Національно-патріотичне виховання молоді на заняттях історії та захисту Вітчизни

Раздел История
Класс 11 класс
Тип Другие методич. материалы
Автор
Дата
Формат docx
Изображения Нет
For-Teacher.ru - все для учителя
Поделитесь с коллегами:

Методична розробка

Національно-патріотичне виховання молоді на заняттях історії та захисту Вітчизни

Вступ

Проблеми сучасного соціально-економічного становища українського суспільства, його розшарування, зниження рівня життя більшості населення, знецінення традиційних моральних норм і цінностей, пропаганда жорстокості, бездуховності, насильства, невизначеність в оцінці подій історичного минулого українського народу негативно вплинули на моральні цінності підростаючого покоління. Рівень масової культури української молоді на жаль сьогодні є досить низький. Культ насилля і розпусти практично заполонив телевізійні екрани, де щодня можна побачити аморальні чи агресивні сцени. Зарубіжні фільми часто пропагують західну систему цінностей, виховувуючи у молоді культ споживацтва, прагнення до насолоди, вседозволеності.

Таким чином на наших очах виростає покоління молодих людей позбавлених почуття національної гідності, гордості, якому насаджується безкультур'я, нівелюється совість, деградується мораль, честь, справедливість. Така ситуація стрімко перетворюється на загальнонаціональну трагедію. Заслужений вчитель України, ветеран війни і праці Петро Щербань з гіркотою зауважив, що в державі відбувається процес деморалізації, дебілізації і денаціоналізації сучасної молоді, яка втрачає не тільки національне, а й людське обличчя. Така проблема є серйозною загрозою національної безпеки України.

Події дворічної давності в Криму, сьогоднішня ситуація на сході України є наслідком великого упущення в національно-патріотичному вихованні молоді за всі роки з часу проголошення незалежності України.

Старше покоління людей добре пам'ятає радянський час, коли патріотичне виховання молоді стояло на високому державному рівні. Кожен навчальний заклад (школа, ПТУ, технікум і т.д.) був обладнаний кабінетами, де пропагувалася державницька ідеологія. Велику роботу проводили відповідальні ідеологічні працівники - заступник директора з виховної роботи, а також заступник директора з військово-патріотичного виховання (військовий керівник). І кожній дитині прищеплювалася патріотична ідея (хоча вона й була чужою для української нації). Здобувши відповідну освіту, досягнувши повноліття, юнак усвідомлював у необхідності проходження ним строкової військової служби аби з честю виконати свій військовий обов'язок громадянина, представника сильнішої половини.

Після проголошення незалежності наша країна поринула у вир боротьби з бідністю, боротьби за гідне місце в міжнародній політиці. В час, коли були розкриті так звані «білі плями» української історії, коли вивчення правдивої історії України стало модним, адже, мабуть, у кожній українській оселі, поряд з Біблією, настільними книгами дедалі частіше ставали раніше заборонені твори М.Грушевського, І.Крип'якевича, Д.Дорошенка та ін., національно-патріотичне виховання на жаль відійшло на задній план.

Ми пережили той час (можливо й тепер ще переживаємо), коли суттєво скорочувались години викладання української історії та початкової військової підготовки. Остання, до речі, трансформувалася спочатку в допризовну підготовку юнаків, а потім в основи захисту Вітчизни, тобто зведена до мінімуму, тим паче, що посада заступника директора з військово-патріотичного виховання була ліквідована. Як не банально це звучить, але в багатьох середніх і вищих навчальних закладах у зв'язку із зменшенням кількості учнів, студентів, й з метою економії коштів держбюджету, скорочено також посаду заступника директора з виховної роботи. Таким чином виховна робота практично не ведеться так само як і не проводиться робота з виховання захисників Вітчизни. Парадоксальне й закономірне явище, адже всі реформи, які проводились у Збройних Силах України за всі роки української незалежності зводились до скорочення їх чисельності та фінансування. Особливо за часів президентства Януковича, коли Збройні Сили України нищилися, військова служба робилася непрестижною, майно, земля і зброя військових частин продавалися чи розкрадалися. Багато військових фахівців в результаті такої авантюри втратили роботу. Прикро, адже професія захисника Вітчизни стала не модною, не актуальною. І, як результат, - молодь масово не горіла бажанням призватись на військову службу. Державне керівництво Януковича публічно відмовилось від строкової військової служби, перевівши Збройні Сили України виключно на контрактне поповнення, не подбавши при цьому про можливі шляхи такого поповнення (гідна заробітна плата, соціальне забезпечення тощо). Мабуть, таки сподівалося на допомогу «старшого брата».

