З тобою в серці, любий краю, на світі Божому живу

ШЕВЧЕНКІВСЬКА СПЕЦІАЛІЗОВАНА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА-ІНТЕРНАТ З ПОГЛИБЛЕНИМ ВИВЧЕННЯМ ПРЕДМЕТІВ ГУМАНІТАРНО-ЕСТЕТИЧНОГО ПРОФІЛЮ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ

З Т О Б О Ю В С Е Р Ц І, Р І Д Н И Й К Р А Ю,

Н А С В І Т І Б О Ж О М У Ж И В У

Супрун Аліна Олександрівна

Грицай Оксана Дмитрівна,

Вчитель бандури та вокалу

с. Шевченкове

Звенигородський район

Черкаська область

2012 р

З М І С Т

І. Вступ...................................................................................................................... 3

ІІ. Земля безсмертного Тараса............................................................................... 5

ІІІ. "Є куточок землі..."............................................................................................ 7

1. с. Шевченкове Звенигородський район....................................................... 7

2. "Національний заповідник "Батьківщина Тараса Шевченка"................. 18

3. "Назавжди твій син, Україно" (Іван Онисимович Кулик)........................ 25

4. Скарби Миколи Терещенка......................................................................... 30

5. "Я дарую пісню, пісню журавлину, виткану із долі, із дитячих мрій..."

(Микола Пантелеймонович Сокирко)......................................................... 37

6. Пісні кобзаревого краю (з досвіду роботи народної самодіяльної хорової

капели Шевченківського Будинку культури Звенигородського району

Черкаської області)........................................................................................43

7. Мистецтво слова та пензля (Анатолій Олексійович Савченко) ...............50

8. Закоханий у пісню і життя (Володимир Іванович Засідатель) ................58

9. Два крила - театр та пісня... (Тамара Вікторівна Гулак)........................... 62

10. Шевченкіана Миколи Дойнека....................................................................68

11. "Всім українцям, що у всьому світі, бажаю щастя й сонця у зеніті..."

(Сергій Ткаченко)...........................................................................................73

12. Життя у вирі мистецтва (Іван Андрійович Кириченко).............................75

13. "Миру тобі, роде мій..." (Анатолій Павлович Самойленко)......................77

14. Стежинами малого Тараса (Микола Петрович Лихошва)..........................81

15. У світі української пісні (Петро Іванович Ковбасенко).............................83

16. "Лети, моя пісне, над степом і часом" (Анатолій Євгенович Даценко)...85

17. Василь Чухліб.................................................................................................89

18. Василь Шевченко...........................................................................................89

19. Віктор Сапатов...............................................................................................89

ІV. Традиції кобзарства Шевченкового краю.........................................................91

V. Використана література.....................................................................................103

ВСТУП

З погляду історико-культурної спадщини Черкащина, безумовно, найбагатша область в Україні. Саме тут починалися витоки українського етносу, зароджувалось ядро української державності, козацтва та духовної основи нашого народу. Підтвердженням цьому є численні історико-культурні пам`ятники, яких немало на нашій землі і які могли б зацікавити туристів усього світу. Нажаль знаходяться вони зараз не в кращому стані.

Відродити цю духовну скарбницю, дати їй можливість запрацювати на розвиток економічного, духовного і культурного потенціалу держави покликана державна історико-культурна програма "Золота підкова Черкащини" на втілення якої в життя вже виділено відповідно з державного бюджету 133, а з обласного - 11 мільйонів гривень.

Вперше на міжнародному рівні представлені об'єкти культурної спадщини, які увійшли до програми "Золота підкова Черкащини".

Завдяки таким заходам значно збільшується інтерес до області, яка привертає увагу неповторною красою, самобутньою культурною спадщиною, багатовіковими традиціями та гостинністю.

На основі державної програми розвитку туризму на 2002-2010 роки розроблена програма розвитку туризму в області на 2002-2010 роки, якою обумовлені пріоритетні напрями розвитку туристичної галузі області.

На виконання програми розроблені обласні заходи щодо розвитку іноземного та внутрішнього туризму, молодіжного та дитячого туризму, заходи з виконання Програми розбудови туристичної інфраструктури за напрямками національної мережі міжнародних транспортних коридорів та основних транспортних магістралей, регіональна програма забезпечення захисту та безпеки туристів. Туризм - унікальне явище, його недаремно називають феноменом XX та XXI століть. Туризм - галузь, яка найбільше виграла від здобуття Україною незалежності.

Основною метою в сфері сільського туризму є залучення національних та іноземних інвестицій, створення нових робочих місць і, як результат, додаткове джерело поповнення особистих доходів громадян, місцевого і державного бюджетів.

Сучасну Черкащину справедливо називають Шевченковим краєм, землею Безсмертного Тараса. Саме тут у селі Моринцях народився геній українського народу Тарас Григорович Шевченко. В селах Моринці, Керелівка, Будище пройшли його дитячі роки. На Черкащину Шевченко приїжджав під час своїх подорожей на Україну. Славне минуле черкаської землі надавало йому натхнен­ня. Сила духу С.І.Наливайка, Б. Хмельницького, М.Кривоноса, І.Богуна та інших національних лицарів знайшли творче відображення в багатьох поемах та малюнках.

В світовій літературі небагато поетів, які так кровно пов`язані зі своїм народом, як Шевченко. Як писав великий Гете, той хто хоче зрозуміти поета, повинен йти на його батьківщину. Подорож до рідних місць Т.Шевченка, знайомство з іс­торією, культурою, природою краю дадуть можливість шанувальни­кам поета прилучитись до джерел його музи.

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами

Максим Рильський

Генії належать людству. Та все ж кожен із них насамперед є син свого народу, син землі, яка його народила, дала крила й снагу для високого польоту.

Шевченків край... Земля безсмертного Тараса... Так на Україні називають сучасну Черкащину. Тут у селі Моринцях, в родині селянина-кріпака народився великий український поет, художник, революціонер-демократ Тарас Григорович Шевченко. Тут пройшли його дитячі роки. Сюди, у рідний край, линув він думкою з чужини.

Жителі міст і сіл області свято бережуть пам'ять про великого поета. Шумлять вікові дерева. Так чи інакше пов'язані з його іменем, і досі служать людям криниці і джерела, з яких він тамував спрагу.

Земля Черкащини, давши світові генія, бережно прийняла його прах у своє материнське лоно. Як і заповідав поет, його поховано над Дніпром, на високій горі, яку в народі називають Тарасовою.

Славне минуле Шевченкового краю, прекрасне його сьогодення. На місці убогих бідняцьких нивок, з болем і гіркотою описаних поетом, виросли квітучі міста і села, у яких, як мріяв Тарас, і люди веселі. Черкащина стала краєм машинобудування і хімії, легкої та харчової промисловості, високо розвинутого сільського господарства, передової науки і культури.

Любити свій край черкащанкам досить легко. Його є за що любити. Але слід нагадати мудрий вислів максима Рильського: "Мало любити свій рідний край, його треба знати". Ці слова поета-громадянина спадають на думку, коли заходить мова про Черкащину. Вона має багатовікову історію та культуру, а також сповнене яскравими подіями сьогодення.

Історія, культура та природа Черкащини відображені не лише в пам'ятках археології, історії, культури, а й в численних музейних композиціях. За останні роки в області створено чотири історико-культурних заповідники та 23 державні музеї.

Радують успіхи черкащан в охороні рідної природи , історико-культурної спадщини. Особливим піклуванням оточене тут все, що зв'язане з іменем великого поета.

Шевченкове (Звенигородський район)

Якщо Моринці - колиска великого поета, то Кирилівка (тепер село Шевченкове) - його перший життєвий на вчитель. У цьому селі пройшло його безрадісне дитинство. Тут пізнав він світ, набирався вражень, які пізніше вилились у щемкі рядки його геніальної поезії

В'їзний знак в село з сторони м. Звенигородки

Шевченкове (до початку ХІХ ст. Керелівка, до 1929 - Кирилівка) - село в Україні на Придніпрянській височині в Звенигородському районі Черкаської області, центр сільської ради, до якої входять також село Демкове та селище Кононове-Івасів. Населення - 2802 чоловік. Розташоване за 22 км від районного центру - міста Звенигородки та за 35 км від залізничної станції Городище на лінії Київ - Дніпропетровськ. Село розташоване на вододілі рік Вільшанки, яка впадає у Дніпро, та Гнилого Тікичу, води якого течуть до Південного Бугу. Територія Шевченкового заселялася з давніх давен. Про це свідчать виявлені поблизу села кургани скіфських часів. Перша згадка про Керелівку зустрічається в історичних джерелах 1618 року. На карті України складеній в середині 17 століття французьким інженером Бопланом між Вільшаною і Лисянкою зазначені «Керелів ліс» і поселення. Поблизу з південного сходу на північний захід пролягав Чорний шлях. До наших днів дійшло кілька переказів про засновника села. Одна з легенд розповідає, що був козак Кирило, який першим оселився на узліссі біля річки. Місце було зручне, з усіх сторін захищене лісами і пагорбами. Поруч почали селитися інші люди, так утворилося поселення. За адміністративним поділом 16 століття село входило Брацлавського повіту. Заселення його проходило досить швидко. На початку 18 століття більшість земель Смілянського повіту, до якого належала Керелівка, була власністю польських магнатів Яблоновських. З 1741 року тут уже налічувалося 130 дворів та понад 900 жителів. Деякий час селом володіли польські князі Любомирські. Потім Кирилівку, Моринці, Вільшану та чимало інших сіл купив князь Потьомкін. 1768 року, під час великого антифеодального повстання, відомого під назвою Коліївщина, по Чорному шляху через Боровикове, Тарасівку, Звенигородку рухалися повстанські загони Максима Залізняка, Семена Неживого. До останнього, що йшов на Лисянку, приєдналися кріпаки з Керелівки та сусідньої Тарасівки.

Після приєднання Правобережної України до Росії, Керелівка ввійшла Звенигородського повіту і разом із навколишніми селами дісталася генерал-губернаторові псковському і смоленському В. В. Енгельгардту, а з 1828 року - його сину Павлу, в якого Тарас Шевченко служив козачком. Поміщик був повним господарем кріпаків. У селі й донині живуть нащадки російської сім'ї Соколових, яку Енгельгардт виміняв за породисту собаку. Аж із Смоленщини був вивезений досвічений коваль Єгор Соколов із сином Ярофеєм. На початку 19 століття у поміщицькому маєтку працювало 68 дворових слуг, значна частина яких прибула з російських губерній. Кожного тижня селяни мали працювати по три дні на панщині, щороку здавати панові 2 - 5 курей, платити податки. На 1845 рік в усіх кирилівських маєтках, до яких належало ще декілька навколишніх сіл, з 1520-ти дворів налічувалося тяглових 203, піших - 1038, огородників - 137, бобилів - 142. Усі селянські двори мали 132 коней, в той час як поміщик - 200. 1848 року в Кирилівці сталося заворушення. Кріпаки відмовилися відбувати панщину. Справа дійшла до генерал-губернатора. У списку бунтарів визначено організаторів - С. Боровиченка та братів Гнатенків. За офіційними даними в 1852 році в селі проживало 2973 ревізійних душ.

Про важку долю кріпаків Т. Г. Шевченко розповідає у своєму вірші «І виріс я на чужині», написаному в роки свого заслання:

…Страх погано

У тім хорошому селі:

Чорніше чорної землі

Блукають люди; повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур'яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!…

Стара Кирилівка. Фото 1912 року.

В 1855 році син Павла Енгельгардта збанкротував і продав свій маєток Е. Фліорковському. На цей час тут було 5508 десятин землі, існували винокуренний і цегельний заводи. Підприємства були невеликі, кустарні. Винокуренний завод мав потужність 250 пудів добового затору і існував до 70-х років 19 століття. В 1860 році в селі відкрито парафіяльну школу, в якій навчалися 34 хлопчики. На час реформи 1861 року у 476 дворах Кирилівки проживало 1190 ревізійних душ. Після реформи у борги потрапив і Фліорковський. 1871 року він продав маєток графу Воронцову за 155 тисяч карбованців. Основна маса селян була неписьменною. 1882 року українофіли-ліберали - професор Київського університету О. Ф. Кістяківський та інші спробували на пожертвування відкрити в селі двокласну школу. Справа тянулась три роки, але міністр внутрішніх справ заборонив її відкривати. Тільки 1896 року почала вона працювати, але навчались у ній діти заможніх селян і духівництва. При ній було створено хоровий колектив, який у своєму репертуарі мав багато народних пісень, виконував твори Т. Г. Шевченка. Для бідняків двокласна і чотирикласна (відкрита у 1911 році) школи були недоступні через високу плату за навчання.

20 століття

На початку 20-го століття у селі діяли 12 вітряків, 3 торгівельні лавки. Лише в основній кирилівській економії працювали 50 наймитів. Селянам належало 2236 десятин землі. На кожну з 868 сімей, які складалися з 8 - 12 чоловік, припадало по 2 - 2,5 десятини. Всі непридатні землі належали селянам. Навесні 1905 року в Кирилівці почалися масові виступи селян. Коли прийшов час проривати буряки, полільниці відмовилися йти на роботу до поміщика. На початку другої половини травня натовп у кількості 700 чоловік прийшов до економії. Люди випрягали коней і волів, припинили роботу. 24 травня зібралося близько 1000 чоловік, співали «Марсельєзу» та інші революційні пісні. Незабаром до села прибув ескадрон Переволочиського полку, викликаний для розправи з непокірними. Заворушення продовжувались і в наступні роки. В 1908 році в селі на місці хати батьків Т.Шевченка встановили млинове колесо з написом «Тут була хата Т. Г. Шевченка», а в 1914 селяни посадили пам'ятний дуб на садибі Тарасового брата Йосипа. Того ж року на гроші, зібрані діячами культури Києва, в тому числі письменником І.С. Нечуєм-Левицьким і студентською молоддю, викуплено садибу батьків Шевченка. Вона стала доступною для багатьох відвідувачів, що вже тоді прибували сюди з різних місць. У роки столипінської реформи поглибилося класове розшарування на селі. Через безземелля на початку 20-го століття до Казахстану і Сибіру виїхало 40 сімей. За даними 1912 року з 791 двора 162 володіли до 1 десятини землі, 427 господарств від 1 до 3 десятин. 306 господарств не мали робочої худоби, а 242 були без реманенту. З початком Першої світової війни близько 500 жителів села було мобілізовано, майже сто із них загинули. На початку лютого 1918 року в Кирилівці встановлено Радянську владу. В березні село окуповане австро-німецькими військами. У першій половині лютого 1919 року село захопили частини 6-го і 7-го Сумських полків Червоної Армії. Наприкінці серпня 1919 року в село ввійшли війська генерала Денікіна. 2 січні 1920 року селом заволоділи частини 45-ї дивізії Червоної армії. На початку 1921 року Кирилівка стала волосним центром. Восени 1922 року кирилівські бідняки організували три артілі: Першу Демківську, «Колосок» та ім. Карла Маркса. Перша Демківська об'єднувала 10 родин і мала 35 десятин землі, «Колосок» - 68, ім. Карла Маркса - 59 десятин. У 1925 році остання злилася з Першою Демківською. 1925 року всі артілі об'єднували 29 господарств, мали 172 десятини землі, 6 плугів, 13 борін, 2 сівалки, молотарку, 46 голів великої рогатої худоби. На той час в Кирилівці налічувалося 1453 двори, з них 42 заможніх, 234 середняцьких, 1177 бідняцьких, які володіли 4360 десятинами землі. 97 чоловік займалося ремеслом. Протягом 20-х років помітні зрушення відбулися в галузі народної освіти. Для дітей бідняків товариство «Кобзар» відкрило літню школу, яка працювала з 15 квітня по 15 жовтня. Крім основних наук, вивчалось столярство і чоботарство. Створене за ініціативою інтелігенції села товариство «Кобзар» займалось також впорядкуванням садиби Шевченка, спорудженням його пам'ятника. Вищепочаткову школу (колишню чотирикласну) з вересня 1920-го року перетворено в єдину трудову семирічну школу. 1918 року в селі відкрито вчительську семінарію, яка з серпня 1920 року почала називатися педшколою, а з 1922 року - педкурсами ім. Т. Г. Шевченко. В педшколі навчалося понад 150 учнів. Одночасно з нею працювала соціально-економічна школа, пізніше ці навчальні заклади об'єдналися. При школах працювали музичний і драматичний гуртки, хоровий колектив, що налічував 55 співаків. У 1923 році педшколу переведено до м. Корсуня, а в її приміщенні відкрито загальноосвітню семирічну школу та сільський клуб.

Погруддя Кобзаря

У березні 1924 року, на відзнак 110-х роковин з дня народження Т. Г. Шевченка на садибі його батьків встановлено погруддя Кобзаря. Протягом 1928 - 1929 років в Кирилівці, крім існуючих двох артілей створено 5 ТСОЗів, які восени 1929 року об'єдналися в колгосп «Червоний партизан». До нього ввійшло 1080 господарств. В цьому ж році на пустирі було упорядковано парк. Протягом наступних двох років побудовано 4 зерносховища і стайні, закладено молодий фруктовий сад, плодорозсадник. 11 березня 1929 року на засіданні райвиконкому і сільської ради за участю голови ВУЦВКу Г.І.Петровського було прийнято рішення про перейменування села з Кирилівки у Шевченкове. В 1931 році в селі відкрито гідромеліоративний технікум. У 1932 році від «Червоного партизана» відокремилась артіль «Ударник», а 1934-го - ім. Якіра (згодом «Червона Зірка»). 1934 року у господарстві «Червоний партизан» налічувалося 125 коней, 80 голів великої рогатої худоби, 165 свиней. Також в 1932 році в центрі села споруджено новий корпус сільськогосподарського технікуму. На той час це була перша в республіці школа, яка ставила за мету підготовити фахівців колгоспного виробництва. В селі працювала середня, семирічна та початкова школи, де 1000 дітей навчали 44 вчителі. З 1935 року на садибі Т. Г. Шевченко розгорнулося будівництво літературно-меморіального музею, яке закінчилося 1939 року. За 1938 рік в селі було побудовано понад сто нових будівель. У житла та шкільні приміщення, установи проведено електроенергію. В передвоєнні часи шевченківські колгоспи мали 3542 га землі, 9 автомашин, 20 жаток, комбайн, 235 голів великої рогатої худоби, 358 коней, 507 свиней. В липні 1941 року село було окуповане німецькими військами. Село було знову перейменоване у Кирилівку. Понад 500 мешканців села відправлено до Німеччини. В ніч на 1 лютого 1944 року село Шевченкове визволили частини 180-ї стрілецької дивізії 2-го Українського фронту. В селі перебував штаб 2-го Українського фронту на чолі з генералом армії І.С. Конєвим. На садибі, де розміщувався штаб, тепер встановлено пам'ятний монумент. 835 шевченківців воювали на фронтах Другої світової війни, 402 з них загинули, 256 нагороджені орденами і медалями СРСР. На пам'ять про їх подвиги в центрі села споруджено обеліск Слави.

