А ви, дівчатонька, коли будете мати хоча б малесеньку квіточку на вашій сорочці, відчуйте себе чарівницею, чаклункою візьміть собі в допомогу червоний колір - від сонця, чорний - від землі, зелений -- від трав і листя, жовтий - від місяця і зір, синій - від неосяжного неба.

Дорогі друзі! Я прошу розказати про ваших сі­мейних, родинних рукодільниць, майстринь.

(Учні розповідають коротко про своїх мам, бабусь та тіточок, які займаються рукоділлям і '^монстру ють їхні вироби).

Учитель. До цього часу ми говорили переважно про те, як жінка прикрашала свою оселю, але іс-вують ремесла, що вважаються суто чоловічими.

Поширене твердження серед науковців, що всі предмети, виготовлені вручну з деревини, глини, каміння та інших матеріалів, мають певні худож­ні якості.

Найпоширенішим ремеслом на Україні було деревообробництво.

Вироби з дерева були практичними, зручними і гарними. Подивіться на прядку, за якою жінки виготовляли нитки з вовни чи льону. Ця річ зро­блена вправною чоловічою рукою. Нічого зайвого і в той же час гарно, компактно. Як майстерно виготовлене колесо, ніби сонечко, розпустило свої промінчики. Як нижня, так і верхня частини прядки оздоблені різьбою. Мабуть, можна було б зробити все простіше - прямі кути, рівні лінії, та майстер побажав, щоб його дітище було зовнішньо гарне, вражало і зачаровувало. Чоловік, поважа­ючи працю жінки, хотів подарувати красу, зруч­ність, частинку своєї душі.

А ось який гарний столовий набір: дощечки, товкачик, велика ложка, лопатка та інші предме­ти, необхідні для приготування смачної їжі, оздоб­лені дуже гарно, а про майстра, навіть не знаючи його, можемо сказати: він має естетичний смак, внутрішньо чисті й світлі помисли; тільки така людина могла створити таку красу.

А що вам відомо про гончарство?

2-й учень. Для своєї оселі чоловіки виготовляли з опаленої цегли різноманітні вироби. Це досить стародавнє ремесло. Адже глина - дуже пластич­ний матеріал під час формування і досить твердий після випалу.

Вчитель. Природні барви глини дозволяють ви­готовляти речі різних кольорів: білого, кремового, помаранчевого, червоного, коричневого, темно-сі­рого.

Перед вами - зразки чарівних глечиків і та­рілок. Хочете дізнатися, як і коли виникло це ремесло?

Спочатку первісні гончарі формували виріб вручну, обмазуючи кошики, камінні чи дерев'яні форми глиною. А в IV ст. до н.е. було винайдено гончарний круг. Посуд, виготовлений на ньому досить легкий і тонкостінний із симетричними обрисами, чіткими орнаментальними смугами та лініями. Особливого розвитку гончарство набуло у XVII-XVIII ст. Вироби почали розписувати емалями (керамічною склоподібною фарбою), звідси і багатство кольорів. Чільне місце посіли на цих виробах рослинні й тваринні орнамен­ти, фігурні та геометричні зображення. Вироби скульптурного характеру в нашому сучасному житті прикрашають оселі як сільських хат, так і міських помешкань. Розгляньте сучасні зразки «Півник», «Дівчина з ромашкою», «Гармоністи», «Химери*...

Вміли і вміють наші чоловіки-українці виплі­тати з лози, соломи, рогози, обгорток з початків кукурудзи. Брилі і копійки, жіночі торбинки і дитячі колиски, навіть меблі зробити під силу справжнім майстрам.

Посуд із глини, вироби з лози та соломки є до­сить зручними, естетичними, модними і в наш час. Вони - свідчення того, що змайстрували і на­дихнули красою ці вироби люди з природним чи набутим гарним естетичним смаком.

Із часом змінюється побут українців, звичаї, прикраси. Та дуже добре, що давні традиції в оздобленні сучасних осель не забуваються і зараз.

А ось килимарством на Україні займалися і чоловіки, і жінки. Килим - - символ багатства, статку, працелюбності, найбільш цінна річ у при­даному дівчини.

Погляньте на цю роботу, скільки праці й тер­піння, часу й таланту вкладено в неї! Зачаровують кольори, форми.

Не один день і ніч потрібно було, щоб виткати таку красу - килим, який прикрасить житло, зро­бить його теплішим, затишнішим, принесе спогади літа у зимову хату. Такими виробами пишалися, їх передавали з покоління в покоління.

Більш доступними і дешевими були доріжки; виготовлені зі старого одягу, порізаного на стріч­ки, вони були теплими і зручними.

Здавна приваблювали до себе охайні дітки в гар­но оздобленому вишивкою чи аплікацією одязі. І сьогодні наші дівчатка одягли українські сорочки та спіднички, гаптовані дбайливими руками май­стринь.

Помилуйтеся на них. А дівчатка тим часом виконають для всіх присутніх танок «А я, укра­їночка».

(Учениця читає вірш).

Учитель. Що може бути кращим підсумком на­шого уроку, ніж ці поетичні рядки?

Ми з вами переступили поріг у XXI століття. Зроблено перші кроки у третьому тисячолітті, тож давайте не будемо йти по ньому людьми, котрі не пам'ятають ні своєї історії, ні звичаїв, ні культу­ри. Адже я впевнена, що і в XXI столітті будуть цінуватися вправні майстри і майстрині, добрі гос­подарі, роботящі руки.

Пам'ятайте, що завжди цінуватимуть людину, яка творить красу і передає цю красу нащадкам. Цінуйте гарне, творіть красу самі та примножуйте славу України!