І ми знову повторили помилки минулого. Згадаймо дискусії, які точилися за кулісами Української Центральної Ради в питанні створення української армії. «Ми ні з ким не збираємось воювати!» - приблизно такою була фраза українських можновладців у питанні розбудови власної армії майже сторічної давності. Нібито й ніколи не звучали знамениті слова європейського полководця ХІХ ст. імператора Франції Бонапарта Наполеона І: «Хто не хоче годувати свою армію - буде годувати чужу».

Таким чином, сьогодні, коли Кримський півострів анексований Російською Федерацією, а частина Донбасу тимчасово перебуває під контролем сепаратистів, постала гостра потреба якісної переоцінки заходів з національно-патріотичного виховання української молоді на загальнодержавному рівні.

Метою даної методичної розробки є проведення глибокого аналізу стану національно-патріотичного виховання української нації й вдосконалення шляхів громадської активності молодого покоління. Це стане запорукою небайдужості як сьогоднішнього, так і прийдешніх поколінь громадян. Найкращою мотивацією до безкорисної суспільної праці є почуття гордості за свою державу, співпереживання за минуле, співпричетність до творення її сьогодення та майбутнього. Саме тому національно-патріотичне та військово-патріотичне виховання молоді є одним з найголовніших пріоритетів молодіжної політики в Україні.

Розділ 1. Сутність патріотичного виховання в сучасному педагогічному процесі

Сьогодні, враховуючи нові суспільно-політичні реалії в Україні після Революції Гідності, обставини, пов'язані з російською агресією, усе більшої актуальності набуває виховання в молодого покоління почуття патріотизму, відданості загальнодержавній справі зміцнення країни, активної громадянської позиції.

Відродження України неможливе без пробудження національної свідомості українського народу, насамперед молоді. Тому особливе занепокоєння викликає відсутність у більшості юнацтва усвідомлення себе, як частини народу, своєї діяльності з інтересами нації.

Зарадити справі може створення такої системи освіти, яка виховувала б національно-свідомих громадян України.

Патріотичне виховання - це формування патріотичних почуттів, готовності до трудового та героїчного подвигу в ім'я процвітання української держави.

Воно покликане:

  1. формувати громадянина-патріота;

  2. виховувати любов та повагу до української мови, історії, культури;

  3. виробляти глибоке розуміння громадянського обов'язку, готовності у будь-який час стати на захист Батьківщини;

  4. виробляти глибоке розуміння оволодіння військовими і військово-технічними знаннями;

  5. спонукати до фізичного вдосконалення;

  6. вивчати бойові традиції та героїчні сторінки історії українського народу, його Збройних Сил.

Наукові дослідження переконливо доводять, що молода людина (учень, студент) повинен знаходитись під постійним виховним впливом матеріальної і духовної культури свого народу.

В концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді, затвердженої наказом МОН України № 641 від 16 червня 2015 року зазначені наступні завдання національно-патріотичного виховання: «Національно-патріотичне виховання дітей та молоді - це комплексна системна і цілеспрямована діяльність органів державної влади, громадських організацій, сім'ї, освітніх закладів, інших соціальних інститутів щодо формування у молодого покоління високої патріотичної свідомості, почуття вірності, любові до Батьківщини, турботи про благо свого народу, готовності до виконання громадянського і конституційного обов'язку із захисту національних інтересів, цілісності, незалежності України, сприяння становленню її як правової, демократичної, соціальної держави…

Патріотичне виховання - складова національного виховання, головною метою якого є становлення самодостатнього громадянина-патріота України, гуманіста і демократа, готового до виконання громадянських і конституційних обов'язків, до успадкування духовних і культурних надбань українського народу, досягнення високої культури взаємин. Воно сприяє єднанню українського народу, зміцненню соціально-економічних, духовних, культурних основ розвитку українського суспільства і держави».

Важливим чинником національно-патріотичного виховання став феномен Майдану - яскраве свідчення жертовності заради беззаперечного дотримання прав людини, поваги до людської гідності, відстоювання загальнонаціональних інтересів, відмовою його учасників від особистого заради досягнення спільної мети. Зміст виховних заходів повинен позиціонувати Майдан як форму небаченого дотепер у світовій історії мирного колективного протесту українців у відповідь на порушення базових прав людини і громадянина з боку недемократичного політичного режиму в країні.