Обеліск Слави

З перших днів після визволення почала працювати лікарня. Відновили роботу середня і початкова школи, сільськогосподарський технікум, сільська бібліотека, музей Т. Г. Шевченка. У 1945 році зроблено перший післявоєнний випуск 10 класу, а в 1946-му - технікуму.1951 року три шевченківські артілі об'єдналися в одну - ім. Щорса. В 1957 році у центрі села встановлено бронзовий монумент Т. Г. Шевченка (робота М. П. Олійника і М. К. Вронського). Поряд з пам'ятником споруджено будинок культури із залом на 650 місць, нові приміщення сільради, правління колгоспу, аптеки. Споруджено нові корпуса гідромеліоративного технікуму, школи-інтернату. 1958 року в село від Ватутінської ТЕЦ проведено лінію електропередач. У березні 1963 року артіль ім. Щорса перейменовано в «Шевченківський край». За 1958-1970 роки в селі споруджено 25 капітальних приміщень ферм, гаражів, майстерень, будинків для тваринників, водонапірні башти, обладнано їх новими механізмами, підведено електроенергію. В 1971 році у колгоспі працювало 32 автомашини, 36 тракторів,19 комбайнів. Станом на 1972 рік у селі працювала лікарня із стаціонаром на 50 ліжок, амбулаторія, фізіотерапевтичний кабінет, рентген кабінет, пологове відділення. Хворих обслуговувало 70 медичних працівників. В селі працювало дві загальноосвітні школи та школа-інтернат, де навчалося 1500 дітей. При середній школі з 1961 року працювала філія Звенигородської музичної школи. 5 бібліотек села мали загальний фонд у 50 тисяч книг.

Сучасність

У селі функціонують Шевченківський навчально-виховний комплекс, до складу якого входять ЗОШ І-ІІІ ступенів та дошкільна установа «Тарасик», Шевченківська спеціалізована школа-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю Черкаської обласної ради та Шевченківський коледж Уманського державного університету, Будинок культури, (художні самодіяльні колективи носять почесне звання народних), дільнична лікарня, музей Т. Г. Шевченка, церква Іоана Богослова (УПЦ КП).

Шевченківський сільскогосподарський колледж

Сільська рада

Будинок культури

Церква Іоана Богослова (УПЦ КП)

В селі народились:

Григорій Дядченко - художник-реаліст

С. О. Пасько - надзвичайний і Повноважний Посол України в ОАЕ (в Катарі і Бахрейні за сумісництвом);

А. Т. Пилипенко - член-кореспондент АН УРСР, доктор хімічних наук;

О. О. Білан - доктор технічних наук;

І. А. Шевченко - заслужений учитель України;

Г. П. Шевченко - заслужений учитель України;

М. П. Сокирко - композитор, хоровий диригент (сільський хор під його керівництвом славився по всій Україні);

Б. К. Іщенко - вчитель, народознавець;

М. І. Садова - заслужений учитель України, кандидат педагогічних наук;

В. І. Засідатель - поет, композитор;

Л. Д. Терещенко - директор Шевченківської загальноосвітньої школи-інтернату, заслужений вчитель України;

С. М. Ткаченко - поет, член Національної спілки письменників України;

В. П. Пономаренко - композитор, співак;

А. О. Савченко -поет, художник, народний вчитель;

Т. В. Гулак - режисер, співачка, очолювала драматичний гурток, працювала директором музею Т. Г. Шевченка;

А. А. Різник- співак;

М. М. Дойнеко - народний умілець, роботи якого відомі за межами України.

Ф. П. Різниченко - український художник.

Щасливо і заможно живуть нащадки Тараса. Пам'ять про геніального земляка, його творча спадщина - невід'ємна частина їх багатого і змістовного духовного життя. Досить сказати, що в селі діють три художні самодіяльні колективи, яким присвоєно високе звання народних. Це театр, хорова капела і агітаційно-художня бригада при сільському Будинку культури. Увагою й турботою оточені пам'ятні місця, пов'язані з ім'ям Т.Г.Шевченка. Квітне талантами батьківщина поета.

Стрімкі яри, природи дивограй

І солов'ї весняні переспіви

Благословенний кобзаревий край

Рясні хліба з керелівської ниви

Шевченкове - квітуча сторона

Черкащини окраса віковічна

Тут мудрість із трипільського зерна

Квітуй, моя Керелівко велична.

В саду калина тихо гомонить

До матері Тараса Катерини

Керелівцям дай Бог у щасті жить

На славу української родини

Тут чорнобривці стеляться до ніг

Гостинна хата друзів зустрічає

І нас музей, як долі оберіг

Весь світ Шевченка мовою вітає

Зоя Ружин

Територіальний і духовний центр України - Черкащина - поєднав села Моринці, Шевченкове, Будище, Вільшану у Національний заповідник "Батьківщина Тараса Шевченка". У цих середньонаддніпрянських селах із славною історією та могутнім духовним потенціалом пройшли дитячі роки Кобзаря українського народу - Тараса Григоровича Шевченка. У Моринцях він вперше подав голос, у Керелівці зростав, формувався як особистість, у Будищах - в маєтку Енгельгардта - козачкував, а з Вільшани зробив перший крок до визнання, до світової слави.

Історія заповідника починається з історії садиби у Керелівці, де пройшло дитинство нашого поета. Дворище, як відомо, не було дідівщиною Шевченків, а придбане ними у 1816 році. Григорій Іванович та Катерина Якимівна посиротили дітей дуже рано, недовго господарювала на цій садибі і мачуха, Оксана Терещенчиха. Батьківщину успадкував старший син Микита, а по ньому - його діти.

Важкими і крутими шляхами доля вела Тараса від порогу батьківської хати до Будищ, Вільно, Петербурга, Казахстану, аж до всесвітнього визнання. Але він ніколи не забував, якого роду-коріння, не цурався тої мови, "що мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла..." . Тричі повертався до рідної Керелівки аби пройтися стежинами свого дитинства, схилити голову перед могилами батьків, зустрітися з братами і сестрами. Над усе мріяв жити в Україні, але не судилося…

По смерті Шевченка люди їхали у Керелівку, на батьківську садибу Пророка українського народу. До маленького зошита, першої книги вражень, вони записували свої відчуття духовного піднесення, енергетики цих місць. Залишали в ній також багато побажань з приводу створення на цій святій для кожного українця землі музею чи облаштування "хоч маленької музейної кімнати". В 1935 році розпочалося будівництво музею. У 1939 році до 125-річниці з дня народження Кобзаря відкрили літературно-меморіальний музей.
Музейні матеріали розповідали про життя та творчість поета, художника, гравера, філософа, мислителя. Привертали увагу оригінальні речі - стіл, лава з Шевченкової хати, меблі з Енгельгардтового маєтку, стародруки, мистецькі вироби місцевих умільців, подарунки, що надійшли від родичів Т.Г.Шевченка.
175 роковини з дня народження українського Генія, а також своє 50-річчя літературно-меморіальний музей зустрів оновленим. В той час було проведено реконструкцію та капітальний ремонт приміщення. Просто неба на подвір'ї відтворили в дійсних розмірах хату батьків Шевченка, збудувавши її за кілька десятків метрів від місця, де вона стояла насправді. На місці, де стояла батьківська хата - постать 13-літнього Тараса в бронзі. Босоногий, з чобітками за плечима, в полотняній одежині, з розумними, ясними очима - він мандрує в далекі світи, ніби щойно вийшов з батьківської хати.

1992 року літературно-меморіальний музей Т.Г.Шевченка ввійшов до складу новоствореного Державного історико-культурного заповідника "Батьківщина Тараса Шевченка", який об'єднав села дитинства Кобзаря. На балансі заповідника знаходиться 40 об'єктів та пам'яток культурної спадщини України.
З 1995 по 2011роки посаду директора заповідника обіймала Людмила Михайлівна Шевченко, заслужений працівник культури, яка оберігала неоціненну духовну спадщину українського народу. А з 2011 року директор заповідника - Олександр Миколайович Комаренко.

У 2006 році Державному історико-культурному заповіднику "Батьківщина Тараса Шевченка" надано статус національного.

Заповідник є духовною субстанцією українців та шанувальників українства. Все на цій землі, особливе, чаруюче і неповторне. Хто вперше доторкнеться до її краси, той одразу відчує трепет животворящої сили, її таємничість і чистоту. Завітайте до Тарасового краю! Будьмо єдині в святій любові до України, до чого і закликав нас Тарас Шевченко: "Нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою залишиться навіки од моря і до моря слов'янська земля".

Музей Т. Г. Шевченка в с. Шевченкове

Історична довідка

Моринці

Село Моринці розташоване за 35 км від райцентру Звенигородка та 45 км від залізничної станції Городище.

1929р. - встановили погруддя Т.Г.Шевченка.

1956 р. - біля школи встановили пам'ятник Т.Г.Шевченку.

У 1964 році облаштували хату 1816 року забудови під народний музей, який зібрав під своїм дахом зразки чумацького знаряддя, народного мистецтва, одягу, речей домашнього вжитку першої половини ХІХ століття.

1964р. - в центрі села встановили скульптуру "Кобзар".

1964р. - на честь 150 річниці з дня народження Т.Г.Шевченка учасники міжнародного форуму посадили паркову алею дубів. На початку алеї ліворуч від доріжки встановили гранітну плиту з написом: "Ці дуби посаджені на честь 150 річниці з дня народження Т.Г.Шевченка учасниками міжнародного форуму в 1964 р."

1989р. - створили Моринський меморіал. Відтворили хату Копія та Якима Бойка.

1989р - встановили пам'ятний знак Т.Г.Шевченку при в'їзді з боку села Шевченкового "Мене там мати повила".

1989р. - встановили пам'ятний знак Т.Г.Шевченку при в'їзді з боку села Почапинці.

2004р. - на садибу Якима Бойка (діда Тараса) перевезли комору 1896 року забудови.

2005р. - 30 вересня на території Моринського меморіалу відкрили адміністративний будинок з виставковими залами.

2006р. - встановили символічний пам'ятник жінці-матері "Материнство".

2006 - біля хати Копія відтворили кузню.

2006р. - збудовано та урочисто відкрито капличку Святого Тарасія.

Шевченкове

Село Шевченкове розташоване за 22 км від райцентру Звенигородка і за 35 км від залізничної станції Городище. Розкинулось на вододілі рік Вільшанки, яка впадає в Дніпро та Гнилого Тікича, води якого течуть до річки Південного Бугу.

Історія заповідника розпочинається із садиби Шевченків у с.Керелівка (нині с.Шевченкове).

1815 -1827 - роки проживання Тараса Шевченка у селі.

1892 р. в селі побував біограф Т.Г.Шевченка О.Я.Кониський, який засвідчив, що хата згоріла під час грози. Побачене описав так: "Хата Шевченкових батьків, як знати по останкам печища і ін., що я побачив р. 1892, була невеличка, звичайна хата убогого селянина, ступнів 7 - 8 в довжину, до ступнів шести завширшки…"

1908 року - на садибі Шевченків встановлено перший пам'ятний знак - млинове колесо жорно з написом: "Тут була хата Тараса Григоровича Шевченка".

Після революції на садибі було встановлене гіпсове погруддя Тараса Шевченка. Пізніше, замість погруддя встановили невелику постать Кобзаря в кожусі.
В 1927 році на вищезгаданий постамент піднесли погруддя поета, зроблене з

цементу і піску скульптором Калеником Терещенком.

1 червня 1930 року в центрі села встановили пам'ятник Кобзареві.

1939 р. - відкрито літературно-меморіальний музей Т.Г.Шевченка.

1957р. - встановлений гранітний обеліск на місці батьківської хати.

1957р. - у центрі с.Шевченкове встановили пам'ятник Т.Г.Шевченку.

1961р. - зведено захисну споруду над хатою дяка П.Богорського.

1989 рік - проведена реконструкція та капітальний ремонт приміщення музею.

Авторами нової експозиції стали лауреати премії ім. Тараса Шевченка С.Фурсенко, М.Собчук, П.Соса.

1989 рік - просто неба на території музею відтворили в дійсних розмірах хату батьків Шевченка. Збудували фондосховище та низку господарських будівель.
1992 рік - на місці, де стояла батьківська хата встановлено скульптуру "Тарас мандрує" (робота київських митців Анатолія Куща та Мирослава Барановського).
1992 року створено Державний історико-культурний заповідник "Батьківщина Тараса Шевченка", який об'єднав села дитинства Кобзаря.

1999 рік - оновлення експозиції музею. Автор - Народний художник України, лауреат премії ім. Тараса Шевченка Анатолій Гайдамака.

26 січня 2006 року заповіднику надано статус національного.

Будище

Село Будище розташоване за 15 км від райцентру та за 30 км від залізничної станції Богачеве. Засноване в першій половині XVIIIст.

На полі по дорозі до с.Будище знаходиться вітряк - пам'ятка історії .

На поч. ХІХ ст. - побудовані будинок П.В.Енгельгардта, будинок управителя маєтком, льох та закладений парк.

На території садиби поміщика П.В. Енгельгардта ростуть дуби - вік яких близько 800 - 1000 років.

За межами садиби росте дуб - 800р.

Тарас Шевченко у маєтку П.В.Енгельгардта козачкував 1828 - 1829рр.
1964р. - біля колишньої садиби поміщика П.В.Енгельгардта встановили пам'ятний знак Т.Г.Шевченку.

1988р. - встановили пам'ятний знак Т.Г.Шевченку на в'їзді в село з боку с.Шевченкове.

1989р. - в центрі села встановили погруддя Т.Г.Шевченка.

Між селами Будище та Шевченкове знаходиться лісовий масив Гупалівщина - пам'ятка історії, визначне місце. Тут відбувалися історичні події національно-визвольного повстання 1768 року, описані у поемі "Гайдамаки". На території Гупалівщини розташовано три об'єкти культурної спадщини: гайдамацькі льохи, гайдамацька криниця та озеро.

Вільшана

Вільшана - селище міського типу Городищенського району. Розташоване на річці Вільшанці, притоці Дніпра, за 25 км від районного центру та за 23 км від залізничної станції Городище.

22 січня 1961 року до 100-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка відкрито музейну кімнату у приміщенні селищного Будинку культури. Директором був Григорій Онуфрійович Рогальський.

З 1985 року по 2000 рік музеєм опікувався науковець заповідника, краєзнавець Іван Петрович Гуріненко.

За 48 років музейна кімната стала повноцінним музеєм. Кожен етап історії селища висвітлено статистичними даними, фотознімками та експонатами. На стендах - світлини села кінця 19 століття, портрети жителів Вільшани у колоритних українських строях та бравих вояків часів громадянської війни, портрет славного вільшанця Максима Кривоноса (народ у своїх думах називає його Максим Ольшанський), братів Кличків, коріння роду яких зросло на вільшанській землі.

21 вересня 2006 року у Вільшані з великими урочистостями було відкрито музей «Вільшанська світлиця».

Пам'ятник матері Т. Г. Шевченка в с. Моринці

Іван Онисимович Кулик

Іван Онисимович Кулик - художник, член Національної спілки художників України з 1960 року. Народився в с. Моринці Черкаської області. Закінчив Київський державний художній інститут у 1955 році. Брав участь у всеукраїнських, обласних та персональних художніх виставках. Основні твори: «Перший сніг в Карпатах» (1960), «Село Моринці» (1961), «Рідна Черкащина» (1969), «Композитор К. Стеценко» (1981), «Батьківщина Кобзаря. Центр села Моринці» (1985). Твори зберігаються в музеях України та приватних колекціях. Близько 40-ка років плідно працював в українському станковому живопису Іван Онисимович Кулик. У його творчому доробку епічні полотна, що тяжіють своєю філософською тематикою до монументальності, а поряд з ними - портрети, побутові картини, пейзажі, натюрморти. У кожному з цих жанрів художник засвідчив свій непересічний талант.

Іван Онисимович народився в селі Моринці 1923 року. Настільною книгою в хатах тут поряд з Біблією був "Кобзар" Т.Г.Шевченка. Ще із самого малечку хлопець познайомився з творами геніального земляка-односельця. Полум'яне, правдиве слово Тараса глибоко запало в душу. З прочитаного виникали дивні образи, які хотілося намалювати олівцем, фарбами. Школа, потім Київський художній інститут, який закінчив у 1955 році. Навчався в класі видатного художника України К.Д.Трохименка. Від свого вчителя перейняв любов до села, до рідної природи. Перші роботи датовані ще початком 50-х років і присвячені рідному селу - Моринцям.

