ІНСЦЕНІЗАЦІЯ СЦЕН ДИТЯЧИХ РОКІВ НАШОГО ВЕЛИКОГО ПОЕТА ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА

ІНСЦЕНІЗАЦІЯ СЦЕН ДИТЯЧИХ РОКІВ НАШОГО ВЕЛИКОГО ПОЕТА

ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА

Ведучий

В історії назавжди залишаються імена, які з гордістю вимовляє і шанує

людство. До них належить і ім'я великого українського поета Т.Г.Шевченка. Весь свій могутній талант він присвятив служінню народові.

Ведуча

"Історія мого життя - писав поет, - становить частину історії моєї Батьківщини". Шевченко вийшов з народу, жив народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний

Учень: - Породила мати сина

В зеленій діброві,

Дала йому карі очі

І чорнії брови.

Китайкою повивала

Всіх святих благала

Та щоб йому святії

Талан-долю дали.

"Пошли тобі, матер божа

Тії благодате

Всього того пошли, чого мати

Не зуміє дати."

Учень: Так 9 березня 1914р. у сім'ї кріпака народився хлопчик Тарас. Якому суждено було стати великим поетом України, пройшовши через багато випробувань: голод, рабство, приниження. І останнє випробування було самим важким для гордої, непокірної шевченківської душі.

Любив дуже Тарас свого діда Івана, на все життя запам ята Тарас його сумні розповіді.

Між старими тута ж вертяться діти, намагаючись угадати, чого це старі так затурбовані. Мало що розумів і малий Тарас Шевченко з того, що співав кобзар, проте і в нього ворушилось у грудях щось гаряче і завмирало чогось маленьке серце.

Сценка 1

• Не на тім світі - на цім розвели пани пекло над нашими душами,- говорить дід Іван.

• Пан - гірше чорта, той не видумає на людину такої муки, як пан. Ну, вже як і їх попадуть у руки - не помилу­ють. Народ терпить, а як терпець увірветься - хай тоді не просять: не помилують.

Раптом слухачі мов ожили, очі в усіх заграли. Один за другим:

• ДІДУ Іване, а розкажіть про Коліївщину .

• Еге, про Залізняка та Ґонту.

• Про гайдамаків , ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.

Дід замріяно:

- Еге ж! Гайдамаки! То були люди! - одсунувся далі од
книжки, тряхнув чубом.

Хвалилися гайдамаки, На Умань ідучи,

- Будем драти, пане-брате,

З китайки онучі.

Учень

І Святе Письмо лежить забуте, дід починає розповідати про ті часи, коли гайдамаки панів різали та палили, як ножі святили, як вирізували Умань. Слухали сусіди, німіли од жаху, чуб здіймався вгору.

А то чиї там оченята горять у кутку на припічку, як іскри? І не дише.

• Тарасику, і ти тута? Іди, сину, надвір гуляти, чого ти
  між старих затесався? Тобі ще рано таке слухати.

Тарас-крутить головою: «Не хочу!»

Дід:

- Хай слухає, виросте - своїм розкаже дітям та онукам.
І не виходить до самого вечора.

А вночі не спить, ворочається.

Мати:

• Чого не спиш, Тарасе?

• Мамо, гляньте: ніби щось горить у панських будинках?

• Мати злякано до вікна:

- Де? Вигадуєш, нічого там не горить. То місяць... що це
тобі в голову зайшло? Спи!

Перегодя знову:

• Мамо, а де тепер живуть гайдамаки?

• Які там гайдамаки? Наслухався, що старі говорять, а тоді щось йому увижається, не спить! Це, мабуть, ходив сьогодні до діда? Еге ж - ходив?

• До діда...

• Я ж так і знала. То ж дід теє розказує, що давно колись було, не тепер. Тепер гайдамаків уже немає. Половили та повбивали. Спи.

Учень

А на ранок у хлопця з насоняшничини рушниця за плечи­ма, в руках загнута з лозини шабля. Ходить у бур'яні, рубає панам мечем голови з плечей. Підійде до коров'яка:

«Ти пан Дашкевич?» - «Я! Прости! Не буду!». Летить голова з пліч. До другого: «Ти пан Висоцький?..» - летить голова. Сто­їть будяк, чорний, аж світ отьмарює. А це буде їх цар. До нього: «Проси! Не хочеш?» - і царева злетіла з пліч голова, як гал­ка.

Біжить Оксанка чепурненька.

• Тарасе, що ти робиш?

• Який я Тарас? Я - гайдамака!

• Що ж ти тут робиш?

• Не заважай! Бач - панам голови рубаю.

• І я! І я!

• Ну, добре, хай і ти будеш гайдамачка. На рушницю, стріляй.

Бере, цілиться в будяк.

• Бу-бух!

• Трах! Бах! Рубай! Бий!

В бур'яні закипіла війна - тихий відгук далекої гайдамач­чини.

Ведучий

Спочатку Шевченко виявив себе в малярстві.