Свого часу європейські країни відмовилися від антидемократичних політичних режимів, вийшовши шляхом національно-демократичних революцій. В Україні ситуація була зовсім іншою. Тут тривалий час домінувала думка, що в 1991 році ми прийшли до незалежності мирним шляхом, тобто без кровопролиття. Це, - Божий дар для України, вистражданий багатолітньою боротьбою наших предків, що проходила крізь призму української історії. Та лише тепер ми усвідомили, що двадцять три роки ми жили в Україні за імперськими законами в стані внутріутробного розвитку. І нарешті відпадає пуповина ординської імперії, і ми переживаємо етап народження української державності. Утворюється нове громадянське суспільство. Створюється зовсім інша цивілізаційна ситуація. Встановлюються абсолютно нові цінності. Основною формулою таких цінностей постає саме виховний ідеал.

Свого часу наше суспільство пережило три виховні ідеали, котрі функціонували в тій чи іншій мірі. Перший ідеал - ідеал педагога-чекіста. Його створив український радянський педагог і письменник Антон Макаренко. Цей ідеал бере свій початок з 1920-х років й пройшов крізь всю сталінську епоху. Другий ідеал - образ порядного комуніста, створений також радянським педагогом і письменником Василем Сухомлинським. Він тривав протягом всієї хрущовської доби. І нарешті настав третій виховний ідеал, який найбільше прижився, адже спирається на загальнолюдські й національні цінності, що є духовним надбанням українського народу, - це ідеал людини, яка служить Богові й Україні. Саме до загальнолюдських цінностей належать закон творення добра та боротьби зі злом, пошук правди, справедливості, визнання ідеалів любові й краси. Його започаткував український педагог Григорій Ващенко.

Виховний ідеал закладений в основу системи патріотичного виховання, що стратегічно розробляється на державному рівні. Адже національно-патріотичне виховання - це планомірна виховна діяльність, спрямована на формування у вихованців почуття патріотизму, любові до Батьківщини, національної самосвідомості й гідності, дбайливого ставлення до рідної мови, культури, традицій, відповідальності за природу рідної країни, потреби зробити свій внесок у долю батьківщини, інтересу до міжнаціонального спілкування, прагнення до праці на благо рідної країни, її народу.

Можна виділити щонайменше три різновиди патріотизму:

1. Територіальний патріотизм, який базується на любові до того місця на землі (до місцевості, ландшафту, клімату тощо) де людина народилася. Народ, можливо, й зневірився в своїй етнічності, але він зростається зі своєю землею.

2. Етнічний патріотизм, що ґрунтується на почутті власної причетності до свого народу, на любові до рідної мови, культури, до власної історії тощо. Такий різновид зумовлений природою як відчуття видової ознаки народу, є природженим і розвивається повноцінно, якщо дитина зростає у національно зорієнтованій сім'ї, навчається в українському дитячому садку, а потім в українській школі. Велике значення при цьому має вивчення історії українського народу, рідної мови та літератури, українського мистецтва, народних звичаїв, традицій.

3. Державний патріотизм ґрунтується на остаточній меті нації - побудові власної держави, державному самовизначенні, державницькому світогляді та державницькому почутті. Безперечно він є найвищий, адже поєднує етнічний і територіальний патріотизм. Тому він мусить розвиватися але не повинен загострювати протиріччя нижчого рівня бо інакше ми знову перетворимось на малоросів чи малополяків. Такий патріотизм базується на державній ідеології та пов'язаний з почуттям громадянськості.

Можна виділити наступні рівні патріотизму в людини:

а) генетичний рівень, суть якого полягає в тому, що носієм і спадкоємцем для нашого народу є жінка з домішками сильних генів (варягів). Свого часу саме з такого союзу відродилися сильні волелюбні козаки. Він тривав приблизно двісті років. Потім козаки асимілювалися й пішли на службу до російського царя;

б) культурний рівень, який може підняти генетичний рівень або задушити. Прикладом може служити московський культурний рівень, що дуже пригнічував український національний рівень.

Сьогодні на часі плекати, виховувати український генетичний рівень державного патріотизму. Тому питання національно-патріотичного виховання стає найактуальнішим для наших школярів і студентів. І кожен розділ, кожна навчальна тема повинні у певній мірі розкривати сутність цієї проблеми.

Тому на сучасному етапі становлення правової демократичної держави та інтеграції України до загальноєвропейського співтовариства все більшої гостроти набуває проблема виховання в суспільстві духовної, високоморальної особистості - творця власного майбутнього, гуманіста, громадянина - патріота України. Адже зміцнити і розвинути демократичну правову державу, яка ввійшла б повноправним суб'єктом до європейської спільноти можуть громадяни, які люблять свій народ, свою державу, готові самовіддано її розбудовувати й захищати, які мають людську гідність, національну самосвідомість, гуманістичну моральність, знають свої права і свободи та вміють цивілізовано відстоювати їх, підтримуючи громадянський мир і злагоду в суспільстві.