Після інституту Іван Кулик потрапляє на роботу в м. Станіслав (нині Івано-Франківськ). Спілкування з давньою і самобутньою культурою Гуцульщини, її талановитими людьми збагатили художника. Його живопис все більше вражає своєю безпосередністю. Пейзажі Прикарпаття «Молоді смереки», «Карпати», «Костел в Городенках", інші твори визначаються майстерною композицією, сміливістю технічного виконання.

З 1966 року живе і працює в Черкасах. Його живопис змінюється в бік насиченої передачі кольору, лаконічного образного бачення. Мотиви тихих вулиць, ностальгічних приватних будинків з повільним плином життя - це все історія. Саме таким сприймається рідне місто в полотнах "Спуск до Черкаського моря", "Старі Черкаси", "Вдалині новобудови Черкас".

За роки наполегливої роботи в мистецтві Іван Кулик створив чималу галерею портретів діячів нашої культури, подвижників духу Українського народу: Т.Г.Шевченка ("Т.Шевченко. Роздуми"), Г.Сковороди, І.Нечуй-Левицького, І.Козловського, В.Стуса, В.Симоненка, О.Довженка.

Головна сила Куликового пензля - українське село. Він знав українське село і змальовував його без індустріальних новин. Село - це село з його далекими стежками, солом'яними стріхами, мовчазними церквами, не завжди веселими людьми.

«Я виходець з села, вся моя творчість - сільська тематика. Можна сказати, що я живу коли буваю в селі і малюю українські хатки, ставки, поля, луки... Люблю малювати сільських людей, в основному похилого віку ( «Портрет ветерана»), їхнє обличчя, руки - це географія тяжкої праці», - зізнався митець. Ще в 60-х роках народився образ української хати:

Дивився на стіну і розрізняв пори року:

Була стін а білою - літо,

Була стіна білою - зима.

Лиш біле, лиш протилежне темряві,

Як біле чоло української хати. (В.Голобородько «Біла хата»)

Іван Кулик зробив все можливе, щоб не запалась по ній пам'ять у наступних поколіннях. Ось ви бачите в багатьох творах ним зображена біленька чепурна сільська хата: «Цибуля», «Зимовий пейзаж», «Похмурий день», «Хата», «Зимове село», «Ціпу, ціпу, курчаточка».

Коли в серпні 1960 року на з'їзді художників України було сказано, що хата - то вчорашній день українського села, що треба дивитися в перспективу і зображувати село на кшталт агроміста, художник не витримав - виступив на захист білостінного правічного дива.

Впродовж п'ятнадцяти років він був відлучений від Спілки художників. Це були важкі роки для Івана Кулика. Років зо два після виключення не міг взяти пензля до рук. Та спасла лірична натура митця - потягло у поле. Працював " дармограєм", не на замовлення, а для душі. Природа, можна сказати, вилікувала художника. Найбільший талант живописця, цікавого колориста проявився у пейзажах. Кожен з його кращих творів - "Осінні береги", "Літня спека", "Соснівка", "Одеса -Аркадія" відзначаються свіжою композицією, створює особливий ліричний настрій у глядача. У пейзажах змальовані різні пори року :"Літній пейзаж" , "Два дубки". Особливо багато зимових, вирішених в сріблясто - блакитній гамі - "На краю села", "Зима, ставок" , "Зимовий пейзаж".

Іван Кулик умів поетизувати соняшники, в його полотнах вони стоять струнко, гордовито тримають на "м'язистих в'язах чорні достигаючі голови", гарбузи, що підставляють сонцю свої жовтогарячі боки, звичайна цибуля ( " Цибуля").

Його пейзажі грають барвами, кольори чисті, мажорні, мазок м'який, трепетний, імпресіоністичний. Ряд картин свідчить, що Іван Онисимович заявив про себе і як тонкий майстер натюрморту ("Цикламен", "Безсмертники", "Натюрморт з польовими квітами").

Творча спадщина майстра налічує більше 5-ти сот (500) творів. Людина надзвичайно щедрої вдачі, Іван Кулик подарував людям 256 картин. В 1967 році 100 картин подарував рідному селу - Моринці, а згідно його заповіту 50 робіт передано в нашу школу дружиною художника Луїзою Макарівною. Тепер ці картини милують око кожного, хто заходить до актової зали.

Іван Онисимович учасник багатьох Всеукраїнських та обласних художніх виставок, твори його зберігаються в приватних колекціях та музеях Німеччини, Канади, США, в багатьох музеях України.

Іван Кулик ніколи не був модним художником, але він був і буде сучасним, висвітлюючи своїми картинами чисту, довірливу любов до природи, України, її людей та історії.

Це була людина надзвичайної вдачі. 256 робіт було подаровано людям, з них 50 робіт - нашій школі мистецького напрямку, які допомагають виховувати естетичні смаки в учнів. Іван Кулик - це воістину великий син свого народу.

(Присвячено відомому художнику Івану Онисимовичу Кулику)

Усе було відчуто й пережито

Душею й серцем, фарбою й мазком:

Сині волошки в попелястім житі,

Село зимове, вквітчане сніжком,

Премудрий погляд Нечуя над Россю,

І Симоненків крок у майбуття.

Усе з любов'ю щиро обнялося.

Всі в пошуках щасливого життя.

І Ваший шлях, Онисимовичу, з ними.

Вкраїну Ви любили з юних літ.

Ви з Моринців Шевченків образ зримий

Несли. Ви малювали правди світ.

Світ чесності, і совісті, й горіння

Ви не міняли на підкупність сурм.

Мабуть таки Шевченківське коріння

В сто раз сильніше Суслівських тортур.

Хай Ваший образ завжди квітне з нами,

Кожна картина до добра гука.

У соняхах, у веснах сонцегранних

Нам голубіють очі Кулика.

Микола Борщ, 01. 07. 2002р.

"Цикламен" "Два дубки"

Микола Степанович Терещенко

Доля Миколи Степановича Терещенка - це доля тисяч українців, дитинство і юність яких були обпечені страшною війною 1941-1945 рр. Сільська дитина, він виростав серед краси української природи та добрих серцем, трудолюбивих хліборобів. Змалечку був спостережливим, допитливим, змалечку проявився у нього талант до мистецтва. Дивував однолітків і дорослих своїми малюнками, гарним соковитим співом. Жаль тільки, що в часи голодовок, передвоєний період не було кому займатись цією дитиною, шліфувати її талант. А коли прийшла війна, не стало можливості і тієї, що була. В 1944 р. забрали Миколу в армію. Служив 7 років при міністерстві морської авіації. У вільні хвилини сідав до улюбленої справи, малював. Відпускали його і на етюди, і відвідати картинні галереї, виставки робіт художників. Хлопця запримітили добрі люди, побачивши роботу хлопця на виставці художніх робіт військовослужбовців, порадили ходити до художньої студії. І знову кожна вільна хвилинка була присвячена малюванню, навчанню у вечірній школі. Після армії повернувся на Черкащину, працював першим секретарем райкому комсомолу, інструктором райкому партії, парторгом, головою колгоспу. Маючи вищу педагогічну освіту, працював заступником директора школи, директором школи.

Робота потребувала повної віддачі сил, вільного часу практично не залишалось, але Микола Степанович з живописом не розставався, а ввечері ще й співав у сільській хоровій капелі.

"Приїжджайте частіше додому"

Картини вдома довго не затримувались, він щедро дарував їх друзям, гостям Шевченкового краю. Картини виставлялись на районних, обласних виставках робіт художників Черкащини. І зараз його роботи прикрашають домівки, квартири в м. Києві, Черкасах, в нашому Шевченковому краї. Їх можна побачити в приміщені місцевого коледжу, школи-інтернату, Будищанського будинку престарілих. Картини Миколи Степановича ще багато років милуватимуть очі тих, хто буде зупинятись біля них.

"У нашім раї на землі..."

с. Шевченкове, Громадський ставок

Закоханий Микола Степанович у рідну українську природу, над усе любить ставки, озера, левади. Тому й не дивно, що в кожній його картині милує око голубе, в білястих хмариночках небо, віддзеркалює те небо голубизну Шевченківських, Будищанських ставків. Як і Тарас Шевченко, який любив український степ, пшеничне поле, закоханий в те поле і Микола Терещенко. Микола Степанович не продав за свій вік жодної картини. Він дарує їх людям, а разом з картинами і свою любов до людей. Це чудово, що володіння пензлем передав Микола Степанович і своїй дочці Оксані, і внукові Віталію. Віталій навчався в Шевченківській спеціалізованій школі-інтернаті 11 років, в цьому році 2007р., закінчив школу, де вчився малювати, танцювати, де розвивав дар Божий до образотворчого мистецтва. А з вересня 2007 р. став студентом Київського національного драматичного університету імені Карпенка-Карого факультету режисури мультиплікаційних фільмів. Це чудово, коли з покоління в покоління передається любов до рідного краю, до Батьківщини через картини, через пісні, витвори людського розуму і рук.

Л.Д.Терещенко,

директор Шевченківської спеціалізованої

загальноосвітньої школи-інтернату,

Заслужений працівник освіти України,

Відмінник освіти, лауреат премії

імені народного вчителя О. Захаренка

"Село! І серце одпочине"

Відгуки про перегляд персональної виставки

Миколи Степановича Терещенка

04 жовтня 2007 року у виставковому залі музею Т. Шевченка в с. Шевченковому відбулася презентація персональної виставки художника Миколи Степановича Терещенка.

Гаврильченко Т.В. - вчитель образотворчого мистецтва

Шевченківської спеціалізованої школи-інтернату

4 жовтня учні 6-го та 7-го класів відвідали виставку художніх робіт Миколи Степановича Терещенка, що демонструвалася в музеї-заповіднику «Батьківщина Тараса Шевченка». Діти, затамувавши подих, вдивлялися у пейзажі рідного краю. Зачарувала їх висока небесна блакить і глибока далина простору. Стільки сонця і неба змогла передати у своїх роботах людина, яка душею, всім серцем любить рідну землю. Відчувається, що стихія автора - небо і вода. Дуже багато намальовано ставків, річок, у яких, як у дзеркалі відбиваються дерева і трави. І не просто відбиваються, вони чарують нас своєю справжністю.

Любить Микола Степанович українське село. Скільки сільських пейзажів ним змальовано, багато сюжетних робіт зображено художником. Надихають на роздуми картини «Сон», «Приїжджайте частіше додому», «Думи мої, думи». На виставці показані роботи, виконані в різні роки. Автор працює в техніці акварелі та олійних фарб.

Приємно було дивитися, як хлопчик (учень), ніби зачарований, стояв біля акварелі і не міг відвести погляду. «Та це ж у нас намальовано. Ось річка, ось берізка, правда, вона стала більшою, а он, за горбом - бабусина хата...»

Картини, пейзажі, акварелі Миколи Степановича залишаються в пам`яті учнів, надихають їх на нові творчі роботи. Про це красномовно говорять і їхні відгуки.

Демченко Юлія - учениця 7 класу

Шевченківської спеціалізованої школи-інтернату

Я із задоволенням переглядала виставку. Найбільше мене вразили картини «Будищанські ставки» і «На долині туман». Я хочу більше дізнатися про техніку виконання таких картин. Микола Степанович дуже гарно зображає природу, воду. Я помітила, що майже на кожному малюнку - вода і це прекрасно. Я бажаю художнику щастя, натхнення і вдалої творчості.

Олійник Л.В. - вчитель образотворчого мистецтва

Шевченківської спеціалізованої школи-інтернату

У його пейзажах ми пізнаємо світ у всій його різноманітності. Відповідно морально-естетичним проблемам часу у пейзажах Миколи Терещенка розкривається уявлення про красу світу і духовне багатство сучасника, відображається широкий діапазон людських почуттів, його взаємовідносин з навколишнім світом. Усі роботи відрізняються своєрідністю і індивідуальністю та багатством живописної форми.

Художник знаходить новизну художніх вражень, поетичних образів, і доносить до глядача свій погляд про прекрасне. Особливе місце відведено земляку і генію народу Т.Г. Шевченку. То малий Тарас летить по небу, над рідним краєм, то вже як образ з потойбічного світу, пливе у золотавих хмарах над українським полем. Тож з великою любов`ю намагається художник відтворити образ рідної землі.. Безумовно твори художника -аматора Миколи Степановича Терещенка знаходять відгук у душах людей, збагачують їх тонкими та глибокими почуттями. Його манера письма притягує глядачів тією ж щирістю у відтворенні духовного світу людини, як ми це відчуваємо у шедеврах старих майстрів. Кожна людина - це світ. А якщо він ще й художник, то й творець світів.

Глушко Лілія - учениця 11 класу

Шевченківської спеціалізованої школи-інтернат

Завітавши до музею Т.Г. Шевченка, я була дійсно вражена надзвичайною виставкою Миколи Степановича. Переглядаючи картини, важко було повірити, що ця людина ніде не навчалася малярському мистецтву. Кожна робота привертає до себе увагу своєю надзвичайністю, оригінальністю, а також індивідуальністю.

На цій виставці я побувала втретє, і кожного разу я помічаю щось нове і беру для себе багато корисного. Мене зацікавило, що в роботах помітно легкі прояви туману. Також дивує безмежна уява, бо написати картину з пісні потрібно мати великий талант. Я щиро вдячна за таку прекрасну виставку та ваш неосяжний талант. Здоров`я Вам, терпіння та натхнення у нелегкій творчій роботі.

Стовповенко Л. О. - учитель образотворчого мистецтва

Шевченківської спеціалізованої школи-інтернату

На персональній виставці художніх робіт художника - аматора було представлено ряд творчих робіт виконаних в техніці полотно, масло та акварель. Серед них найбільш хотілось би відмітити такі: Т. Г. Шевченка "Сон", С. Шевченкове "Панський ставок" 195' р. "Шевченкове озеро близько с. Будище, Гупалівщина", "Будищанські ставки" 1975 р. "Хмара над українським степом", "Україна. Степи - озера" 2005 р. "Береги річки Тікич". "Донечка - Оксанка" (виконані в техніці олійного живопису). Роботи досить цікаві, творчі, живописні, привертають погляд глядачів своєю реалістичністю в одних роботах (С. Шевченкове "Панський ставок"), і фантастичністю в інших(Т. Г. Шевченка "Сон"). Техніка виконання своєрідна. Деякі роботи виконані широким, виразним мазком ("Донечка - Оксанка"), а деякі згладженим, майже не помітним (С. Шевченкове "Панський ставок").

Також привернули увагу творчі роботи виконані аквареллю: с. Байбузи Черкаського району; с. Будище, Черкаського району; с. Мошногір'я, Черкаського району; с. Шевченкове "Громадський ставок"; "Околиці Моршина"; "Три явори", Моринці; "На березі Азовського моря". Вони дуже цікаві своєю технікою виконання та ефектами, які можна виконати тільки акварельними фарбами. Твори прозорі, легкі та живописні, в них присутня плановість та простір, цікавий колорит.

Відвідувачі виставки, учні 5-10 класів, відкликаються про неї дуже позитивно. Проаналізувавши роботи, можна сказати, що художні твори композиційно зкомпоновані вірно, сприймаються цілісно, всі роботи живописні, виконані на високому рівні, реалістично, в будь - який час актуальні та здатні прикрасити будь - який інтер'єр.

Грицай О.Д. - заступник директора

Шевченківської спеціалізованої школи-інтернату

Як приємно відвідувати чудові заходи, які проходять в нашому заповіднику «Батьківщина Т.Шевченка». Неодноразово була присутня на цих заходах. Це і персональна виставка художніх робіт вчителя Шевченківської спеціалізованої школи -інтернат Анатолія Олексійовича Савченка, це і персональна виставка художніх робіт учениці нашої школи Лілії Глушко. І от нещодавно ще один такий приємний візит до заповідника. Це вже персональна виставка художніх робіт нашого художника Миколи Степановича Терещенка.

Відвідавши виставку, і познайомившись з творчістю Миколи Степановича була приємно вражена. Які ж чудові роботи. Вражають всі картини. Ніколи не задумуєшся над тим, яка ж прекрасна наша природа, і коли бачиш цю красу на картині, тоді уявляєш, скільки ми втрачаємо, коли не бачимо живу природу. Микола Степанович вдало передав свою любов до природи, до рідного краю. Дійсно, по його роботам можна вивчати географію рідного краю, адже тут і Байбузи, Будище, Мошногір`я Черкаського району, Моршин, Моринці, Будище Звенигородського району, берег Азовського моря. Мене дуже вразили картини «Приїздіть частіше додому» та «Донечка - Оксанка».

Хочеться ще і ще передивлятися ці живописні роботи Миколи Степановича Терещенка, адже вони додають сили, натхнення, творчості. То ж щасти Вам, Миколо Степановичу, творчості, наснаги в роботі та нових прекрасних робіт!

Микола Пантелеймонович Сокирко

(13.10. 1913-7.12.2006)

Народився в с. Кирилівці Звенигородського повіту Київської губернії в сім'ї корінного жителя села Пантелеймона Сокирка і селянки з села Верещаки. Дитячі роки минули в складних умовах життя села, коли незважаючи на масові репресії тривали заворушення після столипінської реформи. В Кирилівці все більше поглиблюється класове розшарування. Селянська земля потрапила в руки куркулів, біднота змушена була йти в найми або вирушати в далекі краї.

Перша світова війна принесла нові страждання народу. Гинули в гнітючих умовах самодержавства народні таланти. Жовтнева революція 1917 року привела до встановлення радянської влади по країні. Та попереду була громадянська війна. Тільки в січні 1920 року почалося впорядкування землеволодінь, відбудова, встановлення нового життя. В 1920 році в селі почала діяти єдина семирічна трудова школа для дітей селян. На основі другокласної школи було відкрито "Кирилівську народну педагогічну школу ім. Т.Г. Шевченка", в якій свій клуб, велика бібліотека. Влітку 1921 року при Кирилівській школі відкрився перший дитячий садок.

