Проблема актуалізації педагогічного потенціалу природної та культурної спадщини рідного міста

Проблема актуалізації педагогічного потенціалу природної та культурної спадщини рідного міста.

Чи потрібно історикознавство дошкільникам?

Комусь це запитання видається безглуздим і цілком не дискутабельним : адже про необхідність і важливість знайомства старших дошкільників з історією рідного міста та краю написано не одну наукову роботу. Спробуємо переставити змістовий акцент зі слів «чи потрібно» на слово «розповідати», і тоді риторичне, на перший погляд, запитання набуває іншого значення і носить проблемний характер.

Так чи потрібно розповідати дошкільникам про історію ? Чи являється ілюстративно - пояснювальний метод єдиним можливим засобом формування у дітей історичних уявлень? Хто, окрім педагога, може стати джерелом інформації про минуле та сучасне рідного міста, села, області ?

Багаторічні спостереження за педагогічною практикою показали, що ситуація, коли історія рідного міста вивчається виключно зі слів вихователя, є типовою формою роботи для краєзнавчої освіти дошкільників. Більшість занять у дошкільному закладі, які пов'язані з вивченням рідного міста, будуються у вигляді вербальних повідомлень педагогом історико - культурної інформації, яка супроводжується демонстрацією фото чи відео зображень. Навіть вихід дітей за межі дитсадка у простір міста чи то відвідування виставкової експозиції, чи вивчення визначних пам'яток, не змінює ситуацію, оскільки частіше за все вихователь використовує той же ілюстративно - пояснювальний метод навчання - екскурсію.

Небезпека такого підходу у тому, що здобуті дитиною знання виявляються «мертвими». Знання надаються дошкільнику в готовому вигляді : над ними не потрібно розмірковувати, їх потрібно запам'ятати й за необхідності відтворити. За твердженням психологів, такі знання не мають особливої значущості для людини і швидко витісняються з пам'яті, оскільки сама людина не докладає до них власних зусиль. Результатом «інформаційно - рецептивного навчання» стає втрата допитливості, можливості мислити самостійно, що робить практично неможливим процеси самонавчання, самовиховання та у кінцевому результаті, саморозвиток особистості. При подібній вибудові освітнього процесу не може бути й мови про будь - які можливості пізнання дитиною себе. Вирішення даної проблеми, на наш погляд, лежить у більш ширшому застосуванні краєзнавчої освіти саме дослідницько - пошуковими методами і технологіями. При цьому об'єктом дослідження та одночасно джерелом історичних уявлень дошкільнят про минуле і теперішнє рідного міста ( села ) може виступати та культурна спадщина, яка зосереджена на даній локальній території. Поняття «культурна спадщина» є міждисциплінарним поняттям, що використовується багатьма науками. Нещодавно це поняття стало частиною педагогічного тезаурусу. Культурна спадщина системи освіти - це сукупність всіх залишених людству від минулих епох культурних цінностей. Не випадково слово «спадщина» етимологічно близьке до виразу «йти по слідах», тобто використовувати те, що вже існує. Отже, культурна спадщина включає у собі :

• не тільки унікальні, що існують у єдиному примірнику, шедеври архітектури, скульптури, інженерної думки, декоративно - прикладного мистецтва, а й типові об'єкти, які є результатом культурно - освітницької діяльності. Наприклад, типові житлові будинки, промислові споруди, звичайні ліхтарі, павільйони громадського транспорту, природно - культурний ландшафт, предмети повсякденного побуту ;

• не тільки матеріальні об'єкти, зосереджені на локальній території, а й елементи духовної культури, які створені попередніми поколіннями і затребувані сьогодні : ідеї, естетичні і моральні норми, мова, діалекти, фольклор, звичаї, традиції. Зазвичай, такі складові культурної спадщини мають наочне, зриме втілення - вони позначаються на поведінці людей, їх мові та оточуючих предметах ;