Розділ 2. Проблеми сучасного патріотичного виховання української нації

За двадцять три роки незалежності України в нас не було єдності щодо виховного патріотичного ідеалу.

На сході і в центрі нашої держави об'єктом наслідування став не вольовий козак (до речі саме тут він і народився) і не гайдамака, а радянський воїн-визволитель, котрий прогнав окупантів з нашої землі.

Безперечно, звільнити українську землю від німецького загарбника, від так званої «коричневої чуми», щo чинила звірства, спалюючи українські міста і села, було справою честі, і основною рушійною силою цього визволення були радянські воїни, переважна більшість серед яких становили українці. Однак не можна забувати при цьому, що відразу після такого визволення відновилися репресії, а наш народ, переживши ярмо нацистської окупації, змушений був розплачуватися кров'ю. Тут розгорнулася справжня трагедія, адже той самий визволитель, що прийшов в українські міста і села, звинуватив своїх співвітчизників в тому, що вони працювали на окупантів (нібито вони в цьому винні), а це, мовляв, велика ганьба, чи навіть злочин, який можна змити лише власною кров'ю.

Без сумніву, радянські воїни-визволителі України героїчно боролися, не шкодуючи своїх сил і життя. В цьому їм хвала і честь. Але ці самі воїни гнали тепер поперед себе старих і малих, ненавчених військової справи, навіть не перевдягнутих у військову форму новобранців на форсування Дніпра.

Про безневинність українців в тому, що вони опинилися під німецької окупацією свідчить багато фактів. Насамперед, грубі помилки, авантюрна зовнішня і внутрішня політика Сталіна та його керівництва, котрі не вірили що Німеччина нападе на СРСР й тому заздалегідь не подбали про підготовку населення до підпільної й партизанської боротьби в тилу ворога. Також належним чином не спрацювали військові комісаріати, які не встигли мобілізувати людей на фронт впродовж 1941 - 1942 років навіть всіх добровольців. Зважимо і на той факт, що були випадки, коли військові комісари, залишивши свої підрозділи, самі евакуювалися, не виконавши покладені на них завдання. А хіба винні в цьому ці молоді хлопці, які через свій неповнолітній вік не могли бути мобілізовані?

В ході визволення України військове командування уже мало повноваження самостійно проводити мобілізацію, поповнюючи на свій розсуд поріділі ряди своїх підрозділів. Ніхто тоді не дивився в документи, та й чи були ті документи у людей, що пережили німецьку окупацію. Згідно з таємним наказом командування мобілізації підлягали особи чоловічої статі зростом 150 см. і вище. Можна собі лише уявити кого мобілізували за такими параметрами. І сотні, тисячі старих і молодих, не навчених, беззбройних, так званої «чорної піхоти», або «сірих піджаків» восени 1943 року використовувалися немов гарматне м'ясо. З гіркотою згадуються слова «легендарного маршала війни» Георгія Жукова: «Хохлов… не жалеть. Чем больше утопим в Днепре, тем меньше потом в Сибирь отправлять прийдется». І люди гинули безглуздою смертю. Гірка статистика свідчить що з 300 тис. горезвісної «чорної піхоти» 270 тис. загинуло в перших боях чи затонуло в Дніпрі. Такою трагічною ціною стала для нашого народу перемога над нацизмом у Другій світовій війні. Та чи була вона Вітчизняною в такій ситуації?

Не можна не згадати про героїчну боротьбу українського народу в нацистському тилу, на окупованій території.

Варто зазначити, що сталінське керівництво розраховувало вести у майбутній війні бойові дії на ворожій території, й тому не подбало про підготовку підпілля для боротьби у ворожому тилу. Через таку величезну помилку така робота розгорнулась лише в ході війни, тому велась наспіх й некваліфіковано. Так протягом червня - вересня 1941 року в Україні було створено 33 радянських підпільних обласних і районних комітетів, первинних організацій та груп ВКП(б). За перший рік війни на території України для проведення партизанської та диверсійної роботи було залишено 3,5 тис. груп. Проте до червня 1942 року більшість їх фашисти виявили і розгромили, тому їх залишилось всього 22.

І народ наш не дуже вірив відступаючим більшовикам, мовляв - ми ще повернемось. Не варто звинувачувати українців у страшних гріхах, просто народ не забув страшні роки репресій та голодомору, і таки його частина сподівалася що нацисти дійсно принесуть свободу.