У березні 1929 року у Кирилівці з особливим піднесенням відзначались роковини Т.Г. Шевченка. В село приїздив голова ВУЦВКу Г.І. Петровський. Урочисті збори в сільському клубі ухвалили перейменувати Кирилівку в село Шевченкове. Почалося будівництво школи сільського господарства (технікум) - закладено 1 червня 1930 року. Піднявся парк в центрі села, посаджений в 1929 році. В 1930 р. між молоденькими деревами було встановлено пам'ятник Т.Г.Шевченку, створений скульптором К. М. Терещенком. У 1935 р. відкрилась десятирічка. З 1935 р. на садибі Шевченка розгорнулось будівництво літературно-меморіального музею. Зростав потік людей, що приїздили вклонитись великому синові українського народу Т.Г. Шевченку. У 1930 р. на батьківщину Шевченка приїздила з концертом Державна капела (УРСР) "Думка", режисер одного з Київських театрів Ф. Бойченко, кореспондент газети "Правда" Д.Заславський, артисти Харківського театру Революцій і театру "Березіль", архітекторів та скульпторів - творців пам'ятника Т.Г. Шевченку в Харкові, на чолі з М.Манізером. Часто приїздили письменники - Іван Ле, І. Сенченко, О.Лахуті та ін..

Культурний рівень селян зростав. Змінилося лице колгоспного села. Лише за один 1938 рік виросло понад сто нових будівель. У багатьох сім'ях з'явилися патефони, велосипеди. В побут селян міцно ввійшло радіо й кіно. Значно збагатилась сільська бібліотека. Бібліотеки діяли також при середній школі, технікумі, семирічці. В 1938 році Шевченківська філія зв'язку одержала близько півтисячі примірників газет та журналів. Вечорами аматори художньої самодіяльності збираються на репетиції до клубу.

Ось в таких умовах жив у свої дитячі і юнацькі роки Микола Пантелеймонович Сокирко. Навчався в середній школі, читав книги з бібліотек, слухав музичні передачі по радіо. Бог наділив його чудовими мистецькими даними, а батьки сприяли їх розвитку. Батько Миколи Пантелеймоновича вмів грати мало не на всіх струнних музичних інструментах, в тому числі і на скрипці. Він був активним учасником музичних ансамблів, заохочуючи з ранніх літ сина Миколу. Маючи неабиякі музичні задатки, син ще з дитинства любив малювати, що стало його другим талантом. Микола Пантелеймонович відвідував Шевченківський хор, що користувався популярністю в ті передвоєнні роки. До його репертуару входили народні, радянські пісні, класичні твори, а також пісні, створені місцевими поетами й композиторами. Одна з них написана композитором М.П. Сокирком на слова місцевого поета І.М. Олійника, з особливим піднесенням прозвучала в ювілейні дні, 1939 р. на районній Шевченківській олімпіаді:

Умер поет, затихла кобза... Та дужий спів її дзвенить! В серцях пробуджених мільйонів Живе Тарас і буде жить! Немає сліз - спливли водою, Земля оновлена цвіте. Вітчизна стала молодою, В країні нашій все нове. Нове життя, щасливі люди - Нема панів, нема рабів, Господарем - трудящі всюди Заводів, фабрик і ланів.

Активну участь М.П. Сокирко брав і в драматичному гуртку ( їх було два ), і в музичному. Зокрема, драмгурток при клубі ставив п'єси О.Корнійчука "Платон Кречет", І. Тобілевича "Безталанна", інсценівку за творами Т. Шевченка "У тієї Катерини" та ін..

У 1938 р. розгорнулась підготовка до відзначення Дня народження великого Кобзаря. Влітку в Шевченкове приїздили письменники П.Тичина, М. Бажан, восени завітав О. Толстой. Ювілей урочисто відзначили не тільки шевченківці, але й сотні гостей, що приїхали з навколишніх сіл, із Черкас, із Києва та інших міст республіки. Делегація родичів та земляків поета виїхала в Київ і Канів на відкриття пам'ятника великого Кобзаря.

Мирна праця радянських людей була перервана гітлерівськими загарбниками, що віроломно напали на нашу Вітчизну. В повоєнні роки М.П. Сокирко працює в Шевченківській середній школі учителем співів і малювання. Два крила його талановитої долі. Тут же Микола Пантелеймонович керує шкільним учнівським хором, який неодноразово був переможцем районних та обласних оглядів художньої самодіяльності. Він грає в сільському драматичному колективі при Будинку культури.

Справжньою любов'ю Миколи Пантелеймоновича стає сільський хор, що здобув популярність далеко за межами Черкащини. Колгоспники, вчителі, сільська молодь двічі на тиждень збиралися на репетиції. Увагу до точного виконання партій, навчання хористів нотній грамоті, робота з окремими хористами в домашніх умовах, коли вони не могли прийти на репетицію - все це була клопітка, системна робота М.П. Сокирка як керівника.

Сільський хор під орудою М.П. Сокирка в лютому 1956 р. був учасником республіканського огляду сільських хорів і одержав першу премію, повернувшись в село з піаніно для Будинку культури і величезним задоволенням досягнутим успіхом. А в жовтні 1956 р. сільський хор брав участь у зйомках кінофільму "Пісні над водами".

У 1964 р. хор був удостоєний почесного звання народної самодіяльної хорової капели, а його керівник - Микола Пантелеймонович Сокирко - нагороджений Грамотою Верховної Ради УРСР та іменним годинником.

М.П. Сокирко, як керівник хорової капели одержав привітання від композитора, народного артиста СРСР Л. Ревуцького: "Первое место занято поправу. Шевченково Черкасской области. Сельский хор. Руководителю Николаю Пантелеймоновичу Сокирко.

Ваше село - родина Великого Кобзаря. Тем приятнее сознавать, что в руководимом вами певческом коллективе, который существует почти полвека, утвердилась отличная музыкальная культура, богатые народные традиции Украины. Первое место, которое вы заняли на республиканском смотре сельских хоров 1956 года, вам присвоили поправу.

Замечательному коллективу и его руководителю приношу сердечные поздравления с наступающим Новым годом. Л. Ревуцкий".

На всіх численних святах, урочистих подіях, що відбувалися в селі, виступала хорова капела під керівництвом М.П. Сокирка. В 1964 році урочисто святкувалося 150 - річчя з дня народження Кобзаря. За рішенням ЮНЕСКО ця знаменна дата мала відзначатись у всьому світі.

Земля Тараса вітала квітами і піснями велику делегацію культурних діячів братніх народів країни Рад, героїв праці, а також зарубіжних гостей, учасників Міжнародного форуму, що прибули сюди 2-го червня 1964 року.

Навколо пам'ятника Кобзареві - ніде стати. Тисячі людей зібралися, щоб зустріти дорогих гостей, прославлених людей. Ось на асфальтовому шосе з'являється колона автобусів та легкових автомобілів. З машин виходять гості, добре знайомі кожному з присутніх. Коли над площею дзвенить мелодія "Заповіту", до хору приєднуються письменники П. Тичина, О. Гончар, О. Корнійчук, М.Рильський, М. Нагнибіда, російські поети М. Тихонов, О. Прокоф'єв, артисти С. Козак, А. Кикоть, Б. Гмиря, Б. Руденко, Н. Ужвій, Д. Гнатюк, К. Огневий, Н. Місіна, композитори А. Кос-Анатольський, Г.Майборода, П. Майборода, Герої Соціалістичної Праці О. Гіталов, Є.Долинюк. їх голоси зливаються воєдино в урочистій мелодії Шевченкової пісні. Хорову капелу було запрошено в Київ для запису на грампластинку в 1965 році.

В середині 70-их років Микола Пантелеймонович Сокирко пішов на заслужений відпочинок, але всі наступні роки він цікавився роботою Будинку культури і особливо своїм дітищем - самодіяльною хоровою капелою. Його поради, рекомендації і допомогу приймали його послідовники, керівники капели В.О. Куклюк, О.Д. Лапський.

В 1993 році теплого жовтневого дня, напрочуд сонячного, в сільському Будинку культури урочисто відзначали односельці 80-річчя Миколи Пантелеймоновича Сокирка. Зал заповнений. По обидва боки сцени - виставка художніх робіт ювіляра. Тут чудові пейзажі, види села, його куточки, написані з такою любов'ю. До речі, багатьом Микола Пантелеймонович подарував їх колегам по роботі, сусідам, друзям. Портрети окремих товаришів написані з таким теплом. В руках присутніх море квітів, які були подаровані ювіляру з теплими сердечними словами своєму земляку за його велику працю, за його повагу до людей, за творчі зусилля навернути людей до краси світу, в якому живемо, до добра і багатобарвного сприймання світу.

Творчі зусилля Миколи Пантелеймоновича залишились у творчих звершеннях сина - Володимира, який став скрипалем високого класу, працює в музично-драматичному театрі Житомира і в даний час працює на запрошення в одному з театрів Чехії.

У багатьох серцях шевченківців, сповнених подякою до великого митця, жевріє вогник, запалений великою творчою майстерністю Миколи Пантелеймоновича Сокирка, любов'ю до співу, музики, малювання.

Л.І. Батрак

Написано з достовірних даних за книгами Б.К.Іщенка "Село Шевченкове"(Черкаське обласне книжково-газетне видавництво 1962 року),

"Великим шляхом" ( видавництво "Промінь", Дніпропетровськ, 1970 р.). Використані архівні матеріали, спогади жителів села, учасників хорової капели, колег М.П. Сокирка.

Творча зустріч М. Сокирка та учнів середньої школи. с. Шевченкове

З досвіду роботи народної самодіяльної

хорової капели Шевченківського сільського

будинку культури Звенигородського району

Відкриття восени 1896 року двокласної школи в колишній Кирилівці ознаменувалось ще однією важливою подією в культурному житті села. Щойно створений з ініціативи ентузіастів хорового співу А.С.Осінського та Л.В.Мізецького невеликий хор юнаків та дівчат вперше виступив перед односельцями. Згодом при школі діяло два хори: один з числа старших учнів, другий - з молодших. У хорі старшокласників брали участь і селяни, які мали добрі вокальні дані. Співали українські народні пісні, пісні на слова Т.Г.Шевченка. З перших днів аматори завоювали широку популярність, а з 1918 року, коли колектив поповнився слухачами учительських курсів, слава про співаків линула вже далеко за межі села. До нього потяглася здібна молодь. Кількість учасників зросла до 100 чоловік. Керував хором доцент Київської консерваторії Сергій Миколайович Теліжинський, а з 1925 року - вчитель Артем Артемович Данильченко.

Нині у капелі є співаки зі стажем понад 50 років. Це В.Я. Забожко, В.Т. Олійник, П.О. Ткаченко, В.Т. Шевченко, правнучка Т.Г.Шевченка. Ще юнаком прийшов у хор М.П.Сокирко. Згодом, з 1934 по 1975 рік - він незмінно керував ним. Саме під його керівництвом якісно зріс виконавський рівень, і колектив отримав високе і почесне звання - народний самодіяльний.

Пам'ятний для аматорів 1956 рік, коли вони стали переможцями республіканського огляду сільських хорових колективів і одержали першу премію. Того ж року знялися в кінофільмі "Пісні над Дніпром" (кіностудія ім. О.Довженка).З 1975 по 1982 рік капелою керував випускник Київського інституту культури ім. О.Корнійчука В.О.Куклюк. Енергійний, здібний, він зумів завоювати авторитет в учасників, збагатив репертуар новими творами.

З 1982 року капелою керує випускник Одеської консерваторії, заслужений артист Комі АРСР О.Д. Лапський. Досвідчений хормейстер поставив перед собою завдання: жити не тільки минулою славою, а й постійно підвищувати виконавський рівень, шукати нові мистецькі рішення.

Нині в колективі 56 співаків. Велику підтримку керівнику надає актив капели, її ветерани: І.В.Надточій, В.Д.Тупчій, В.І.Засідатель, О.М.Кириченко, Г.Ю. Коваленко, Є.Л.Медведєв, а також голова виконкому сільської Ради Л.І.Батрак.

У складі капели - колгоспники, інженери, викладачі, керівники партійних та громадських організацій, медичні працівники, культармійці, учні. Співають у хорі й сім'ями - це Раїса Іванівна та Павло Іванович Лоскучереві, Олександра Миколаївна та Іван Андрійович Кириченко, Галина Іванівна та Василь Васильович Тупчії та інші. Є в колективі чудові солісти, багато з яких неодноразово брали участь в оглядах, конкурсах різних жанрів художньої самодіяльності. Так, Т.В.Гулак, директор Шевченківського будинку культури, співає сольні номери, в тріо, ансамблі, керує народною самодіяльною агітаційно-художньою бригадою, грає у виставах народного самодіяльного театру, володіє мистецтвом художнього читання; Л.О.Хирхиль - талановита вокаліста, грає на бандурі; В.І.Засідатель теж має неабиякі вокальні дані, сам пише музику.

О.Д.Лапський приділяє особливу увагу виховній і творчій роботі з аматорами. З цією метою в капелі проводять бесіди естетики, історії світового і радянського мистецтва, про видатних композиторів і виконавців, прослуховують платівки з записами провідних хорових колективів і солістів.

Обговорюють концертні програми професійних колективів, організовують екскурсії до музеїв, виставки, зустрічі з літератури і мистецтва, зокрема з учасниками традиційного Всесоюзного літературно-мистецького свята "В сім'ї вольній, новій".

Заняття капели проходять двічі на тиждень. Особливе місце відводять розспівуванню - простому і складному, ритмічному і гармонічному, дикції, динаміці. Відомо, що найефективніше хор працює на початку репетиції. Тому всі найскладніші місця в гармонічному, ритмічному та динамічному звучанні відпрацьовують після розспівуванню. Потім, поступово, акорд за акордом керівник досягає створення образу, закладеного в мелодії і словах пісні. Репетиції проходять без музичного супроводу, акомпанемент вводять лише на генеральних репетиціях. Усі твори розучують по партитурах і партіях.

Олександр Дмитрович Лапський розуміє, що успіху можна досягти лише тоді, коли кожна хорова партія досконало вивчить свій музичний матеріал, який згодом під керівництвом диригента зіллється з іншими партіями, і зазвучить тоді пісня - широко, багатоголосо, зворушуючи серця слухачів. Керівник капели враховує вокальні можливості кожного з учасників, творчо підходить до вивчення творів, інколи вносячи деякі зміни в їх музичну тканину, а буває й сам створює нові пісні про красу Шевченкового краю. Першим порадником і помічником у роботі з колективом є його концертмейстер Євдокія Миколаївна Лапська.

У репертуарі хорової капели близько 500 творів, здебільшого а-капельних. Співаки свято шанують пам'ять свого геніального земляка. На слова Шевченка у їх виконанні звучать пісні "Заповіт", "Реве та стогне Дніпр широкий", "Думи мої", "Садок вишневий коло хати", "Орися ж ти, моя ниво", "Якби мені черевики", "Одинокий човен" та інші.

До вподоби трудівникам села у виконанні шевченківців твори В. Шебаліна ("Зимняя дорога"), Й. Брамса ("Данко"), українські народні пісні в обробці М. Леонтовича ("Щедрик", "Дударик"), О.Кошиця ("Вийди, Грицю, на вулицю") та інших композиторів класиків.

Аматори - постійні учасники традиційного районного свята пісні, музики і танцю. Жоден масовий захід не проходить без участі народної самодіяльної капели.

У 1984 році капела брала участь у телетурнірі "Сонячні кларнети" і стала його переможцем. 1986 року колектив став учасником творчого звіту самодіяльних композиторів Черкащини, присвяченого 700-річчю м. Черкаси. У виконанні народної самодіяльної капели вперше було виконано твори О.Д. Лапського "Хлібороби ми" на слова І.Бердника і "Солдатські вдови" на слова В. Дергача. Колектив став лауреатом Всесоюзного огляду самодіяльної художньої творчості, присвяченого 40-річчю Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Нині співаки активно включились в ІІ всесоюзний фестиваль народної творчості, присвячений 70-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції.

м. Черкаси, 1986 рік

1996 рік - Шевченківській хоровій капелі - 100 років

Споконвіку потрібна людям пісня. Такий уже пісенний наш український народ: і журбу, і радість призвичаївся переливати в пісню. Зараз жоден вид мистецтва так швидко, так емоційно, так близько не підступає до людського серця, як пісня. І ось уже через ціле століття така ж думка прозвучала з уст відомого поета радянського часу Андрія Малишка: "Вище пісні, - сказав він, - може бути тільки молитва".

Саме з таким розумінням, такими почуттями, з великою любов'ю до пісні, бажанням перейняти від неї і силу, і волю, піднести себе духовно сто літ тому в колишній Кирилівці утворився хоровий гурт. Упродовж всієї своєї історії капела посідала і посідає особливе місце в культурному житті села, району, області. Знана вона і в західних регіонах України, має визнання мистецьких кіл нашої столиці Києва, широко знайома і популярна серед своїх слухачів напрацьованим високохудожнім репертуаром і виконавською майстерністю, бо разом із художнім керівником і диригентом капели заслуженим артистом Республіки Комі Олександром Дмитровичем Лапським сповна віддається художній самодіяльності в ім'я талановитого нашого народу , популяризації його пісенного скарбу.