• не тільки далеке минуле, але й те, що придумано нашими сучасниками. Культурна спадщина - це галузь, яка постійно поповнюється новими унікальними і типовими зразками. У цьому контексті до сфери спадщини можна віднести сучасні будинки, вулиці, пам'ятники, нові традиції. Дуже широке трактування цього поняття детерміноване необхідністю наблизити культурну спадщину до дитини, пов'язати далеке та незрозуміле для дошкільника минуле міста ( села ) зі знайомим сьогоденням. У поле зору дитини потрапляють не тільки значимі об'єкти культурної спадщини ( будинок мого дитсадка, мій двір, торгівельно - розважальний комплекс, де часто буваю з батьками), але й культурні явища, події, свідком чи учасником яких вони являються. Саме ця категорія об'єктів дає можливість дошкільнику в буквальному розумінні доторкнутись до світу минулого, вільно ввійти в історію. Наприклад : розглядаючи декоративне оформлення найближчої до дошкільної установи вулиці напередодні 9 Травня - Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні, може не лише замислитись про причини зародження традиції прикрашати місто напередодні найважливіших пам'ятних дат, а й поміркувати, чому саме ці зображення на транспарантах і банерах, рекламних плакатах і вимпелах (червоний прапор, ордени та медалі, вічний вогонь , фронтові листи - трикутники ) стали символами Дня Перемоги, що можуть розповісти про Велику Вітчизняну війну.

Практика визначила найважливіші правила, які треба враховувати при організації самостійної пізнавальної діяльності дітей.

1. Вивчення будь - якої краєзнавчої теми має розгортатися з логіки «від аналізу об'єкта культурної спадщини самими дошкільнятами до доповнення та уточнення висунутих дітьми версій педагогом».

У цьому контексті знайомство дітей, наприклад, зі специфікою міста має починатися ні з пояснень дорослого, а з пропозиції, адресованої вихованцям, розглянути одну із споруд, яка зустрічається всім, хто в'їзджає в наше місто.

Вихователь, не повідомляючи точної назви об'єкта (Катерининська церква) розповідає про неї та пропонує дітям поміркувати, навіщо встановлюються такі об'єкти ? Як може служити людям ? Оскільки ніякої попередньої інформації діти не отримали, вони змушені, спираючись на свій життєвий досвід минулого і раніше здобуті знання, шукати відповіді на ці запитання тільки у самому об'єкті культурної спадщини. Давши можливість усім бажаючим висловитися, педагог узагальнює і уточнює думки і версії дітей, і навіть виявляє проблему, чому діти не змогли знайти відповіді. Констатація проблем, на які наштовхнулися дошкільнята під час дослідження, породжує у них бажання самостійно знайти рішення.

Слід пам'ятати, що результати дитячого дослідження свідчать про залежність від правильності вибору об'єктів культурної спадщини. Найважливіші критерії вибору :

• доступність об'єктів для дітей старшого дошкільного віку (об'єкт має бути не перевантажений складним і незрозумілим змістом ) ;

• інформативність - здатність об'єкта найбільш глибоко та виразно розповісти про минуле і теперішнє рідного міста ;

• відповідність теми основній меті заняття .

2. Під час вивчення будь - якої краєзнавчої теми повинні використовуватися запитання відкритого змісту, як інструментом організації процесу дослідження об'єкта культурної спадщини і розгортання колективної дискусії. На відміну від запитань закритого типу, які передбачають однозначну і єдину правильну відповідь ( « Цей будинок - палац ? » - «Так». « Скільки у ньому поверхів ?» - «Три»), відкриті запитання сприяють широкому опису, поясненню, аргументації, висуненню різних точок зору. Зазвичай, вони починаються зі слів « чому ? », « навіщо?», «як ?», «як ви вважаєте ?»

Наведемо кілька прикладів формулювання запитань відкритого типу, які можна використовувати при розгляданні пам'ятника, встановленого на вшанування одного з відомих жителів міста :

• Як ви вважаєте, людині якої професії поставлений даний пам'ятник ? Які деталі монумента можуть підтвердити ваш висновок ?

• Що ви можете сказати про час, коли ця людина жила ? Чи є даний герой нашим сучасником чи він жив та працював у минулому ? Що ще може підтвердити вашу думку ?

• Спробуйте з'ясувати, чому це пам'ятник встановлено саме на цьому місці ? Розгляньте сусідні об'єкти. Які деталі монумента залишилися вам незрозумілими ? Про що ви хотіли мене запитати ?