Однак так званий нацистський «новий порядок» розвіяв цю ілюзію, а після поразки німців під Москвою в грудні 1941року, остаточно розвіявся міф про непереможність німецької армії. Тому комуністичне крило руху Опору в Україні активізувалося. Наприкінці 1942 року в Україні діяло вже 5 партизанських з'єднань, а також близько 900 дрібних загонів. Посилився партизанський рух після того як в червні 1942 року почав діяти Український штаб партизанського руху - орган керівництва радянськими партизанськими формуваннями України під командуванням Т.Строкача.

Українські національні сили, на відміну від радянської влади, завчасно подбали про організацію підпілля. Ще до початку війни для майбутньої роботи формувалися так звані «похідні групи». Причому цим займалися як бандерівці, так і мельниківці. З початком війни «похідні групи» одержали наказ просуватися вслід за гітлерівцями, а де буде можливість - випереджати їх й, за умов безвладдя, брати цивільну владу в кожному населеному пункті. Члени «похідних груп» орієнтувалися на співробітництво з окупаційною владою. У випадку, якщо німці не погодяться з проголошенням незалежності України, ці «похідні групи» повинні розгорнути широку підпільну боротьбу під антигітлерівськими та антисталінськими гаслами та готувати масове повстання.

Таким чином підпільні оунівські організації було створено в багатьох містах України, в тому числі в Донбасі, Криму і навіть на Кубані. Згідно з архівними даними ОУН на одному лише Донбасі діяло 720 членів цієї організації.

Це не перебільшення, а історичний факт, що підпільна організація про яку старше покоління добре знає за однойменною назвою драматичного фільму Сергія Герасимова «Молода гвардія», який вийшов на екрани у 1948 році, була очолена оунівцем Євгеном Стахівим. Російський письменник Олександр Фадєєв, автор роману «Молода гвардія», переписував свій твір, оскільки у перший варіант не влаштовував сталінське керівництво, адже автор не відобразив керівну роль комуністичної партії підпільним краснодонським рухом.

Сучасне молоде покоління повинно знати, що герої-молодогвардійці, їхні подвиги, відображені автором, є справжніми. Як це не парадоксально, але покоління молодогвардійців в основі своєї дійсно було таким, яким з'явилося в романі Фадєєва. Зрозуміло, ніякої заслуги «вождя народів» і його команди в цьому не було. Вони виховували донощиків і катів, фанатиків і фанфаристів. І якоюсь мірою здійснили перегин у своїй виховній діяльності. Натомість самі обставини реального буття виховували молоде покоління 1930-х років. Дуже багато хто з них росли в найбідніших сім'ях, а в дитинстві своєму пережили й страшний голод, коли люди вимирали цілими селами. І кожний крок до кращого життя, до відносного статку, що досягався каторжними зусиллями їх рідних, був для них станом прийдешнього благополуччя й щастя. Убогість зближувала їх один до одного, навчала цінувати дружбу. Вони змалку звикали до праці й до самостійності. А мимовільний побутовий аскетизм відшкодовували жадібним духовним насиченням: з завзяттям читали книги, захоплювалися живописом і музикою, сперечалися, мріяли про щасливе життя.

Не був зрадником керівник організації Євген Стахів. Насправді «Молоду гвардію» здали гітлерівцям радянські агенти Кремля, бо дуже вже на сході України розрослося оунівське підпілля якому активно допомагало місцеве населення, і навіть краще ніж в Галичині.

Стахів вижив (його врятувала донецька сім'я), згодом став одним із засновників Української Головної Визвольної Ради (УГВР). З 1946 року проживав у еміграції в Німеччині, а з 1949-го - у США.

В своїх статтях та інтерв'ю він стверджував, що комуністичного підпілля на Донбасі не було: «…Ми просто не могли б на нього не натрапити в своїй діяльності… "Молода гвардія" - це вигадка Фадєєва.

За два роки німецької окупації ми на Донбасі взагалі не зустріли жодного прихильника Сталіна. Натомість були наші листівки і залишились документи гестапо, які свідчили, що там активно діяло націоналістичне підпілля. І населення знало про нас - ми розкидали і розвішували листівки, гестапо заарештовувало і страчувало наших вояків.