Було так. Кирилівський дяк послав хлопця в Лисянку до дяка-маляра позичити цимбали і прохати на іменини. Той цимбалів не дав і на іменини приїхати не обіцяв. Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: він сидів у повітці і на дошці починав малювати якогось святого. Шевченко не йшов додому, став дивитися. І коли на мертвій дошці з-під пензля маляра виглянули людські очі, мов із туману, почало виявлятися живе обличчя, в хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. Він вперше одчув ідею творчості...

Огонь пішов по жилах у хлопця, і він ясно одчув у собі, ніби од сну пробудившись, одчув творця, художника. Аж руки заво­рушились. Здалося йому, оддав би все на світі, не хотів би ні слави, ні багатства, аби тільки навчитись так творити. Хоч був би босий, голий.

Тарас - Оксано! Подивись що я намалював.

Оксана - Ой, як гарно, яка хатинка! Тарас, а ти мене коли-небудь намалюєш?

Тарас - Звичайно. От тільки навчусь добре малювати. А вірша про тебе складу, хочеш?

Голос мачухи:

Тарас! Тарас! Ой лихо мені. Куди цей клятий байстрюк подівся? Тарас, де ти швендяєш? Чи знов ховаєшся? От тільки-нс прийдеш, ледащо. Щоб тебе лиха година побила. Тарас! Тарас!

Учень: Душа Тараса линула до прекрасного руки тягнулися до олівця. Йому хотілось малювати. І він малював: коли пас свиней, коли тікав у сад від побоїв та прокльонів, за що був знову і знову покараний, (по сцені проходить пан і веде Тараса за вухо)

Пан: я тебя научу работать, шельма. Я такие картиньї на тебе вьтишу.

Тарас: Ай! Ай! Ай! пустіть, пане. Боляче! Ай! Ай! Ай! (п'яний пан виходить на сцену з розгою та сідає на кушетку)

Пан: научу его как вести себя. Три шкури сдеру, а укрощу непокорного волчонка (засипає п'яним сном) Оксана: Чом же плачеш ти? Ох, дурненький Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, найкраще за всіх співаєш, ще й, кажуть, малюєш. От ви­ростеш і будеш малярем. Еге ж?

Тарас: Еге ж, малярем.

Оксана: І ти розмалюєш нашу хату.

Тарас: Еге ж. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо. Я буду-таки малярем.

Оксана: Авжеж, будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий - вони ж питочки хочуть!

Звучить мелодія пісні "По діброві вітер віє". На сцені, під тополею,

сидять два хлопчики-пастушки.

Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...

Хлопчик: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний...

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують

штовханцями... А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко

защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається...

Садок вишневий коло хати. Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами йдуть. Співають ідучи дівчата. А матері вечерять ждуть... (Замовкає, а через хвилину продовжує):

А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над ними роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?

Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як

ба-ба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати. Яка тут може бути таємниця?

Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.

Тарас: А далі що?

Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме...

Казала, що. може, це якраз ти...

Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні несказанні...

Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє...

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама

присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один,

старезний і сивоусий.

Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги.

Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе

промовляє):

Було колись - в Україні

Ревіли гармати:

Було колись - запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю:

Минулося - осталися

Могили на полі.

(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не

помічає хлопчикового здивування і продовжує):

Не вернуться сподівані. Смійся, лютий враже!

Не вернеться воля. Та не дуже, бо все гине, -

Не вернуться запорожці. Слава не поляже.

Не встануть гетьмани. Не поляже, а розкаже.

Не покриють Україну Що діялось в світі.

Червоні жупани! Чия правда, чия кривда

Обідрана, сиротою І чиї ми діти.

Понад Дніпром плаче: Наша пісня, наша дума

Тяжко-важко сиротині. Не вмре, не загине...

А ніхто не бачить... От де, люди, наша слава,

Тільки ворог, що сміється... Слава України!

(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам, продовжуючи);

Без золота, без каменю. Без хитрої мови. А голосна та правдива. Як

Господа слово...

Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги? Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж уcix людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та "Кобзар". Без першої він був би неповноцінний морально, без другої - немислимий і недолугий як народ, "Кобзар" - це Євангеліє від Тараса.

Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тараса. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка...

Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!

Тарас: Я? Але ж я не апостол! Я - кріпак. Я - сирота, козаче, і в мене

нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди...

Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це

багато, хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля - твоїм хрестом. Ти будеш розіп'ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї... Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше національне небо.

(Разом з Тарасом козак виходить. Появляються ведучі, бажано хлопець і дівчина).

Ведучий: Цілий світ задивлений на Канів.

Дивне місто - що не говори.

Скільки чути - шириться осанна

З висоти Чернечої гори.

День у день - хурделиця чи спека -

З різних сіл, з містечок і країн

Йдуть до неї люди, наче в Мекку,

Йдуть з усього світу на поклін.

Йдуть, хоч стежка стелеться терново.

Йдуть і йдуть - без ліку і числа,

Щоб вогнем Тарасового слова

Очищати душі і тіла.

Ведуча: Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм,

І чуєм Бога в небесах.

(Спочатку тихо, а потім все голосніше звучить пісня "Думи мої, думи мої").

6