А.Богінський,

завідуючий відділом культури

райдержадміністрації

1996 рік, газета "Шевченків край"

Ветерани

Патріархом хорового співу називають на батьківщині Т. Шевченка Миколу Пантелеймоновича Сокирка. Я б ще так сказав: він - жива легенда капели. ЇЇ найвищі злети пов'язані з цим прізвищем. У 1956 році наш хоровий колектив виборов 1 місце на Всеукраїнському конкурсі. Преса відзначала, що хор с. Шевченкового виконав першу частину з кантати м. Лисенка "Радуйся, ниво неполитая". Це був професійний незабутній спів, про що може нагадати випущена тоді ж платівка. Можемо гордуватися, що в історію капели вписано імена шевченківців, які співали в ній по 30-50 років. У селі добре знають ветеранів капели: П.О.Ткаченка, В.Т.Шевченка, В.Я.Забожка, М.С.Терещенка, Л.І.Батрак, В.Т.Олійник, В.С.Ткаченко, І.В.Надточія, І.П.Клименка, І.Я.Ткаченка, А.Ю.Сокирка, А.Х.Іщенко, Т.Ф.Давидюк, В.Н.Шолоха, М.Р.Матвієнко, Г.В.Осаул, Т.М.Федьорко, десятки інших. Ці люди жили, бо жили піснею, переливали в неї радощі і болі своїх душ. Саме ветерани з їх несамовитою любов'ю до українського національного мистецтва були опорою і надією цього своєрідного колективу, взірцем і прикладом для тих, хто приходив на репетиції вперше. Одна із добрих ознак цього хору - шанобливе ставлення до ветеранів. І це ще раз засвідчили ювілей і торжества.

Олександр Дмитрович Лапський

Ентузіасти

Їх багато. Але можна загорітись ентузіазмом на день-два, а можна чи не на все життя кілька разів на тиждень у дощ чи в сніг , ясного чи похмурого вечора йти до Будинку культури і по-школярські скрупульозно вивчати кожну ноту, найтонші нюанси мелодії заради однієї-єдиної мети: заспівати для людей , роздмухати в їхніх серцях вогник любові і здивування. Такі вони - ентузіасти. Сьогоднішнього обличчя капели не було б без затятої самовідданості Тамари Гулак, Івана Кириченка, Лідії Хирхиль, Клавдії Засідатель, Анатолія Різника, Володимира Пономаренка, Леоніда Шаха, Володимира Засідателя, Євдокії Лапської, Тетяни Шолох, Надії та Анатолія Максименків, Оксани Демченко та інших. Їхню естафету переймають зовсім юні: учні місцевих шкіл. Не перерветься нитка ентузіазму, бо без цього не має творчого колективу.

Ювілей

Такого вшанування капели ще не було. Ювілярі вітали гості з Києва, Черкас, Умані, Канева, Звенигородки. Хоровий колектив, його диригент О.Д.Лапський, окремі співаки одержали Почесні грамоти від держадміністрацій , управління культури, Українського музичного товариства . Скільки було вимовлено щирих слів, щедрих побажань!

Іван Коваленко, викладач Канівського училища культури впевнено сказав, що сьогодні така капела одна в усіх українських селах . Професійний рівень її співу не викликає сумнівів.

Євген Кравченков, викладач Черкаського музичного училища, заслужений працівник культури України , наголосив, що не всі професійні колективи взялися б за виконання хоч би "Зимней дороги" , а цей хор виконав складний класичний твір легко, віртуозно.

Іван Цимбалістий, директор Уманського музичного училища, заслужений працівник культури України , відзначив рівність усіх хорових груп капели, але особливо виділив партію сопрано (Тамара Гулак, Лідія Хирхиль, Надія Максименко, Галина Шевченко, Лариса Кравець, Любов Шах, Любов Мельник).

Хто б не виступав, і що б не говорив , але всі знову і знову поверталися до ветеранів, доземно вклонялись їм. Вітали М.П.Сокирка. Не так давно село відзначило його 80-річчя. На ювілейних урочистостях йому склали подяку усі виступаючі, а щодо квітів, то вже й Миколу Пантелеймоновича за ними не було видно.

Керівник капели О.Лапський був цього вечора короткий у промові і щасливий на обличчі. Він закривав урочисту частину і тримав заключне слово після тріумфального співу капели. Він вручив символічні диригентські палички наймолодшим учасникам капели Івану Лапському та Євгену Яворському.

Хоровій капелі нашого села - 100 літ. Благослови, Господи, її на друге століття успішної роботи і ще вищої слави!

Анатолій Савченко, 1996 рік.

Ювілей 100-річчя капели

с. Шевченкове, 1996 р

Анатолій Олексійович Савченко

Не один рік в Шевченківській спеціалізованій загальноосвітній школі-інтернаті з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю Черкаської обласної ради юні літератори навчаються писати вірші, казки, оповідання, байки. Навчає їх людина, яка має завжди високий стан душі - Анатолій Олексійович Савченко. В минулому директор Шевченківської загальноосвітньої школи, а зараз вчитель театральної справи школи-інтернату, керівник літературної студії "Голос".

Анатолій Олексійович - педагог, спеціаліст вищої категорії, поет, художник, літератор, відмінник народної освіти України, лауреат премії імені Народного вчителя Олександра Захаренка, член обласної спілки письменників України та просто хороша душею людина. Анатолій Олексійович любить писати про Україну, про природу нашого рідного краю, про людей, які живуть поряд та й звісно про кохання. Для поета головне, щоб його твори друкувалися, щоб їх читали. І Анатолію Олексійовичу є чим пишатися, адже тільки за останній час у видавництві "Брама" (м. Черкаси), надруковано збірки творів поета: "Понад Тікичем", "Нічого такого", "Стежинкою в стиглому житі", "Є куточок землі", "І слово диха на долоні", "Хто довкола або білі пелюстки глоду", "На неокраєнім крилі", буклет "Батьківщина Тараса Шевченка". Анатолій Олексійович щасливий педагог, бо вже друкують свої власні твори його учні. Нещодавно у видавництві "Брама" (м. Черкаси) була видана збірка власних віршів випускниці Шевченківської школи-інтернату, члена літературної студії "Голос", Анни Невмитої "За кордоном моєї душі". А зараз готується до друку збірка віршів учнів нашої школи. Анатолій Олексійович наполегливо працює, щоб у цю збірку ввійшли кращі твори Ірини Кацевич, Наталії Грицай, Софії Статечної та інших юних поетів.

Жодне свято в нашому селі не проходить без Анатолія Олексійовича, без його поетичного слова. Багато творчих зустрічей проводить поет з юними літераторами в школах нашого Звенигородського району. Неодноразово такі зустрічі проходили і в нашій школі, коли слухачі з великим задоволенням слухали твори у виконанні автора. Аплодисменти довго не вщухали після читання віршів про Україну, природу рідного краю. Неодноразово Анатолій Олексійович виставляв свої художні роботи в школі-інтернаті та у виставковому залі Національного заповідника "Батьківщина Тараса Шевченка". Довгий час роботи художника милували око відвідувачів.

Маємо надію, що ще не одна збірка чудових віршів поета побачить світ, і буде приносити радість та насолоду читачам. Здоров'я, творчої наснаги на многії літа!

Грицай Оксана Дмитрівна, вчитель бандури та вокалу

Шевченківської спеціалізованої школи-інтернату

Про літературну творчість

Переломним для себе вважаю 80-ті роки, коли почав писати рідною мовою. В 1984 році районна газета "Шевченків край" вперше широко представила мене читачам. В 1987 році та ж газета видрукувала вірш "Є куточок землі", яким я започаткував свою Шевченкіану. Відтоді побачили світ понад 120 газетних ви друків. Це окремі вірші, тематичні добірки, ліричні нариси, публіцистичні статті, екологічні роздуми і т.д. Мені здається, що я виробив свій стиль. Завдячую члену Спілки письменників України Василю Дергачу, який на початку 80-х років помітив мої твори і заохотив до подальшої роботи на літературно-мистецькій ниві. Проживши все життя на батьківщині Тараса Шевченка, я не міг не опинитись під його впливом. Місцевий музей видав сотні буклетів , плакатів, листівок, а тепер уже і вхідних квитків із моїми епіграфами. Буклет 1999 року - один із кращих, у ньому вперше видрукувано мої чотирирядкові вірші про Будище, Моринці, Шевченкове.

У 2004 році у черкаському видавництві "Брама Україна" вийшла збірка віршів "Стежинкою в стиглому житі". В ній 100 віршів та 12 моїх художніх робіт. Книга складена за розділами: "До дитинства в гості", "Тернів духмяних пелюстки", "Є куточок землі", "Краплина болю", "Це із серця проросло". Вступну статтю до збірки писав член Спілки письменників України Сергій Ткаченко, на суперобкладинці використано уривок із листа до мене В.А.Ющенка. Мене хвилює будь-яка тематика, але за характером сприйняття і відображення світу я лірик. Принциповим для себе вважаю і сповідування ідеології любові - до світу, до людей, до природи, до жінки, до України.

У 2005 році київське видавництво "Фенікс" випустило своєрідну книжку: в ній мої вірші про Шевченків край, а фотографії про ту ж місцину мого учня Володимира Стецюри. Зауважу, що моя Шевченкіана щороку поповнюється новими творами.

У 2005-2006 роках було кілька презентацій моєї літературної та художньої творчості, з-поміж яких виокремлю ту, яка відбулася 4 травня 2006 року у музеї Т. Шевченка. Телестудія "Рось" двічі демонструвала про це свій репортаж. Під рубрикою "На зоряних стежках". Обласне радіо подало свою версію про ту ж подію у програмі "Українська вітальня".

Вдалим для мене був 2006 рік: у видавництві "Брама" вийшли з друку книга поезій "Нічого такого" та книга ліричних нарисів "Понад Тікичем". Збірка віршів складається з трьох розділів: "Золота заметіль" (це моя данина улюбленій порі року - осені), "Душа святкує" (тема любові і Бога в людській душі), "Ситуації" (чотирирядкові вірші на суспільно-ліричну тематику). Книга "Понад Тікичем" - це ліричні нариси про берег дитинства, про Шевченкову місцину. Почуттєву сторону нарисів посилюють вірші, вплетені в канву прозової розповіді. Книги з'явилися на світ за сприяння Звенигородської райдержадміністрації в особі її голови Попка В.М. та його першого заступника Тарасенка В.П., а також підприємця Щербини М.Г.

Л.М.Шевченко, директорка національного заповідника, висловила думку про те, що книги "Стежинкою в стиглому житті", "Понад Тікичем" та "Нічого такого" - поетичний триптих про батьківщину Тараса Шевченка. Я й надалі робитиму все для уславлення цієї землі, на якій мені випало народитися, учитися, працювати, а тепер ще й прославляти її поетичним словом та фарбами. Все це во славу України. Задля неї

З ліричної стежинки в житі,

Допоки ходжу, не зверну.

Тож буду писати і жити,

Допоки віка й талану.

Анатолій Савченко

05.06.2007 р.

с. Шевченкове

Збірки творів А.О. Савченка

Краплинка болю

В природі холод. Темно на душі.

Вітри гудуть між днини і між ночі.

В снопи не в'яжуться скуйовджені вірші .

Я порятунку з холоднечі хочу.

Чекаю посмішки, чекаю щирих слів

Від тих, із ким у цю негоду стрівся.

Та люди йдуть і стомлені і злі,

Щось бубонять, як горобці у стрісі.

Куди іти? І чим себе втішать?

У світі холодно між днини і між ночі.

Тремтить під хмарами натомлена душа,

Тепла і спокою в осінній мряці хоче.

Мовчать вірші. І це не вірш - а так.

Краплинка болю, що тремтить на листі.

Ніхто про біль нікого не спита,

Хоч тих краплин збереться на намисто.

Чвалаю десь один в пустих полях.

Ніде нікого. Тільки я й дорога.

Крізь морось зблискує зволожена рілля -

Розрита вся до неба і до Бога.

Куди з іду?

Виставка малюнків художника А.О. Савченка

с. Шевченкове, школа-інтернат, 2006 рік

До тебе

(Україні)

До тебе, до тебе

Летіти скаліченим птахом.

До тебе - крізь ночі -

Між зорями путь віднайти.

Над гнітом, над жалем,

Над смутком, над лихом і страхом -

До тебе летіти

В твої березневі світи.

До тебе, до тебе

Летіти розчуленим вітром,

Що скучив за степом

Із стрічкою батька-Дніпра.

До хати в тополях,

До рідного змалечку світу -

До тебе летіти

У твій обнадійливий рай.

То птахом, то вітром

До тебе летіти, летіти -

На берег надій

Приземлити два стертих крила.

А ні - то хоч прахом

Упасти в твої первоцвіти,

Аби ти чекала,

Аби Україна була.

Анатолій Савченко і його учениця Анна Невмита

Володимир Іванович Засідатель

Над стомленим селом опустився вечір. Замерехтіли таємниче зорі, посміхнувся круглою посмішкою замріяний місяць, піднявся над тополями і освітив доріжку, що вела до затишного Будинку культури. Сюди на вогник поспішали ті, хто любив пісню і слово, музику і театральне мистецтво, яке ще з пелюшок, мабуть, полонило серця аматорів.

А серед них - він, Володимир Іванович Засідатель. Веселий і жартівливий, співучий і привітний, сипав на всі боки дотепами і дарував свій щедрий талант людям.

Прибув Володимир Іванович у Тарасове село по закінченні Черкаського музичного училища, навчати сільських дітей музиці. Та для молодого, енергійного Володимира, сповненого сили, наділеного отим неповторним талантом, що так і благовістить на рясний засів добра і духовності, цього заняття було замало.

І він іде до Будинку культури, в якому працюють три народні самодіяльні колективи. Тут Володимир і зустрів свою долю. Чутливих струн серця торкнувся погляд глибоких чорних очей співухи Клавдії, яка стала його дружиною, матір'ю двох дітей, і яка була поряд до останнього подиху коханого чоловіка.

Звучав приємний голос Володимира у народній самодіяльній хоровій капелі, щедро дарував він свої гуморески і дотепи у виступах народної агітаційно-художньої бригади, а у народному самодіяльному театрі улюбленець глядачів створював різнохарактерні образи літературних героїв, які оживають з виходом на сцену Володимира Засідателя. А пізньої ночі він писав свої різної тематики вірші, які з-під його пера поспішали потрапити на нотний папір, щоб зазвучати в прекрасних мелодіях, що лилися з доброї, щирої, завжди усміхненої душі..

Він писав для себе і для тих, хто трудився день при дні біля землі, на фермі і в школі, на тракторі і в коморі. Щедро дарував свої вміння, свій талант актора-аматора, художника і режисера тим, кого любив всім серцем і всією душею, що прагнуло обійняти увесь світ. Народжувались поезії і пісні, співала його дружина і двоє діток, співав він, закоханий у все прекрасне, чарівне, неповторне.

"Не людина, а якийсь чарівник", - подумає той, хто зайде до розкішного молодого саду, вирощеного його дбайливими руками. Різносортні яблуні та груші, сливи, виноград, соковита малина, черешні, червоногарячі вишні. А обабіч доріжок чарівні троянди уклінно запрошують до оселі, яку Володимир Іванович збудував сам. Від фундаменту до останнього цвяху на даху. І все сам, і все любив, і до всього посміхався, а ще дарував людям свої вміння безкорисливо і щедро.

Титанічною була його щедрість і віддача любові і тепла, бо на 61-му році свого життя він пішов від нас, залишивши вічно живі пісні і поезії, теплу посмішку і біль втрати, свою щедру любов до людей, до життя, до пісні.

У ньому не було чогось надзвичайного, але він вирізнявся серед друзів своєю кмітливістю, ерудицією, гострим жартом, вмінням спілкуватися, цінив і поважав друзів. Всією душею любив дітей і діти любили його. Був мужній, понад усе любив життя і свою Україну, якій присвятив багато віршів і пісень, народжених його душею, його серцем. Він був і залишився патріотом своєї Вітчизни.

В.І.Засідатель - учасник народного самодіяльного драматичного колектив

18 лютого 2006 року Володимиру Івановичу виповнилося б 70 років, але, нажаль, його не має з нами. І учні, і вчителі нашої школи шанують пам'ять про земляка. В репертуарі ансамблю бандуристів школи є чимало пісень на музику та слова Володимира Івановича. Багато років цей талановитий чоловік працював в цій школі. Останні роки свого життя навчав учнів писати музику та складати вірші. Все своє життя віддав мистецтву. То ж не забуваймо своїх земляків, пам'ятаймо і шануймо, вони того варті.

Кобзарева горлиця

Ген ,до сонця горнеться,

І Дніпрові хвилі вічно шепчуть

Славне ім'я Кобзаря.

То моя Черкащина,

Кобзарева спадщина:

Стоколоса, стоголоса

Ясна зіронька-зоря.

Розкажи ,Дніпре сивий,

Який наш край красивий,

Які чарівні села і міста.

Про хліборобську силу,

Про Україну милу,

Про карі очі дівочі і рожеві уста.

Думи заповітнії - ниви розмаїтії

На моїй єдиній Україні

Золотіють в пшеницях

В Україні дружні ми,

В Україні вільні ми

І несуть твоє ім'я народи

У споріднених серцях.

В. І. Засідатель

Тамара Вікторівна Гулак

Тамара Вікторівна народилася в селі Шевченковому, довгий час проживала в рідному селі. Скільки себе пам'ятала - все співала. Спочатку з бабусею, а коли пішла до школи, всі десять літ співала в учнівському хорі під керівництвом М.П.Сокирка. Чи ж було у школі або в селі свято, на якому б не читала Тамара віршів, не виконувала б пісень, не брала участі в інсценівках? Можливо, саме тоді зародилась мрія пов'язати життя з мистецтвом.
Першою сходинкою на її шляху до теперішньої популярності стали режисерські курси при Черкаському драматичному театрі імені Т.Г.Шевченка. Наступною - Київський державний інститут культури ім. Є.Корнійчука, режисерський відділ.

Трудову діяльність розпочала в Шевченківському сільському Будинку культури 1965 року. Працювала на посаді керівника драматичного гуртка, який через три роки одержав визнання і глядачів, і авторитетних комісій на районних, обласних та республіканських оглядах-конкурсах художньої самодіяльності. "Безталанна" І.Карпенка-Карого, "Зачарований вітряк" М.Стельмаха, "Дикий ангел" О.Коломійця, "Ну й діти" М.Зарудного - кожен спектакль щоразу ставав помітною подією в культурно-мистецькому житті Кобзаревого села.