Фадєєв користувався цими документами. Одержавши партійне замовлення, він «перефарбував» нас у червоний колір, який ще більше погустішав у другій редакції роману, коли письменник на вказівку Сталіна увиразнив керівну роль партії. Фадєєв підкреслював, що на 90 відсотків його твір складається з фактичного матеріалу, але це фальсифікація і наслідки її тяжкі…

Письменник взяв на душу великий гріх. Він звів рахунки з життям, пустивши собі кулю в лоб. Може, колись хтось інший напише третю редакцію роману про справжню підпільну боротьбу на Донбасі - націоналістичну...»

13 травня 1956 року Олександр Фадєєв застрілився на власній дачі. В передсмертній записці він, зокрема, написав: «…Не бачу можливості жити далі, оскільки мистецтво, якому я віддав своє життя, загублене самовпевнено-невіглаським керівництвом партії, і тепер вже не може бути врятоване…».

До кінця життя Євген Стахів залишався українським патріотом і оптимістом: «Я знаю, що ми, наш народ, будемо жити, і наші діти, наші онуки і правники користатимуть з тої волі, за яку ми боролися, за яку пролили кров стільки десятків мільйонів українців».

Нажаль ніхто з українських письменників так і не зумів, за двадцять п'ять років незалежності, відтворити справжню підпільну боротьбу з німецьким окупантом на Донбасі, про яку згадував Стахів. Це зовсім не через брак матеріалів, навпаки - сотні, тисячі архівних документів і матеріалів тепер є доступними. Не забуваймо, що сьогодні ще живі люди, свідки цієї боротьби. Може на це знову потрібна вказівка зверху? Думаю, що ні. Просто нікому немає до цього діла.

На Правобережжі та в Західній Україні самостійницький рух набув збройного характеру. Саме тому тут, в західноукраїнських землях, від початку незалежності України об'єктом наслідування дедалі частіше ставав воїн Української Повстанської Армії, або «бандерівець» як його звикли тут називати.

Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов'язані з ОУН. Їх створив місцевий український діяч Максим Боровець (псевдо Тарас Бульба), близький до петлюрівського уряду. За вказівкою Андрія Лівицького, президента УНР в еміграції, Бульба в 1940 році, тобто ще задовго до початку німецько-радянської війни нелегально перейшов кордон й організував на Волині підпілля. Ним був сформований загін «Поліська Січ», котрий влітку 1941року боровся із залишками відступаючої червоної армії та загонів НКВС. Адже, відступаючи, червоні війська вчинили масу злочинів і насильств. Особливо криваві розправи відбувались у західноукраїнських тюрмах, переповнених безневинно арештованими людьми. Пізніше «Поліську Січ» було перейменовано в українську повстанську армію. Німці спробували розпустити цю частину, однак Бульба повів своїх бійців у ліси, щоб воювати як з німцями так і з більшовиками. Восени 1942 року, за ініціативою ОУН-Бандери, було створено Українську Повстанську Армію. Історія формування УПА досить складна і неоднозначна і ще досі містить чимало білих плям. Ціною великих зусиль ця армія змогла об'єднати всі націоналістичні сили і розгорнула боротьбу як проти німців так і проти радянських партизанів. Головнокомандувачем УПА в 1943 році став Роман Шухевич (псевдонім - Тарас Чупринка), який все своє життя присвятив боротьбі за свободу і незалежність Української Держави, віддав життя за Україну. Славетні сторінки життя цього полум'яного борця - ось що повинно стати об'єктом наслідування молодого покоління. Українська Повстанська Армія, в порівнянні з іншими підпільними рухами Європи, являла собою щось унікальне, оскільки практично не мала чужоземної допомоги. Це - армія без держави… Безперечно, можна і потрібно багато розповідати учням, студентам про славний бойовий шлях УПА, та, мабуть, найбільшого патріотизму заслуговують слова відомого французького генерала й політика Шарля де Голля: «Якби я мав таку армію, як УПА, німецький чобіт не топтав би французьку землю».

Парадоксальною виглядає й програма колишнього міністра освіти і науки України історика за фахом Дмитра Табачника з української історії для студентів вищих навчальних закладів (до речі, вона так і не змінена й по ній працюють виші і сьогодні), в якій історія УПА зведена до одного речення: «Утворення УПА». Учитель, викладач звісно має право у межах до 20 % вносити корективи, в залежності від історичних реалій, подій рідного краю, своїх власних симпатій чи антипатій. Та чи звернув увагу викладач або вчитель, який мешкає і працює на сході нашої країни на те лаконічне «Утворення УПА»? А може, у межах 20 %, пропустив це речення? В такому разі молоде покоління східних регіонів України не знатиме своїх справжніх героїв.