Кожне із наведених запитань задається окремо, проектується покрокова дослідницька діяльність дошкільнят. Зазначимо, що формулювання пошукових і дискусійних запитань - одне з найскладніших завдань, які стоять перед педагогом. До кожного досліджуваного об'єкта перелік запитань буде свій - залежно від характеру об'єкта, його інформаційної насиченості і навчальних завдань, що розв'язуються у рамках тієї чи іншої краєзнавчої теми. Але в будь - якому разі запитання мають бути сформульовані так, щоб допомогти дітям провести докладний і ретельний аналіз об'єкта культурної спадщини ; стимулювати вихованців висловлювати різні погляди ; якомога довше підтримувати активність обговорення.

3. Під час вивчення краєзнавчої теми педагог повинен суворо дотримуватись правил ведення колективної дискусії. В колективних обговореннях учасники дискусії допомагають одне одному докладніше та глибше вдивитися в об'єкти культурної спадщини. Дошкільнята можуть розвинути власну версію, переглянути свої погляди, дійти певних висновків, чи навпаки, зміцнитися в своїй правоті. Отже, висловлювання до висловлювання, від думки до думки, дитина просувається у вирішенні проблеми. Педагог під час організованого дитячого дослідження виступає у незвичній йому ролі - ролі фасилітатора ( facilitator - з анг. посередник ). Функція фасилітатора у тому, аби допомогти дошкільнятам самим знайти рішення поставленої проблеми. Педагог повинен створити такі умови, у яких дитина почуває себе максимально комфортно та з задоволенням включається у напружений процес спілкування з об'єктом, який зберігає у собі пам'ять про минуле та не боїться розмірковувати й висловлюватися.

Щоб колективна дискусія успішно розгорталась, педагогові необхідно дотримуватись низки правил. При організації колективного обговорення вихователь повинен :

• тримати нейтралітет. Педагог не висловлює власної думки, не озвучує будь -яких найпоширеніших в краєзнавчій культурологічній, мистецтвознавчій, історичній літературі, версій щодо даного питання;

• надавати право висловлюватися всім бажаючим ;

• сприймати будь - яку версію, навіть якщо вона видається дивною. Педагогу слід попросити дошкільника обґрунтувати свою думку конкретними спостереженнями, поставивши запитання відкритого типу, орієнтованих на аргументацію ( « Що ти бачиш, що дозволяє тобі дійти такого висновку ? ») ;

• уточнювати висловлювання дітей, задаючи їм запитання ;

• пов'язувати висловлювання дітей між собою, цим самим показуючи, як розгортається процес дискусії. Дійти висновку, що з мозаїки різних думок складається цілісна картина минулого життя рідного міста ;

• не оцінювати відповіді дошкільнят ( правильно - не правильно , добре - погано ) .

Зазначені принципи проектування краєзнавчого заняття стали основою розробленої нашим ДНЗ № 52 програми «Місто на долоньках ». Мета програми і найважливіші принципи відбито у назві.

«Місто на долоньці » - це місто, зрозуміле і близьке дитині. Програма покликана допомогти дошкільнику усвідомити себе його жителем і з'ясувати закони побудови і функціонування міста, засвоїти основні правила поведінки в рідному місті , навчитися способам дослідження об'єктів культурної спадщини, виробити особистісне емоційно - ціннісне ставлення, відчути себе частиною єдиного історичного процесу. Програма розрахована на 2 роки (середня та старша групи ), має концентричний принцип побудови, що передбачає повернення до одних і тих самих тем на різних щаблях навчання. При цьому розширюється коло об'єктів культурної спадщини, які попадають у поле зору дітей ( від району, в якому живе до історичного центру) і ускладнюється пошуково - дослідницькими завданнями. Процес засвоєння програми спирається на логіку почуттєвого пізнання, у якому безпосередні відчуття й спостереження дитини, зроблені в ході самостійного дослідження об'єктів культурної спадщини, і навіть рефлексія власного досвіду грають першорядну роль.

Апробація програми « Місто на долоньках» показала дієвість запропонованого підходу : діти не тільки навчилися сприймати об'єкти навколишнього світу - як сховище інформації про минуле і теперішнє рідного міста, а й підвищили рівень своєї комунікативної культури - навчилися спілкуватися один з одним, формулювати і аргументувати власну думку.