Творчий неспокій, пошук нових форм і засобів роботи - це про неї. На громадських засадах кілька років Тамара Вікторівна керувала агітаційно-художньою бригадою. Тематичні сценарії складала сама. Не перерахувати всі виступи під час свят, виборів, на різних оглядах та конкурсах. Найбільша перемога прийшла 1980 року: агітаційно-художня бригада стала народною.

Тривалий час Т.Гулак була директором Будинку культури, а з 1988 року очолила літературно-меморіальний музей Т.Г.Шевченка, який став серцевиною історико-культурного заповідника "Батьківщина Тараса Шевченка". Перебуваючи на посаді директора заповідника, продовжувала працювати творчо. При заповіднику існувало вокальне тріо "Кобзарева горлиця" (Тамара Гулак, Клавдія Засідатель, Лідія Хирхиль) і фольклорний ансамбль, які активно пропагували творчість Т.Шевченка.

З 1998 року працювала вчителем театрального мистецтва Шевченківської спеціалізованої школи-інтернату з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю. Тамара Вікторівна робила постановки інсценізацій, різних тематичних та концертних програм, навчала дітей мистецтву слова.

Та нещодавно, 25 вересня 2010 року, Тамари Вікторівни Гулак не стало. Пішла від нас талановита, творча, хороша серцем і душею людина, яка все своє життя присвятила мистецтву та рідній Україні.

Усім серцем

Скільки себе пам'ятала - все співала. Холодної зими сядуть удвох з бабою Наталкою на лежанці - та й заведуть народної. Вже і слова ті забулися, щось про далеку-далеку дорогу, а мелодія живе в серці, бринить в ньому іноді так, що без сльози не згадати повоєнного дитинства. Пізніше скаже Тамара Вікторівна: бабуся дала мені пісню, вона і голос мій поставила. А хто ж іще міг те зробити? Батько?.. Та він загинув на початку війни під Ленінградом. Мати?.. Та й вона на фронті була. І служба в неї не з легких: санітарка. Отож спасибі, доле, що лишила зі мною бабу Наталку. Добре з нею співати. А що коли спробувати самій?І ось уже непосидюче дівча вилазить на стару вишню і на весь куток лунає "Широка страна моя родная..." "То Катеринина така голосна" - говорили сусіди. Дехто з них і досі згадує оті співи шестирічної дитини.

Їй везло на людей, закоханих у пісню. Коли пішла навчатись до Шевченківської середньої школи, всі 10 літ співала в учнівському хорі під керівництвом М.П.Сокирка. В селі глибоко поважають цього знаючого музиканта, вимогливого і щирого педагога. Чи ж було у школі, чи в селі свято, на якому б не читала Тамара віршів, не виконувала б пісень, не брала участі в інсценівках? Можливо саме тоді зародилась мрія: пов'язати життя з мистецтвом.

Першою сходинкою на її шляху до теперішньої популярності стали режисерські курси при Черкаському драматичному театрі імені Т.Г.Шевченка, які вона закінчила в 1968 році. То пам'ятний: адже тоді було організовано при сільському Будинку культури драматичний гурток, і керувала ним вона - режисер Тамара Гулак. Аж страшно було самій читати в афіші оте серйозне слово - режисер. Скільки душі треба вкласти, аби вистава дійшла до глядача своєю системою образів, ідейною проникливістю, повною характеристикою персонажів...

Навколо молодого режисера швидко склався такий колектив, якому стало під силу звання народного. Були аматори - аматори на короткий час. Але були і такі, які в театрі активно працюють і сьогодні. Це А.Ф.Бондур, І.Я. Ткаченко, І.А.Димерець, В.Д.Штанько, І.Г.Павлик, К.І.Карбівнича, І.С. Бондур, І.А.Кириченко, М.С.Терещенко та інші. 14 років підтверджує цей колектив свою народну сутність. До слова сказати, на звання народного він претендував, показуючи солідній комісії "Безталанну" І. Карпенка-Карого. Будь-то "Зачарований вітряк" М.Стельмаха, "Дикий ангел" О.Коломійця, "Ну й діти" М.Зарудного - спектакль щоразу ставав помітною подією в культурно-мистецькому житті Кобзаревого села.

Творчий неспокій, пошук нових форм і засобів роботи - це завжди в ній. На громадських засадах кілька років Тамара Вікторівна керувала агітаційно-художньою бригадою. Тематичні сценарії складала сама. Не перерахувати всі виступи під час радянських свят, виборів, на різних оглядах та конкурсах. Найбільша перемога прийшла 1080 року: агітаційно-художня бригада стала народною.

Тамара Вікторівна ніколи не зупинялась на досягнутому. Коли відчула, що вже мало режисерських курсів, вступила на навчання до інституту культури імені О. Корнійчука і в 1982 році успішно його закінчила. "Інститут дав багато, - згадує вона. - Він ще сильніше спрямував мою увагу на самодіяльне мистецтво, шляхи удосконалення якого безмежні".

Я спробував бодай тільки перерахувати те, що зроблено Будинком культури до 40-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Тільки концертна програма "Нам не забути днів війни" показувалась глядачам району 60 разів. З великим успіхом в селі та за його межами пройшла літературно-музична композиція агітбригади "Мир усій планеті". Хвилююче враження справив тематичний вечір, присвячений 40-річчю визволення села. Тепло прийнято п'єсу В.Собка "Далекі вікна". Спільно з колективом місцевої середньої школи підготовлено вечір пам'яті, на який було запрошено 124 учасники Великої Вітчизняної: солдати, вдови, в'язні концтаборів, партизани, трудівники тилу. Все це заходи, так би мовити, на матеріалі села. А вдома, як відомо, і стіни допомагають.

Але ж Будинок культури звертається і до таких форм роботи: готує концертні та агітаційно-художні виступи в інших селах області. А це вже не так легко, бо треба знаходити людей, треба зустрітись з десятками ветеранів війни та праці саме цього села. І тоді з'являється вечір пам'яті у Петриках, вечір солдатських вдів у Майданівці і т.д.

Тамара Вікторівна - постійна ведуча програм у Будинку культури. Скільки фантазії, праці, дотепності вкладає вона в свою роботу! В роботу. Саме так вона називає свою діяльність на посаді директора Будинку культури. То ж не випадково, що за значну роботу, пов'язану з відзначенням 40-річчя Перемоги Т.В.Гулак нагороджена Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

Радість нагороди поділяють з нею її колеги по роботі. "Без них не було б мене, не було б наших успіхів", - така її думка про В. Пономаренка, Л.Кострицю, подружжя Засідателів, Л.Бузько, А.Різника, С.Черненка. І все ж що їй ближче театр, чи пісня? Я б сказав, що це її два крила.

Анатолій Савченко

Новорічне

Яка ви стомлена була в той новорічний вечір.

Так сумно усмішка цвіла ялин плакуча клечінь.

Стрічала радо в хаті Вас, і яку зайшли ви щойно.

Вогні сяючих прикрас світили в ваші щоки.

А за столом сидять сини, і чоловік в чеканні.

Ялино, вітами майни, моргни гірлянд зірками.

І оберемок тих зірок подай цій милій жінці.

Вона одна із тих жінок, хто сповнений по вінця

Жагою жити для людей палить себе безжально.

Був сповнений грудневий день одним її бажанням:

Концертом ферми потрясти, доярок віршем у гострім слові не пройти

Повз здалечілу душу. І ось позаду всі труди.

За півгодини - свято. Ялинок зеленавий дим вплива і в нашу хату.

Той дим в кімнаті пахне так, що кожен щастям марить.

І новоріччя добрий знак - ось-ось куранти вдарять.

Чого ж ви наче не своя в дверях несміло стала?

Синівський погляд вам сія -

і в серці вашім тане клубок високих хвилювань,

Що зранку в вас горіли.

Та ось стихають всі слова. Шампанське закуріло.

І через хвилю встали всі: Здорові будьмо, друзі!

Хай буде в хаті хліб і сіль і слава по заслузі.

І труд любимий на весь вік, і жар в душі не згасний.

...То промовля ваш чоловік. І тост його прекрасний.

То що ж іще у рік Новий з собою взять в дорогу?

Візьмемо втому ту, що ви принесли до порогу.

За неї будьмо за одно бо втома - згусток звершень.

А час сплива. Он в те вікно вже стука день найперший

Календаря звитяг гучних в великому й малому,

За вашу, друзі, долю в них! За вашу чесну втому!.

Анатолій Савченко

Микола Михайлович Дойнеко

Травневим 28 днем 1957 року народився Микола у селі Шевченкове, рідному і знаному селі Тараса Шевченка. Змалку цікавили його сільські краєвиди, урочища, левади, Гупалівщина з плесом озера. Неодноразово з-під пензля вони розміщувалися у фарбах на аркушах паперу. Малював, але соромився поділитися із кимось отим потаємним, до чого прагнула дитяча душа. По закінченні школи робота в геологорозвідці м. Звенигородки. У вільний час знову руки тяглись до пензля. А 1975 р. - призов до лав Армії. Повернення додому та зустріч з односельцями, які своєю доброю порадою, щирою підтримкою дали зрозуміти Миколі Михайловичу, що талант у нього є і не тільки до малювання.

Цікаві світлини з краєвидами рідного села, батьківська садиба Кобзаря, приміщення музею з Миколиної хати потрапили до альбомів односельців. Потім почав пильніше придивлятись до коріння, сучків, зрізів різних порід дерев, і одна за одною почали з'являтися унікальні роботи на Шевченківську тематику. А скільки їх потрапило до Австралії, Канади, США, Франції, Німеччини, Росії, Польщі. Сувеніри М. Дойнеко є у приватних колекціях, портрети Кобзаря прикрашають аудиторії навчальних закладів України.

Талант Миколи Дойнеки

Зміст життя

Спочатку він прихилився до музики: марив нею днями і ночами. Грав на гітарі і, здавалося, більшої втіхи не знатиме його душа. Але вона терпляче шукала свого і спокійно чекала, коли свідомість Миколи заполонить інша любов - до декоративно-прикладного мистецтва. І вона прийшла: наче й непрохана, але й жадана.

Позиченими в сусіда різцями на примітивній фанері брався за творчість . І лебеді кохання, котрі надіслав дівчині, простелили стежку в світ його майстерності.

Мабуть то така земля Керелівська, що надихає творчістю і родить таланти - самобутні, незрівнянні. Не навчаючись у художній школі, не беручи уроків у справжніх майстрів, Микола Дойнеко плекав свій талант сам. А, може, й навпаки: талант творив його, як майстра. Адже має за плечима тільки вісім класів сільської школи, і доля не приручила його до якоїсь спеціальності. Неординарна, свободолюби ва натура хлопця шукала себе скрізь і всяк - та не знаходила. Усе було не так, ніщо не могло заповнити прогалину в душі - саме ту, яка тримала б життя, його у житті. Та вже під тридцять вона поманила за собою - ніжно й таємниче, як незнана дівчина. І з тих пір мистецтво не тільки заволоділо Миколою, а я змінило всі його прагнення, стало змістом життя.

Карма

І чому саме Шевченківська тематика - головна течія його творчості? Не раз задумувався над цим і сам майстер. Ніякої конкретної відповіді не знаходив. Напевне, карма.

А як же? Живучи на такій славетній землі, ступаючи стежками Генія народу і не долучитись до його творчості!

Коли переглядаєш доробок Миколи Дойнеко, що зберігається у музеї Т.Шевченка, у його з великим Поетом рідному селі, наче гортаєш Шевченків "Кобзар" в декоративних ілюстраціях, що надихають знову перечитати Тарасові рядки.

Удома ж у Миколи Михайловича виріб тримається, поки ще не довершений, якщо й устигне майстер почепити його на стіні свого "Офісу" (це маленька кімнатка, де і відпочиває він, і працює), то скоро неодмінно хтось вподобає і знову цвяшок вільний .

Важко відірвати погляд від краси: коли із сухого сірого дерева оживає життя - та неповторна мить, котру уміє затримати своїм задумом і вродженою вправністю пальців справжній художник.

На портреті - Тарас

Чималу частину творчого доробку Миколи Дойнеко займають портрети Т.Г.Шевченка. Із щирими і добрими очима зображає його земляк. Такими ж очима дивиться він на нас із стін кабінетів сільського голови та директора коледжу, що в селі Шевченковому, мудро дивиться він і зі стін робочих кабінетів районних керівників...

Десятки їх подорожують світом: як пам'ять про Шевченка зберігають їх і в офісах, і в затишних оселях шанувальників таланту Кобзаря в Італії, в Голландії, у Штатах... А скількох адрес він не знає...

У дарунок від святої Шевченкової землі отримали їх і народні депутати, що мали нагоду вклонитися пам'яті поета в його рідному краї. Свого часу вручили їх шевченківці як краплину Кобзаревого духу Л.М.Кравчуку та Л.Д.Кучмі, В.А.Ющенку, А.Д.Даниленку, М.Я Онуфрійчуку. Сувеніри, що народжувалися в руках Дойнеко, дарували, з теплом душі майстра, яе неповторну красу народного мистецтва й іншим поважним гостям Шевченкового краю, ними замиловувала своїх друзів і Шевченківська гімназія, приємною згадкою про відвідування музею Поета в його рідному селі залишаються вони і в туристів.

А чи задумувався з них хоч один: чиїх рук це творіння, чий талант так витончено і образно вміє втілити в безмовний шматок деревини краплину долі Великого Кобзаря?

Здається: все просто

У бур'янах малий Тарас народжував свої перші шедеври. На городі Микола Михайлович творив свої перші картини. Не один із його близьких та знайомих кидав глузливо: "Не береться до серйозної роботи, а малює". А коли, з часом, майстерність праці не тільки вбирала їхні очі, а в захопленні вищербувала шматок душі, уста самі вимовляли: "Ти диви, як!" Гарно - сказати мало. Прекрасно. Дивовижно, бо ж не стояв за плечима ніхто. Хіба що десь із глибини років сам великий земляк посилав його долі талану.

Тільки останні п'ятнадцять-двадцять років Микола Михайлович вважає творчими. Працюється йому легко і невимушено саме за північ. Та й, взагалі, Микола з тих, кого примусом не візьмеш. Його душа тягнеться до волі, із чого й черпає він творче натхнення, яке не підкоряється й сну. А відпочинок майстер знаходить в іншому захопленні: теслярує - для себе, для душі. І криниця, що в його подвір'ї, оздоблена його руками.

Миколі ж здається, що все просто, нічого надзвичайного. І ніяковіє. Бо й розказати про себе не має чого. І про творчість свою також. Саме робиться. Твориться не стільки руками, скільки душею, бо передати словами, як зробити одне і не перейти до іншого, йому важко. Керують його руками не знання, як правильно володіти різцем, пензлем, а щось підсвідоме, навіть незрозуміле самому майстрові. Те щось виношується в душі, буває, не один місяць, щоб потім народитися досконалим.

А вже сьогодні, перебираючи музейний фонд, в якому налічується з півсотні робіт Миколи Дойнеко (це єдине місце, де їх можна побачити вкупі), народний умілець сам собі зауважує. Здається, тепер багато чого робив би не так. Із кожним днем - інше бачення світу, інші прагнення, збільшення досвіду і вимог до самого себе. І зростає любов до прикладного мистецтва настільки, що, здається, сам вростає в цю творчість, яка не завжди дозволяє озиратись назад, а щоразу манить у завтра, де буде дощечка, пропахла свіжістю і таїною лісу, на якій виростатимуть штрих за штрихом, мазок за мазком, від майстерного поруху руки і творчого погляду задумливих очей невблаганні зернята таланту, що зігріваються і зростають у низенькій сільській хатині із вікнами в широкий світ.

Тетяна Микитенко, газета "Шевченків край"

Різьба по дереву, робота М. Дойнека

Сергій Ткаченко

Сергій Ткаченко народився у селі Надточаївка Шполянського району Черкаської області, згодом сім'я переїхала до Шевченкового. У 1979 році закінчив філологічний факультет Черкаського педагогічного інституту імені Богдана Хмельницького.

По закінченні інституту працював вихователем у Шевченківській школі-інтернаті, та викладачем української мови і літератури у сусідньому селі.
З 1984 року був науковим працівником літературно-меморіального музею Т.Г.Шевченка. у 1994 році закінчив аспірантуру кафедри іноземних мов Черкаського інженерно-технологічного інституту.

Член Національної спілки письменників України. Автор поетичної збірки "Керелівка" та публікацій в колективних збірниках.

Проживає у м.Шпола, приватний підприємець.

***
Всім українцям, що у всьому світі,
Бажаю щастя й сонця у зеніті.
То малодушшя - ганити братів.
Усі по крові, матері ж - святі!

Шевченкове "сподіване",
Симоненкові "синові",
Голосом тиші проспіване,
Заніміле в сльозі бурштиновій.
За розкриллям вулиць,
Черкаських осеней-весен,
Я забувся, мене забулись,
Але колір у пісні воскресне.
Але дух - злет і розчах,
І в цю ж мить стиглим гроном
Пада звіздою в очах
Найрідніше - невловне.

***
Я загубив за журавлем
Сто піристих синиць.
Уже торкав пера, але
Ні жодної зі птиць.
Гнічусь, розбештаний щодень,
І досвід мій зважа,
Що мудрість з безумом одне,
Людська жага - межа.

Іван Андрійович Кириченко

Іван Андрійович народився в сім'ї колгоспників. З 1948 по 1958 рік навчався в Шевченківській середній школі, потім вступив до Уманського сільськогосподарського інституту.

Малює, пише вірші, дуже любить співати. Ця любов приводить його до сільського Будинку культури, де він починає співати в хорі. 1967 року закінчує курси режисерів самодіяльних драматичних колективів при Черкаському музично-драматичному театрі і деякий час працює в Шевченківському Будинку культури режисером і художником. За цей час поставив п'єси і зіграв у них: "Украдене щастя", "Всього одне життя", "Наймичка", "Фараони". Бере участь у виступах агітбригади, співає і виступає у складі чоловічого вокального ансамблю.