Можна й потрібно багато говорити про історичні події й історичні особи. Необхідно акцентувати увагу на патріотизмі і моральності діячів визвольного руху, показати витоки цього патріотизму. Так символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну став подвиг героїв Крут, боротьба за волю України повстанців Холодного Яру, діяльність Української Повстанської Армії, спротив дисидентів тоталітарній системі тощо. Ці та інші теми є надзвичайно емоційними, хвилюючими і дають невичерпні можливості для розкриття такої людської якості, як самопожертва в ім'я нації та держави. Проголошення Акту незалежності України відкрило нову сторінку в історії України.

Варто зазначити, що історія України - це не тільки події, а й історичні постаті. На прикладах життя, діяльності і боротьби за державу українських князів, козацтва, видатних гетьманів Б.Хмельницького, І.Мазепи, П.Орлика, всього українського народу та його видатних представників - Т.Шевченка, В.Винниченка, М.Міхновського, М.Грушевського, С.Петлюри, С.Бандери та багатьох інших, викладач має продемонструвати національну гідність нашого народу, його прагнення мати власну державу.

На всіх етапах становлення державності український народ демонстрував високий національний дух і прагнення жити вільно і незалежно, у мирі та злагоді з іншими народами.



Розділ 3. Методичні рекомендації щодо покращення національно-патріотичного виховання молоді


  1. Міністерство освіти і науки України повинно сприяти, щоб твори навчальної програми з української та зарубіжної мови та літератури були цілеспрямовані у патріотичному вихованні молоді.

Твори, що вивчаються учнями, студентами відповідного віку, а також окремі тексти підручників зарубіжної та української мови повинні нести захоплюючий зміст з точки зору трактування історичної пам'яті українського народу, яке сприятиме розвитку патріотизму, національної гордості та гідності у молодого покоління.

  1. Міністерство інформаційної політики України повинно забезпечити, щоб вітчизняне телебачення, інші засоби масової інформації сприяли патріотичному вихованню.

Необхідно створити такі умови, щоб всі фактори, що впливають на патріотичне виховання були єдиними (сім'я, школа, вулиця, ЗМІ) й однаково діяли на всій території України.

Цьому повинна сприяти телевізійна та радіо-реклама, а також створення нового якісного дизайнерського оформлення палітурок підручників, зошитів, щоденників тощо. Українські видавництва, за сприяння Міністерства освіти і науки України, повинні випускати навчальну продукцію з малюнками та написами про визначні історичні події та про найбільш видатних українців. В умовах проведення суцільної декомунізації необхідно створити такі умови, щоб кожна стара чи нова назва вулиці, плащі, скверу чи парку, названі в честь видатного українського діяча, політика, героя містила мотивовану інформацію про дану особистість.

  1. Державний контроль над громадськими організаціями, що займаються вихованням молоді.

Кадровий склад таких організацій повинен бути достатньо фаховим і якісним у педагогічному й патріотичному вихованню. У зв'язку з цим Міністерство освіти України, спільно з Міністерством молоді і спорту України, повинні проводити належну фахову підготовку відповідних кадрів, здійснювати жорсткий контроль їхньої діяльності з метою їх координації у забезпеченні належного національно-патріотичного та військово-патріотичного виховання.

  1. На державному рівні сприяти кадровому забезпеченню викладання предмета «Захист Вітчизни», а також створенню його належної матеріально-технічної бази.

Необхідно щоб викладач дисципліни був глибоким фахівцем військової справи - офіцер запасу (в крайньому випадку сержант, який пройшов строкову військову службу, чи службу за контрактом і має фаховий військовий досвід) і педагог. Обов'язковою умовою проведення занять викладачем у належній військовій формі з дотриманням Статутів Збройних Сил України. У кожному навчальному закладі де викладається даний предмет повинен бути належним чином обладнаний кабінет захисту Вітчизни, стрілецький тир, місця проведення занять зі стройової, тактичної та фізичної підготовки, а також забезпечений якісною матеріально-технічною базою викладання предмета (в тому числі навчальною пневматичною, малокаліберною й автоматичною зброєю, навчальними гранатами, навчальними мінами, приладами цивільного захисту громадян, плакатами й необхідною літературою).

Важливу роль у патріотичному вихованні дітей та учнівської молоді відіграє педагог, його особистий приклад, його погляди та практичні дії, повинні бути взірцем для наслідування. Якість напряму виховного процесу залежить від рівня підготовленості педагогів до кожного заходу; використання різноманітних методів і форм; знання і вмілого врахування вікових й психологічних особливостей дітей; відвертості, емоційності, оптимізму та активної патріотичної позиції вчителя. Патріотичне виховання громадянина має здійснюватися кожним педагогом на кожному занятті та в позаурочний час.