Уже багато років Іван Андрійович працює викладачем образотворчого мистецтва у Шевченківському НВК. У вільний час любить займатися вирізуванням по дереву - творити красу. Улюблена тема - кобзар, що грає на кобзі та оспівує історичну минувшину України. Кобзар як прообраз Тараса Шевченка, співця українського народу. Як прообраз себе самого, адже Іван Андрійович також чудесно виконує народні пісні та думи, акомпануючи собі на бандурі і зворушуючи своїм співом слухачів.

Різьба по дереву, робота І.А. Кириченка

Анатолій Павлович Самойленко

Анатолій Павлович був п'ятою дитиною в сім'ї Самойленків, яка жила у Моринцях Звенигородського району.

Після закінчення Моринської середньої школи почав працювати розмотувальником електродвигунів на Київському ремонтному електромеханічному заводі. 1957 року його призивають до лав Радянської Армії, таким чином Анатолій опинився аж на Камчатці. Піхотний полк, полкова школа, безсонні ночі, нескінченні заметілі, штормові попередження. В один з таких пекельних днів, коли вимушені були відсиджуватися в холодній казармі, надлишок вільного часу підказав звернутись до дивізійної газети з розповіддю про життя взводу, товаришів по зброї. Так він став позаштатним кореспондентом дивізійної газети.

Повернувшись у 1959 році до Києва, працює у "Київміськкомунбуді", пройшовши шлях від слюсаря-сантехніка до старшого інженера НДІ будівельних конструкцій Держбуду СРСР. 1968 року закінчив Київський інженерно-будівельний інститут за фахом інженер-електромеханік.

Не покидає Анатолія Павловича бажання писати, творити. В 1974 році газета "Молода гвардія" публікує гуморески Самойленка, і, окрилений першим успіхом, він подає свої твори до інших видань, показує їх відомим письменникам. На творчому шляху з'являються люди, які підтримують його віру в себе і допомагають розвинутися талантові. Це поет Леонід Горлач, Віктор Іванович Кава, Микола Павлович Роман. Анатолій Павлович відточує своє вміння, займається у літературній студії, і як результат - перша віршована збірка "Моринська криниця".

Анатолій Самойленко є автором кількох поетичних книг: "З калинового краю", "Кобзареве поле", "Закоханий розмай", "Роду мого джерело". Він пише у автобіографії: "Доземний уклін чарівному Шевченківському краю, роду мого джерела - рідним Моринцям... за цілющий трунок співучого українського слова".

У цих книгах поет показав себе майстром українського вірша. Простота мовлення, музичність, рельєфність слова й почуття привабили до його творчості не одного композитора, а відтак з'явилися цікаві пісні. Поезії Анатолія Павловича наповнені любов'ю до малої батьківщини, до її природи, до простих сільських людей, а також небайдужість до долі України, хвилювання і надія на краще майбутнє українського народу.

НЕЗГАСНА КРАСА

Над Моринцями вечір домліва,
На трави пада чистою росою,
І перша зірка в небо виплива,
Спалахує чарівною красою.

За нею місяць радісно сія,
Доріжку в чистих росах прокладає.
На ній одвічна пісня солов'я,
Хвилюючись, кохання зустрічає.

Лети, кохання вірне, у світи,
Стрічай свої негаснучі світанки,
Тобі в грядущий день життя нести
Крізь сплетені надіями серпанки.

Над Моринцями вечір догоря,
На трави пада чистою росою.
І з Космосу Тарасова зоря
Стріча мене незгасною красою.

МИРУ ТОБІ, РОДЕ МІЙ!

Вереснева тиша. Синь небес.
Килимами пломеніють квіти.
А далеко й недалеко десь
Рвуться бомби, умирають діти.

А далеко й недалеко, там
Ходить смерть і домовини сіє...
В Україні всім на щастя нам
Вересень у квітах пломеніє.

Кревні! Як ніколи, бережіть
Наші тихі осені барвисті.
Бо ж нелегко упродовж століть
Ми долали відстані вогнисті.

Вереснева тиша. Синь небес.
Скільки сонця в кетягах калини!
Миру тобі, роде мій увесь,
Під високим небом України!

А ДОВКОЛА ЖИТТЯ...

Причавили літа бідну хату,
Влізла в землю по вікна. Стоїть
І блага власну старість горбату:
- Дай, скупа, ще хоч трішки пожить.

Знаю, скажеш холодним мовчанням,
Ніби в серце залізом тупим:
- Пожила, а тепер без вагання
Поступись. Дай пожить молодим.

Хай вони, молоді, нині дбають
Про сердечне тепло для людей.
Хай з безсонням колиски вихають,
Пестять ніжно маленьких дітей.

Поспішають на працю, на свять,
Що завжди не минають села.
Ні, куди вже тобі, древня хато?
Ти своє, дорога, віджила.

Та повір, моя старість примхлива,
Озирнусь... і здається мені,
Що була молода і щаслива
Лиш в тремкому короткому сні.

Дні за днями крутилась-вертілась
І незчулась, як вік промайнув.
Ніби літня хмаринка злетіла,
Час, як вітер осінній, шугнув.

А довкола життя молодіє,
Дивосвітом чарівним сія.
І душа завмирає і мліє,
Що обірветься стежка моя.

Обірветься, як нить павутини,
Обронивши у Всесвіт росу,
Залишивши, як сиріт, жоржини
Споглядати одвічну красу.

Микола Петрович Лихошва

Микола Петрович народився в селі Гнилець, що належить до Моринської сільської ради Звенигородського району Черкаської області. Він - правнук Тараса Шевченка по брату Микиті в четвертому поколінні.
Потяг до малювання привів його до Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури.

М.Лихошва входить до творчої групи "Рось", є членом Національної спілки художників України. Художник працює в різних напрямах: портрет, пейзаж, побутовий жанр. У його творчості домінуючою є тема України, наповненої духом вічності, невмирущості нашого народу. Микола Петрович продовжує кращі традиції українського живопису першої половини ХХ століття.

Чільне місце у творчому доробку художника займає Шевченківська тематика, серія робіт живопису і графіки, присвячена відомому земляку, називається "Стежинами малого Тараса". Виставка цих творів відбулася у Національному заповіднику "Батьківщина Тараса Шевченка" до ювілею великого Кобзаря у 2004 році.

Микола Петрович працює старшим викладачем кафедри художніх основ дизайну Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука

Живописні роботи Миколи Лихошви

ПЕТРО КОВБАСЕНКО

У серпні 1939 року в мальовничому селі Моринці у сім'ї коваля Івана Максимовича Ковбасенка народився син Петрусь. З дитинства жив у світі чарівних українських пісень, які співали батько Іван Максимович та мати Федосія Спиридонівна. Петро був наймолодшою дитиною в сім'ї.
Доля простого хлопця з колгоспної родини завдяки таланту та співочій вдачі визначила його шлях у світ великої музики, великого співу.
З 1956 року П.Ковбасенко співає у народному хорі Херсонської обласної філармонії. За порадою відомих музикантів вступає до Київської державної консерваторії ім. П.Чайковського та після закінчення підготовчих курсів переїжджає до Одеси і стає студентом Одеської державної консерваторії ім. Нежданової. Закінчує її у 1965 році і отримує направлення на посаду соліста ансамблю пісні і танцю Південної групи військ (Угорщина).

У 1969 році Петро Іванович повертається на Батьківщину і працює художнім керівником та солістом-вокалістом Херсонської обласної філармонії. Бере участь у конкурсах, перемагає у Республіканському конкурсі пісні у м. Краснодоні, отримує диплом першого ступеня за виконання пісні Я.Френкеля "Русское поле". Особливо любить виконувати українську пісню, українські романси, які пропагував усе своє життя.

1973 року разом з сім'єю виїжджає за кордон, до НДР, працювати в ансамблі пісні і танцю військово-повітряних сил, але 1977 року повертається до Херсонської державної філармонії. За запрошенням 1979 року переїжджає до Києва працювати солістом-вокалістом у Ансамблі пісні і танцю Західних прикордонних військ.

1985 року починається новий етап у кар'єрі співака - Українська державна заслужена капела бандуристів. З 1989 по 1992 рік він бере активну участь у створенні і становленні відомого в Україні чоловічого гурту "Козацькі забави."
За прекрасні вокальні дані, за вміння, за постійний професійний розвиток, за відданість справі відродження української музичної культури Петру Івановичу Ковбасенку було присвоєне звання "Заслужений артист України".
Петро Іванович неодноразово повертався до Моринець, любив тут бувати, організовував у селі виступи своїх колективів. Тож, коли 23 листопада 2001 року перестало битися серце цього співця українського народу, справжнього патріота, він знайшов тут, у Моринцях, вічний спочинок у рідній землі.

Анатолій Євгенович Даценко

В далекому 1939 році в багатодітній сім'ї села Писарівка Лисянського району Черкаської області народилося звичайне крикливе дитя, та ангели не обділили його своєю любов'ю і на світі з'явився талановитий музикант, композитор, поет в душі і прекрасний керівник хору Анатолій Євгенович Даценко.
Батьки його - Ольга Порфирівна та Євген Трохимович співали в церковному хорі. Крім того, Євген Трохимович грав на скрипці та балалайці. Любили співати і грали на музичних інструментах старші брати і сестри, та дитинство їхнє прийшлося на війну і повоєнні роки розрухи. Лише найменшому, Анатолію, припало більше батьківської уваги - побачивши здібності сина Євген Трохимович навчав всьому, що вмів сам. Толя був старанним учнем, грав на гармошці, придумував свої мелодії, пізніше Анатолій Євгенович освоїв гру на баяні і став нерозлучним з цим інструментом. Перші виступи були з батьком і братом Віктором - їх невеличкий ансамбль запрошували на весілля, хрестини, свята в Будинок культури.

У 1958 році в житті Анатолія Євгеновича відбулась визначна подія: вперше вийшов на сцену як керівник шкільного хору. Вже маючи за плечима батькову науку, гру на весіллях і керівництво хором, у 1960 році Анатолій Євгенович вступає до Канівського училища культури (хоровий відділ) і з другого курсу керує хором Степанського СПТУ, який не раз виступав і мав успіхи.

По закінченні училища життєва стежка, пройшовши через Харківський інститут культури, куди був направлений талановитий студент, привела Анатолія Євгеновича у Вільшану. З 1966 по 1991 рік Анатолій Євгенович працює в музичній школі - навчає дітей грати на баяні і, звичайно ж, організовує дитячий хор. Свою майстерність, а головне, любов до музики передавав учитель своїм учням - багато з них пішли його стежкою.
З 1965 р. почав керувати зведеним селищним хором, який став справою всього його життя. Репертуар хору завжди відзначався оригінальністю та колоритом, постійно поповнювався творами Анатолія Даценка, інших місцевих композиторів, поетів, Валентини Кравець, городищанки Любові Пилипей та черкащанина Володимира Даника.

У 1986р., зважаючи на майстерність співу, колективу присвоєно звання народного, адже не можна було без хвилювання слухати такі пісні як «Степом, степом» у виконанні солістки хору Галини Задорожньої, «Приснилось матері» - солістка Тетяна Даценко. І кожного року це звання підтверджується успішними виступами.

Керівник Вільшанського хору Анатолій Євгенович має численні державні нагороди, зокрема Ветеран праці з 1991 року, Лауреат районної премії імені Семена Гулака-Артемовського з 2005 року, володар Почесної відзнаки «Мистецький Олімп України» 2006 року.

Над вишневими садками Шевченкового краю лунає невмируще "Реве та стогне Дніпр широкий" і плаче на могилі матері Тараса калина білим квітом, коли прилітає до неї пісня "Тарасова мати", і піднімається в піднебесся разом з піснею душа, коли співає Вільшанський народний хор.

Довгий шлях пройшов цей колектив, щоб досягти майстер­ності, яка б відповідала званню народного і народній любові.

Хоровий спів завжди подобався вільшанцям, адже з давніх-давен при церквах були церковні хори. А тому після революцій і воєн, як тільки налагодилося життя, разом із комбідами з'являється співочий гурток, керівником якого був Крупський Іларіон Якович. Відтоді (1924 р.) починається історія Вільшанського хору.

Впевнено набирали міць голоси, приходила майстерність, і вже у 1957 р. хор виступає у м. Києві на Республікансько­му огляді художньої самодіяльності, записує свої пісні на кіностудії для кінокартини "Пісні над Дніпром". Декілька разів виступи хорового колективу записували для радіопере­дач. Це був перший дотик слави: виступи у Києві, Каневі, Чи­гирині; обласні та республіканські конкурси та огляди.

Керівником Вільшанської культури на той час був Василь Михайлович Стецюра. Це був невгамовний чоловік, який бу­дував Будинок культури, демонстрував кінофільми, проводив репетиції хору, в усьому досягаючи вершин.

Часточку своєї душі вклав у цей колектив і Петро Іванович Опанасюк: музикант не лише за професією, а й за покликанням.

У 1965 р. у Вільшану приїжджає Анатолій Даценко, який організував хор Вільшанської автоколони, а з 1970 р. почав ке­рувати хоровим колективом селища. Хор став справою життя Анатолія Євгеновича, а колектив - однією великою родиною.

У 1986 р., відзначаючи майстерність співу, колективу при­своєно звання народного. І кожного року це звання підтвер­джується успішними виступами. Неможливо без хвилювання слухати пісні у виконанні хору, репертуар якого завжди від­значався оригінальністю та колоритом, адже поповнюється творами керівника - Анатолія Даценка, який є ще й само­діяльним композитором.

Багато виїзних концертів випало на долю хористів, та на все життя запам'яталась їм поїздка до Росії, в Оренбурзьку область, де з великим успіхом пройшла серія концертів.

Хор - це колектив, в якому кожна людина займає своє по­чесне місце і має велике значення. Завдяки наполегливій праці керівника та учасників хору, колектив досягнув знач­них успіхів: участь у багатьох конкурсах і фестивалях район­ного, обласного та республіканського значення з отриманням багатьох різних нагород (дипломів, подяк, грамот), що не стали надбанням минулого - ця колекція постійно поповню­ється.

Пісня вічна, а тому сподіваємося, що Вільшанському на­родному хору судилося прекрасне майбутнє та многії літа, адже в колектив приходить нове покоління, звучать молоді голоси й зберігаються старі традиції.

...Лети, моя пісне, -

над степом і часом,

як думка, як сповідь душі.

Лети, моя пісне, -

І сонце не згасне,

Допоки у душах лунають пісні!

Вільшанський народний хор, керівник Анатолій Даценко

ВАСИЛЬ ЧУХЛІБ

Молодим 22-річним хлопцем у квітні 1970 року розпочав свою трудову діяльність на бібліотечній ниві Василь Тимофійович Чухліб, у 1971 році закінчив Канівське культосвітнє училище, бібліотечний факультет і по сьогоднішній день працює у Вільшанській бібліотеці для дорослих, з 1986 року працює на посаді завідуючого бібліотекою.

Крім книг, у Василя Тимофійовича є ще одне захоплення - малювання. Пейзажі, портрети, сюжетні картини. А скільки виробів, виготовлених технікою «випалювання»: картини, полички, підставки для телефонів, для ручок і олівців. Його роботи постійно експонуються на виставках народних умільців районного та обласного рівнів.

ВАСИЛЬ ШЕВЧЕНКО

Василь Кирилович - людина, у якої в душі звучить музика, адже весь його рід був співочий: у мами був оксамитовий альт, рідна тітка Мотря мала теж прекрасний голос, саме вона і привила малому Васильку любов до музики, до пісні. Василь Кирилович рахує свій трудовий стаж з тринадцяти років: працював шофером, трактористом, комбайнером, доглядав коней, та музика завжди була на першому місці, допомагала в роботі.
Під час служби в армії навчився грати на гармошці, не один вечір звучала в солдатській казармі українська пісня. У рідному селі Василь Кирилович організував фольклорний колектив «Хуторяни». Велика біографія у цього колективу: за 22 роки існування відбулося багато виступів, були перемоги і поразки, були дипломи і грамоти. Що б там не було, яка б утома не лягала на плечі селян, збиралися увечері і від душі співали, придумували постановки, шили костюми - цим і жили, вважаючи за свято пісню серед буденних днів.

ВІКТОР САПАТОВ

Село Вільшана - батьківщина ще одного відомого художника - Віктора Олександровича Сапатова. Він є членом Спілки художників України, виставляє свої роботи не лише в Україні, а й в Італії, Німеччині, Франції, Швейцарії, далекій Японії. Київський музей сучасного українського мистецтва має у своїй експозиції його роботи. Картини, створені його пензлем, знаходяться в музеях і приватних колекціях Австралії, Великобританії, Ізраїлю, Італії, США, Японії.

Кожного літа художник приїздить у Вільшану, бо пам'ять дитинства - вічна. Через роки і простори вона веде нас до рідного краю, до отчого порогу, де надією на твій приїзд світяться вікна батьківської хати. Крім того, Віктор любить милуватися вільшанськими пейзажами та зображувати їх. "Природа дисциплінує художника, - каже він, - в ній усе довершене, тут немає помилок, тут усе знає своє місце. Це найкращий учитель і порадник для будь-якого митця".

Коли ступаєш на поріг художньої майстерні уродженця Вільшани, відчуваєш умиротвореність, спокій і незвичайну тишу. Мольберт, сотні пензлів, олівців, фарб, ескізи, замальовки, увесь той необхідний інвентар, за допомогою якого рука митця створює справжні шедеври, відкриває для нас якусь частину багатовимірного Всесвіту. Є у картинах Віктора Сапатова щось від великого Моне, така ж чудернацька гра кольорів, які, вдало поєднуючись між собою, створюють цілісну картину. Такий живопис заставляє думати, заставляє поринати у невідоме і таємниче з бажанням розкрити його. Побачивши раз роботи художника, не забудеш їх ніколи.