  1. Підготувати єдиний підручник з історії України та всесвітньої історії для навчальних закладів усієї України, щоб не було різного тлумачення певних розділів чи тем.

З цією метою необхідно створити групу авторитетних українських істориків, яка б здійснила об'єктивний аналіз минувшини з критичним підходом до конкретних історичних подій та історичних осіб.

  1. Створити загальнодержавну інституцію, яка б здійснювала координацію діяльності всіх структур у забезпеченні патріотичного виховання молоді.

  2. У навчальних закладах необхідно ввести в штат посаду заступника керівника закладу (проректора) з національно-патріотичного виховання.





Висновок

Отже, на сучасному етапі становлення правової демократичної держави та інтеграції України до загальноєвропейського співтовариства все більшої гостроти набуває проблема виховання в суспільстві духовної, високоморальної особистості - творця власного майбутнього, гуманіста, громадянина - патріота України. Адже зміцнити і розвинути демократичну правову державу, яка ввійшла б повноправним суб'єктом до європейської спільноти можуть громадяни, які люблять свій народ, свою державу, готові самовіддано її розбудовувати й захищати, які мають людську гідність, національну самосвідомість, гуманістичну моральність, знають свої права і свободи та вміють цивілізовано відстоювати їх, підтримуючи громадянський мир і злагоду в суспільстві.

Кожна молода людина повинна стати активним учасником розбудови громадянського суспільства, відігравати в ньому важливу роль та нести відповідальність у процесі прийняття рішень на всіх рівнях, які впливають на їх життя, а держава повинна забезпечити доступ молоді до відповідних та необхідних програм та послуг незалежно від статі, географічного положення, соціального, культурного, економічного чинників.

На сьогодні перед нашою державою стоїть завдання - виховання у молодого покоління почуття патріотизму, формування особистості на засадах духовності, моральності, толерантності, забезпечення створення умов для інтелектуального, культурного та фізичного розвитку, реалізації науково-технічного та творчого потенціалу молодих громадян.

Виходячи з цього, основна ідея полягає у мотивації громадської активності молодого покоління. Це повинно стати запорукою небайдужості як сьогоднішнього, так і прийдешніх поколінь громадян.





Документи та література


  1. Ващенко Г. Виховний ідеал. Підручник для педагогів, виховників, молоді і батьків. - Полтава: Полтавський вісник, 1994

  2. Ващенко Г. Психологічні властивості українців і причини наших невдач // Рідна школа. -2000. - №2.

  3. Вишневський О. Орієнтири національного виховання // Рідна школа. - 1999. - № 6.

  4. Вишневський О. Сучасне українське виховання: Педагогічні нариси. - Львів: Львів. наук.-метод. ін-т освіти, Львів. обл. пед. т-во ім. Г. Ващенка, 2000.

  5. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навчальний посібник. - К.: Вища школа, 2003.

  6. Гонський В. Патріотизм як основа сучасного виховання та ідеології держави // Рідна школа. - 2001. - №2.

  7. Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття»). - К.: МО, 1993.

  8. Концепція допризовної підготовки і військово-патріотичного виховання молоді, схвалена Указом Президента України від 25 жовтня 2002 року № 948.

  9. Лист Міністерства освіти і науки України від 25.07.2014 № 1/9-376 «Методичні рекомендації з питань організації виховної роботи у навчальних закладах у 2014/2015 навчальному році».

  10. Навчальна програма з історії України для вищих навчальних закладів І - ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку на основі базової загальної середньої освіти. К., 2011.

  11. Наказ Міністерства освіти і науки України від 16 червня 2015 року № 641 «Про затвердження Концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді, Заходів щодо реалізації Концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді та методичних рекомендацій щодо національно-патріотичного виховання y загальноосвітніх навчальних закладах».

  12. Наказ Міністерства освіти і науки України від 27.10.2014 № 1232 «Про затвердження плану заходів щодо посилення національно-патріотичного виховання дітей та учнівської молоді».

  13. Стратегія державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні, затверджена Указом Президента України від 24 березня 2012 року № 212.

  14. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К.: ІЗМН, 2003.

  15. Теоретичні основи педагогіки: Курс лекцій. Підручник для студентів // Під ред. Вишневського О. - Дрогобич: Відродження, 2001.

  16. Указ Президента України від 13 жовтня 2015 року № 580/2015 «Про Стратегію національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016 - 2020 роки».


© 2010-2022