Справжній вияв майстерності - це знаходити і втілювати на полотні щось нове, хвилююче і зрозуміле водночас. Кожна картина Віктора Сапатова - то постійний пошук, пошук чогось незвичайного і таємничого у речах цілком буденних і реальних. Талант батько передав своєму синові: Віктор Вікторович чудесний художник, він творить неповторні картини, достойно продовжуючи справу своїх батьків.

Українська пісня та українська бандура - це два невід'ємні скарби нашого народу, які неможливо відібрати, знищити, продати, які завжди будуть дивувати і зачаровувати світ. Кобзарі-бандуристи споконвіку були носіями національної ідеї, несли в народ правду про його героїчне минуле, кликали до боротьби за волю України.

Краса української пісня відома на весь світ, а коли вона доповнена чудовими звуками бандури, то стає неоціненним скарбом. Мистецтво бандуриста - це художній синтез співака і виконавця на інструменті, що створює ефект неповторного звучання. Це прекрасне поєднання різних тембрів - людського голосу і чарівних звуків бандури. Створення оригінального бандурного супроводу з різними видами фактури допомагає глибоко розкрити зміст творів, підкреслити їх національний дух.

Сучасна бандура - це вже далеко не той інструмент, який асоціюється лише з архаїчною минувшиною та стражданнями народу. Це скринька, в якій сховані фантастичні темброві барви, це цілий світ образів та емоцій. Бандура і справді фантастичний інструмент, який може співати не лише про глибоко національне, а й про загальнолюдське.

Помилково вважають, що бандура і кобза - одне й те ж. Так, у них спільне походження і принцип звуковидобування. Деякі дослідники вважають, що бандура об'єднала в собі риси східної лютні і давньослов'янських гусел. Деякі кажуть, що бандура - це дорозвинена кобза, яка відокремилася тоді, коли до кобзи почали додаватися струни. До речі, кількість струн бандури у різні часи варіювалася від 15 до 64, а зараз сягає і 70-ти. Кобза ж упродовж віків змінювалася мало. Бандура розвинулася за рахунок розвитку виконавської майстерності музикантів, - наскільки володіли інструментом, настільки багато робили струн. Також це залежало від вокальних здібностей та голосового діапазону виконавця, - адже на цьому інструменті часто виконували акомпанемент до співу.

Колискою українського козацтва вва­жається Черкащина: село Трахтемирів, що на Канівщині, було першим політич­ним центром реєстрових козаків; місто Чигирин було адміністративно-політич­ним центром України в 1648-1676 роках.

Тому на Черкащині в період націо­нального відродження піднімаються глибинні пласти багатовікової історії укра­їнського народу, оспіваної в його піснях і думах, втіленої в народні звичаї, обря­ди, заквітчаної світовою славою геніаль­них синів Богдана Хмельницького і Та­раса Шевченка, дарованих самим Богом українському народові за його тисячолітні страждання і муки, за його титанічну пра­цю. Черкащину по праву називають Шевченковим краєм - дуже багато місць пов'язано з життям геніального нашого земляка.

Народився він у селі Моринцях, ди­тинство його пройшло в селі Керелівці (нині Шевченковому) - а це все Звенигородщина, що на Черкащині. І дуже символічно, що Кобзар Варченко Василь - відомий учасник Коліївщини (із загону Ремеза) - виходець із Звенигородки.

Тарас Шевченко свою першу поетич­ну збірку назвав "Кобзар". Без сумніву, його зачаровувало звучання цього ніж­ного музичного інструмента. Але найголовніше те, що поезія "Коб­заря" дуже співзвучна з нескореним во­лелюбним духом, яким пройняті думи і пісні кобзарів, вона надихала, пробуджу­вала мільйони простих людей своєю прав­дою; за своєю духовною цінністю і за­гальнолюдським визнанням "Кобзар" став поруч із Біблією. Любов народів світу до Шевченка сягнула таких вершин, що його стали називати Кобзарем.

Естафету кобзарства продовжували кобзарі із покоління в покоління, з XVIII у XX століття вони несли це мистецтво в різних регіонах України. Тут неможливо не згадати тих найзнаменитіших, які сво­єю творчістю вписали події свого часу в історію нашого народу.

Вересай Остап Микитович (1803-1890 рр.) - славнозвісний кобзар із Чернігівщини, знаний у Європі, виступав у Пе­тербурзі, його репертуар: думи і пісні, зокрема "Невольницька", "Про правду і кривду" та ін. О.Вересай знайомий із Т.Шевченком, який йому подарував свій "Кобзар".

Кравченко-Крючковський Іван Гри­горович (1820-1885 рр.) - кобзар із Лохвиці Полтавської області (засновник коб­зарсько-лірницької організації).

Кравченко Михайло Степанович (1885-1917 рр.) - кобзар із с. Сорочинців Полтавської області, автор думи "Про Сорочинську трагедію 1905 року".

До кобзарів радянських часів слід від­нести:

Кучеренка Івана Йовича (1878-1943 рр.) родом із Харківщини, він народний артист республіки (1925 р.), автор відо­мої пісні про Шевченка "На високій дуже кручі";

Мовчана Єгора Хомича (1898-1968 рр.) - народився в с. Писарівка Сумської області, помер в м. Києві. В реперту­арі думи, пісні історичні, побутові, жартівливі;

Адамцевича Єгора Олександровича (1904-1972 рр.) - з Полтавщини, реперту­ар: пісні на слова Т.Шевченка, О.Оле­ся, М.Вороного, створив музику відомо­го "Запорізького маршу"; а також:

Литвин Христину Дмитрівну (1883-1978 рр.) - з Полтавщини, народна поетеса, бандуристка (збірки поезій "Широ­ким шляхом", "Степової квіти");

Середенка Фавста Йосиповича (1905-2002 рр.) - наш сучасник, земляк - народився в с. Бровахи Корсунського ра­йону, дитячі роки його пройшли на Звенигородщині, в репертуарі музика на сло­ва П. Власюка, В. Дергача, обробки народ­них пісень "Ой казала Солоха", "Ревуть, стогнуть гори-хвилі", "Стоїть гора висо­кая", "Он сів пугач на могилу" і багато інших.

Традиції кобзарського мистецтва в Ук­раїні зберігаються до наших днів. Свідченням цього с організація Держав­ної капели бандуристів України в м. Києві.

Зараз капели бандуристів діють: Струсівська народна самодіяльна капела бандури­стів на Тернопільщині, капела бандуристів УТОСу в м. Львові, капела бандуристів у місті Черкасах, жіноча ка­пела бандуристів у місті Полтава.

Бандура-кобза звучить на конкурсах, фестивалях, на концертах, її голос постійно звучить на Чернечій горі в місті Каневі, на могилі Тараса Шевченка Постійно там можна побачити відомих бандуристів Никона Прудкого та Василя Литвина. За ініціативою якого біля Києва створено кобзарсько-хорову школу (1994 року) в с. Срітівці. В ній навчаються кобзарському мис­тецтву юнаки з усієї України.

Слід зазначити, що святкування 150-річчя від дня народження великого Кобзаря дало помітний поштовх до створен­ня класів бандури в мистецьких навчальних закладах (школах, училищах, консерваторіях) України, але на відміну від кобзарсько-хорової школи, організованої Литвином Василем для юнаків (кобза - завжди звучала в мужчин), в цих закладах навчаються переважно дівчата. Звідси - в конкурсах, фестивалях, у концертах, організованих Міністерством культури, беруть участь жіночі ансамблі бандуристок, солісти виконавиці-бандурис­тки з різних регіонів України.

Проте, вшановуючи кобзу - музич­ний інструмент, що звучав і був популярний серед козаків, що творили істо­рію України, чоловічі капели бандурис­тів створилися українською діаспорою в Канаді (м. Торонто), в Англії (м. Лондон), в Австралії.

В 1991 році відбувся Республікансь­кий конкурс кобзарів, в якому прозвучали думи і пісні, власні твори виконавців, це зокрема: Володимир Феноменюк (Вінничина), Михайло Василюк (м. Ізмаїл).

Особливою віхою в розвитку кобзарсь­кого мистецтва є його відродження на Черкащині, яку називають Шевченковим краєм. Звичайно, така назва, в більшій мірі торкається Звенигородшини, де на­родився Тарас Шевченко і яку сходив своїми босими ногами.

А почалося відродження якраз у Шевченковому селі, рідному селі Кобзаря в період, коли весь світ відзначав 150 ро­ків від його народження.

1964 року в місцевій музичній школі відкрито клас бандури, в цьому ж році розпочалося навчання гри на бандурі і в Звенигородській музичній школі. Першим учителем був Дмитро Григо­рович Соколовський, випускник Рівненського музичного училища (його вик­ладач Грицай Анатолій Юхимович, який навчав гри на бандурі студентів, що ба­гато зробили для розвитку кобзарського мистецтва на Черкащині). В 1967 році в Звенигородську музич­ну школу прибула молода вчителька бан­дуристка Лідія Сергіївна Бездєнєжних-Щербак.

Із цього періоду бере свій початок на­родження на Звенигородшині ансамблів бандуристів, традиції створення яких жи­вуть до наших днів. Керівником першо­го ансамблю бандуристів у місті Звенигородці був Д. Соколовський. В 1970 році на базі цього ансамблю була організова­на капела бандуристів, керівником її був Іван Федорович Цимбалістий - заслуже­ний працівник культури України.

В 1986 році була створена капела бан­дуристів при районній організації музичного товариства України, керівником якої став заслужений працівник культури Гри­горій Григорович Куцан.

Капела бандуристів, керівник Григорій Куцан,

М. Канів, 1987 р.

Капела бандуристів стала лауреатом Другого Всесоюзного фестивалю народ­ної творчості (перше місце) в 1987 році, виборола перше місце на обласному кон­курсі кобзарського мистецтва 1988 року в м. Каневі.

В цьому ж році капела взяла участь у телеконкурсі "Сонячні кларнети".

Капела бандуристів, керівник Григорій Куцан,

республіканський конкурс "Сонячні кларнети", 1988 р.

Створення ансамблів, капел бандурис­тів на Звенигородщині дало поштовх до створення таких колективів у мистець­ких школах області, Черкаському, Уманському музичних училищах, Ка­нівському училищі культури.

Завершуючи розповідь про етапи роз­витку кобзарського мистецтва в Шевченковому краї, треба сказати багато теплих слів про тих талановитих сподвижників, бандуристів, які своїм талантом і працею примножували і вдосконалювали націо­нальні традиції, розвивали їх, виховува­ли риси патріотизму в молоді, піднімали авторитет бандури-кобзи.

Треба відзначити, що наступність по­колінь у цьому питанні символічно поєднується навколо генія нашого велико­го Кобзаря - Тараса Шевченка, який належить Україні. Прикладом цього є Дмит­ро Соколовський, який почав у Звенигородці - бандурист, що закінчив музичне училище у місті Рівному, у вчителя Ана­толія Грицая, у цього ж вчителя-банду­риста навчалася Любов Федорівна Бридько - нині викладач (вища категорія) бан­дури Черкаського музичного училища, яка давала путівку в життя тим банду­ристам, які починали у Д. Соколовсько­го, в Г. Ткаченко, Л. Щербак. Ці її студен­ти навчалися в Київській консерваторії в класі професора Сергія Васильовича Баштана, в нього ж і навчалася Л.Ф.Бридько. Сергій Баштан - бандурист із світовим авторитетом.

Звучання кобзи-бандури не переста­вало захоплювати відвідувачів могили Тараса­ Шевченка в м. Каневі. Солісти-виконавці, ансамблі бандуристів кожного року в дні відзначення пам'яті великого Кобзаря виступали на Тарасовій горі, і такі виступи не обходи­лися без участі Любові Бридько.

Любов Федорівна Бридько багато ро­ків була керівником ансамблю бандурис­тів у Черкаському музичному училищі, вона створила передумови для створен­ня капели бандуристів у місті Черкасах при обласному управлінні культури за Постановою обласної ради народних де­путатів (рішення №234 від 15.11.1991 ро­ку), організатором і першим керівником якої було призначено заслуженого працівника культури України Григорія Куцана.

9 березня 1992 року відбулася презен­тація капели бандуристів у обласному драмтеатрі ім. Т.Г.Шевченка. В цьому ж році започатковано на Чер­кащині щорічне проведення заходів, пов'язаних з перезахороненням праху Т.Шевченка в травні 1861 року, після йо­го перевезення із Петербурга в м. Канів. В програмі цих заходів щорічно в травневі дні в м. Каневі проводиться свя­то кобзарського мистецтва, заключним акордом якого є "Реквієм" на могилі Кобзаря.

Капела бандуристів Черкаської обласної філармонії

Учасниками цих подій постійно є ка­пела бандуристів міста Черкас, ансамблі бандуристів Уманського і Черкаського музичних училищ, ансамблі і солістки виконавці із музичних шкіл мистецтв об­ласті.

У роки ювілейних дат в Канів для участі у вищезгаданих заходах приїжджають бандуристи Львова, Полтави, Кіро­вограда, Києва.

Надзвичайно символічним є те, що постійно у цих заходах беруть участь бандуристи із рідного Шевченкового села, ансамблі великої і малої форми, а керів­никами цих колективів є вихованці Шев­ченкового краю Оксана Грицай, Олена Бардадим та Ірина Забожко.

Ансамбль "Срібні струни" створений ще в 1996 році. Спочатку це був невеличкий склад дівочих голосів і несмілива гра на бандурі. А для того, щоб грати в ансамблі необхідно було навчити юних вихованок грати на чудовому українському інструменті, хоч трішки розвинути їхню техніку гри, навчити слухати один одного, розвинути вокальні здібності. Першими учасниками колективу були: Штанько Ірина, Драч Тетяна, Середа Анна, Сташенко Ніна, Корчоха Інна, яких навчали два вчителі по класу бандури Скрипник Наталія Леонідівна та Демченко ( Грицай) Оксана Дмитрівна. Важко було. Грали прості інструментальні твори в унісон. З кожним роком склад колективу збільшувався. До школи прийшли Маценко Оксана, Грінченко Наталія, Ключко Анна та Ірина, Бондаренко Тетяна. Дівчата мали чудові голоси та велике бажанням чогось навчитись. В 1995 році закінчили Уманський педагогічний інститут дві сестри - Олена Миколаївна Бардадим та Ірина Миколаївна Забожко. Вони повернулись до рідного села і прийшли навчати грі на бандурі дітей школи. До навчального плану класу бандури включили також необхідний для бандуристів предмет, як вокал ( постановка голосу). В колективі стало працювати легше, адже дівчата приходили підготовленими у вокальному плані. За перші роки свого існування колектив побачили жителі Львівської області та м. Львів. Ансамбль багато виступав в селах Звенигородщини, містах Каневі та Черкасах.

Свого часу в ансамблі співали чудові дівчатка-сестрички з Києва Слободяник Олександра та Юлія, Білова Тетяна з м. Ялта, Козятинська Надія з Лисянського району, Троценко Мар'яна з Корсунського району та інші дівчатка, яким пощастило навчатися в нашій школі. Ще маленькими, несміливими прийшли до колективу сестри Катя та Валя Гаврильченки, які вже грали в ансамблі бандуристів учнів молодших класів "Веселі дзвіночки" (керівник Олена Бардадим). Разом з ними з'явилися в колективі Солодка Людмила. Пізніше Сметана Людмила, Щербул Олена, Мельник Оксана, Трохименко Анна, Башова Яна. Чудові дівчатка, які на даний час гідно несуть почесне звання "Зразковий художній колектив", присвоєне Міністерством освіти та науки України в 2003 році та підтверджене в 2007 році. В 2005 році на Всеукраїнському фестивалі дитячої творчості " Чисті роси" колектив зайняв ІІ місце.

Чудові вчителі бандури працюють в школі, які дуже люблять свій інструмент та українську пісню, багато допомагають в роботі з ансамблем. Важко було б керівникові колективу без їхньої допомоги, підтримки, поради, адже ми - один колектив. В 1997 році створили тріо викладачів. Співаємо ми, співають і наші дівчата, а ми гордимося такими чудовими вихованцями.

Червоною ниткою проходить зв'язок нашого національного кобзарського мистецтва, одухотвореного генієм нашого на­роду Тараса Шевченка, із життям і мрія­ми мільйонів українців, які, одержавши самостійність, прагнуть розбудувати дер­жаву з високою духовною культурою, прагнуть виховати таке молоде покоління, яке буде свято берегти наші духовні скарби, які нам залишили у спадок наші пращури.

Проблем у нашій молодій і незалеж­ній державі багато, але ми не маємо пра­ва забувати про те, що кобзарство не пе­рестало бути вагомим чинником у вихо­ванні духовної культури народу, патріо­тизму, любові та поваги до національної історії, традицій, відповідальності за до­лю рідного краю.

Україна гордиться своєю історією, ос­піваною в думах і піснях під акомпанемент кобзи-бандури, авторитет якої сягає далеко за межі держави: в Канаду, Америку, Австралію, Велику Британію та інші дер­жави, в яких проживають українці.

Зразковий ансамбль бандуристів "Срібні струни" Шевченківської

Спеціалізованої школи-інтернату, керівник О.Грицай

Творчий звіт класу бандури,

школа-інтернат, 2007 рік

ІІІ обласний фестиваль народної творчості

м. Черкаси, 2008 рік

Свято Останнього дзвінка,

С. Шевченкове, будинок культури, 2007 рік

Зразковий ансамбль бандуристів "Срібні струни"

школа-інтернат, 2009

1. "Шевченків край", Віталій Бас, Київ "Мистецтво" 1989 р.

2. "Мистецький олімп", Київ, 2006 р.

3. Газета "Шевченків край" Звенигородського району Черкаської області.

4. "Черкаський край - земля Богдана і Тараса", культорологічний збірник, Київ, "Українські пропілеї", 2002 р.